[img:3:16-1]
Ображена людина бачить і чує набагато гірше за душевно спокійну і щасливу, тому недобачити чи недочути може дуже легко, а от переконати її у зворотному – справа не з легких.
Як просиш вибачення, так тебе і вибачать. Життя – не без перечіплювань за камінці, тому час від часу доводиться за щось перед кимось вибачатися. Нерідко робимо ближнім боляче, така вже у нас, людей вдача. Скоєного не повернути, тому єдине, що залишається – просити пробачення. Але тут головне – дійсно усвідомлювати те, що заподіяли і за що вибачаємося. А відтак, потрібно докласти максимум зусиль, щоб скривджена людина відчула глибоке каяття винуватця і у неї не лишилося й найменшого смутку та рубців.
Способів вибачень та перепрошень може бути безліч – все залежить від бажання, уяви та, я б сказала, темпераменту образника. Хтось вибачиться одразу, а хтось, набравшись мужності, – за якийсь час. Дехто перепрошуватиме по телефону, а хтось – у листі. Декому для вибачення достатньо погляду, а хтось розводитиме тиради про свою невинність. Та, як кажуть, тут важливо не передати куті меду і в будь-якому разі вдумливо підбирати слова, бо поширене “я не те мав/ла на увазі” опісля не діятимуть. Відомо, що ображена людина бачить і чує набагато гірше за душевно спокійну і щасливу, тому недобачити чи недочути може дуже легко, а от переконати її у зворотному – справа не з легких.
Буває, що замість слів вибачення багато хто використовує вигуки. От уявімо собі таку ситуацію…
У переповненому міському автобусі люди мимоволі штовхаються або наступають один одному на ноги. “Річ буденна, з ким не буває”, – скажу я і скажете ви. Та після скоєного приходить час розплати: або потерпілий штовхає вас у відповідь, або ж ви швиденько вибачаєтеся за скоєне. Перший варіант розвитку подій зі мною, тьху-тьху, не траплявся, хоча у години пік очікувати можна всього. А от вибачитися за провину я завжди готова, хоча відбувається це за якоюсь спрощеною схемою – замість слова “Вибачте!” з уст виривається зазвичай лише вигук “Ой!”. Опісля роблю вигляд, що нічого не трапилося, і сприймайте моє “Ой!”, як повноцінне каяття. І певна, тривало б у мене “ойкання” й надалі, якби не випало писати про це статтю.
Звісно, в даному випадку не беру до уваги традиції вибачень у різних народів, бо, скажімо, у Сполучених Штатах, якщо ви комусь у натовпі стали на ногу або на вулиці когось штовхнули ліктем, не прийнято вибачатися. Той, когось ви по-хамськи штовхнули, зазвичай вибачається сам, оскільки щиро вважає, що це він такий незграбний і допустив небезпечне зближення. Крім того, якщо ви навчається в американському університеті, то також не варто вибачатися за спізнення на лекцію, навіть якщо ви прийшли за 15 хвилини до її закінчення. Поводьте себе природно, просто скажіть: “Вітання, професоре! Привіт всім!”. Цього буде цілком достатньо.
Напевно, ви помітили, що на поширене та таке бажане “Дякую!” доволі часто відповідають просто носовим “Угу!”. Вважала таке спілкування або миттєву реакцію на так звані життєві подразники нормальною, бо нерідко чула це від друзів чи знайомих. До того ж, люди – створіння ледачі, де випадає можливість, намагаються “прорачкувати”, а вигуки не потребують практично ніяких фізичних зусиль і озвучуються за інерцією. Не даремно, скажімо, “угукання” дуже поширене під час спілкування в мережі Інтернет, де повідомлення сприймається швидше по змісту, а не по формі викладу.
Не маю нічого проти звуків. Людям властиві вигуки, та й вони певним чином надають мові якогось колориту. За філологом Станіславом Губерначуком: “У нас це — звуки-думки: хм! цсс! хі! еге, угу (останні два — у значенні “так”), е-е, у-у (в значенні “ні”), га? (тобто “чого треба?”), ну! (“не чіпай!”). Сюди ж, певне, треба також віднести: на (“візьми”), но (“дай-но”), ні, ну, так, ей, — які за змістом заміняють цілі речення”.
Втім, дехто вважає неввічливим виражати своє ставлення до чогось вигуками, на зразок “ага”, “угу”, “гм”, “ого” тощо. Але ось як коментує їхнє вживання один знайомий з мережі Інтернет:
“Ага” – може позначати радісну згоду або констатацію співпереживання (до позитивної емоції);
“Угу” – вживаю в стані замисленості, для співпереживання негативній емоції або (дуже зрідка) на позначення “я пойняв, блін, а тепер не заважай, будь ласка”.
Отже, зрозуміти значення вигуків можна або по контексту, або по інтонації. Але на “Дякую!” все-таки краще відповідати “Прошу, заходьте ще” або щось на зразок цього, бо “угукаючи”, ви ніби применшуєте вдячність тієї людини, яка вам щиро за щось вдячна. А щодо вибачення, то “Ой” може бути вашою реакцією на раптовість ситуації, але “ойкання” не є самодостатнім, тому не може бути одноосібним – за ним обов’язково продовжте: “Ой, пробачте, будь-ласка, я не хотів/ла”.
Отже, вибачення має бути зрозумілим і вимовленим до кінця, щоб не залишалося недомовок і непорозумінь. А то на ваше “Ой” (як “Вибачте!) відповідатимуть “Угу” (в значенні “Нічого страшного!”). Коротко і ясно, але якось холодно і не “по-людськи”.
Вибачатися/вибачитися – просити вибачення, усвідомлюючи свою провину.
Великий тлумачний словник сучасної української мови
“Звуки-думки: хм! цсс! хі! еге, угу (останні два — у значенні “так”), е-е, у-у (в значенні “ні”), га? (тобто “чого треба?”), ну! (“не чіпай!”). Сюди ж, певне, треба також віднести: на (“візьми”), но (“дай-но”), ні, ну, так, ей, — які за змістом заміняють цілі речення”.
Станіслав Губерначук, філолог.
фінансово.
Щиро дякуємо!
