Саме так з любов’ю називав Вищу духовну семінарію Святого Духа, що в Городку на Поділлі, її засновник – єпископ Ян Ольшанський. Семінарію було затверджено 1991 р. ще печатками УРСР, бо це було саме перед тим історичним серпнем, коли ми отримали незалежність.
Сьогодні з неї вийшло вже 77 священиків, навчається 67 семінаристів, 13 з яких навчаються на “нульовому” курсі (до речі, це більше, ніж минулого та позаминулого року), а лекції читають їм понад 40 викладачів. Нещодавно сюди призначили молодого ректора – отця-доктора В’ячеслава Грумницького. Він і погодився розповісти про навчальний заклад, який очолює.
— Отче В’ячеславе, Ваше призначення – це перший в Україні випадок, коли випускник семінарії став її ж ректором. Розкажіть, будь ласка, про себе.
— Я родом із Кам’янця-Подільського, з багатодітної родини, маю молодшого брата й чотирьох сестер (одна з них належить до Згромадження Бенедиктинок Місіонерок). Свого часу мені пощастило зустрітися зі святої пам’яті єпископом Яном Ольшанським, який за часів мого дитинства був священиком у Кам’янці, даючи нам, вірним, приклад молитви й відданості Богові. Моєму духовному зростанню сприяли також інші священики, сестри, світські люди. Школярами, ще за радянських часів, ми бігали до каплички на Нігинському шосе. Нині вона також існує й динамічно розвивається, а тоді ми мусили навіть ховатися, бо вчителі наглядали за “непокірними”. 1993 року я вступив до семінарії в Городку, де навчався шість років. Після висвячення працював у Хмельницькому, в храмі Христа Царя. За рік єпископ скерував мене вчитися до Рима, в Інститут св.Ансельма, який спеціалізується на літургіці. У 2006 р. я захистив докторську дисертацію і повернувся в Україну, отримавши призначення вже безпосередньо до цієї семінарії. На початку я опікувався формацією нульового курсу й поступово почав викладати. Тоді ректором семінарії був о.Ян Нємєц, а коли його призначили єпископом-помічником Кам’янець-Подільської дієцезії, то посада ректора звільнилася. За рішенням єпископа Леона Дубравського нині цю посаду займаю я. Тішуся з того, що закінчив цю семінарію, вона рідна для мене, як і для багатьох її випускників. Коли випадає нагода, колишні городоцькі семінаристи (нині вже священики!) з радістю приїжджають до своєї alma mater.
— Що б Ви порадили людині, яка намагається розпізнати своє покликання, вагається, чи йти цією дорогою, зважує всі “за” і “проти”?..
— Якщо хочеш служити Ісусові Христу, то маєш Йому довіритися. Покликанням – причому будь-яким! – ми завдячуємо не собі, а Господу, Він дає цей дар. Хлопці часто сумніваються, коли треба до семінарії: одразу після школи чи, може, варто спочатку набути світську вищу освіту. Але не ми обираємо час, коли треба зробити свій вибір: треба просто вчасно відповісти на Божий голос. Довіритись Богові й піти – це найважливіше у житті людини. Єдиною нашою дорогою є Ісус Христос, а шляхи до святості є різні.
Якщо хлопець хоче вступити до семінарії, то передусім він повинен не боятися. Відповіддю на страх має стати молитва. Колись єпископ Ян Ольшанський прямо спитав мене, чи хочу йти до семінарії, а я вагався з відповіддю. Тоді він казав: “Ставай на коліна перед Пресвятими Дарами! Молися щодня, щоб Бог дав тобі розпізнати цей дар!” У такі моменти справді треба питати Того, Хто дає це покликання. Адже немає однакових для всіх критеріїв, як його розпізнати. Крім того, треба щодня знаходити час для Служби Божої, адже Євхаристія є джерелом і вершиною нашого життя. Більше читати Святе Письмо, щось із життя Церкви, навчання Папи і єпископів, а також святих – не тільки біографії, а власне те, що вони писали.
Лише глибоке прагнення юнака служити Богові й людям, віддати своє життя на служіння може стати сигналом, що треба розпочинати формацію. Якщо таке щире прагнення є в серці, то, гадаю, людина може йти до семінарії чи монастиря – туди, де зможе реалізувати своє покликання. А Церква допоможе…
— Що найважливіше для вступного іспиту до семінарії?
— Колись єпископ нас просто питав: “Чи любиш Ісуса Христа?” І це є найважливіше. Також на іспитах ми питаємо основні речі з Катехізису Католицької Церкви – наприклад, Божі заповіді, щось із того, що вивчають на уроках релігії. Кандидат має знати щоденні християнські молитви і бути готовим до запитань про вчення Церкви. Після вступних іспитів є співбесіда, на якій ми зважаємо на щирість прагнення кандидата, намагаємося розпізнати, чого він насправді хоче.
За час навчання в семінарії – а в Городку воно триває вісім років – кандидат у священики остаточно має розпізнати своє покликання та дозріти в ньому. Це час формації, коли треба навчити людину відповідати на волю Божу в своєму житті.
— Які, на Вашу думку, риси мають бути притаманні сучасному душпастирю?
— За будь-яких часів кожен душпастир має насамперед бути відданий Ісусові Христу, любити Бога і ближнього. Взірцем священика є Добрий Пастир Христос. І кожну людину, яку він зустрічає, має допровадити до Бога, робити для цього все можливе – а вдасться чи ні, це залежить не від нього. Справа священика – сіяти добре насіння, словами й учинками проголошуючи Слово Боже. Це і є свідчення життям, воно завжди було і залишається актуальним. Найважливішим для священика є ходити в Бозі, тривати в Його присутності щодня. Священик має пам’ятати, що його вчинки бачить насамперед Господь. Я чиню так, тому що люблю Ісуса і перебуваю в Ньому – інакше все буде безплідним.
— Чи спілкуються між собою семінаристи різних семінарій?
Під час навчання на це замало часу, семінаристи різних дієцезій більше спілкуються під час канікул. Колись, щоправда, грали у футбол зі Львівською семінарією (посміхається – авт.). Але в Городку вчаться семінаристи з інших дієцезій, то від них знаємо про життя на їхніх теренах. Так поглиблюється досвід Церкви, не обмежений пізнанням тільки рідних місць. У цьому також допомагають гості семінарії та викладачі-іноземці.
Навчальний рік у семінарії включає і навчання, й формацію, тому перебування тут є, так би мовити, закритого типу. Щоб відкриватися на людей, ми маємо насамперед навести лад у самих собі. Таким чином, уже ставши священиками, хлопці допомагатимуть іншим людям відновлювати внутрішній світ, допроваджувати його до первісної гармонії.
— Чи відбуваються зустрічі між викладачами та ректорами українських семінарій?
— Востаннє я брав участь у зустрічі ректорів семінарій у Польщі, в Кальварії Зебжидовській. Ця зустріч об’єднала ректорів не тільки з Польщі, а й Білорусі та України. В Україні за час мого ректорства таких спеціальних зустрічей ще не було, але ми маємо нагоду зустрічатися й молитися разом на інавгураціях навчального року.
— Чи провадять семінаристи харитативну діяльність?
— Мірою своїх можливостей. Хлопці їздять до в’язниці, в дитячих інтернатах провадять катехези, готують малечу до Першого Причастя, присвячують дітям вільний час, аби трохи компенсувати брак любові, якої ці дітлахи були позбавлені. Поруч із семінарією є Будинок милосердя для осіб похилого віку, які також потребують допомоги, як-от просто вийти з кимсь погуляти. Ми також допомагаємо самотнім літнім людям, які мешкають тут. Для них часом навіть прості побутові справи – дрова наколоти, приготувати їсти – є великою проблемою.
— А як семінаристи проводять канікули?
— Самі семінаристи кажуть, що у них небагато вільного часу (всміхається – авт.). А канікули призначені для того, щоб побути вдома… Вдома кожен клірик має співпрацювати зі своїм настоятелем, бути відкритим на допомогу при парафії. Також семінаристи подільської семінарії мають пройти місяць практики – тобто побувати в паломництві, допомогти у роботі з дітьми та молоддю на так званих оазах тощо. Правда, зазвичай хлопці “перевиконують” програму практики. А інколи семінарист просто йде на практику до якоїсь парафії. Залежно від потреб семінарії влітку тут є також чергування (2-3 тижні). Зазвичай це пов’язане з ремонтами та фізичною працею. Тож на відпочинок, відновлення сил, залишається близько місяця – адже це теж потрібно для нормального навчання й праці. А сам відпочинок, його організація вже залежить від клірика.
Опубліковано в «ПГ» №10/2008
фінансово.
Щиро дякуємо!
