Суб’єктивні думки до дня журналіста
З дитинства мені з поміж іншого запам’ятався герой з одного мультфільму, який підносив меч вгору і голосно кричав: I have power! І цю свою потугу він використовував для добра: захищав слабших, боровся зі злом – типовий добрий герой з дитячої казки. Сьогодні журналіст, беручи в руки перо (тобто клавіатуру комп’ютера), може також вигукнути – я маю владу. І це реальна, не міфічна влада. Це влада, за яку не потрібно боротися на виборах. Але чи він вміє її використати на добро?
Сила четвертої влади буває різною, в залежності від рівня самого журналіста і видання, в якому він працює. Проте у будь-якому випадку, вона, як і політична влада загалом, тягне за собою відповідальність. Якщо перефразувати відому сентенцію: ти відповідальний за тих, кого інформуєш! Але чи наші ЗМІ хочуть мати цю владу, чи хочуть мати реальну свободу слова, яка також тісно пов’язана з цією владою (про відповідальність, звичайно, ніхто і не говорить)? Якщо проаналізувати медіа-контент, то може скластися враження, що ні… Набагато простіше і економічно вигідніше працювати на „джинсовій фабриці"…
Мас-медіа, як найважливіші елементи „глобального села", максимально впливають на те, про що говорять у тому „селі", як думають, через які „окуляри" дивляться на світ, тобто, взагалі формують світогляд і цінності „глобальних селян". Засоби масової комунікації пропонують нам певні теми як пріоритетні, аргументуючи це зацікавленнями самого споживача інформації (ніколи не чув проте, щоби когось запитували на загальнонаціональному рівні, що вони хочуть дивитися, читати, слухати). Ми можемо не знати подробиці про життя наших сусідів, але завдяки ЗМІ – знати дуже багато про брудну білизну зірок естради, кіно, а навіть самих ЗМІ. Хіба це не світоглядні цінності?
Часто мені стає незрозумілим, чому саме негатив і моральний бруд/спам так часто переповнює наші мас-медіа. Хіба це те, що реально хочуть бачити/слухати/читати звичайні людині, хіба світ довкола настільки переповнений злом і песимізмом? Чи вони мають бути знаряддям апокаліпсису?
Як на мене, сьогодні ЗМІ мали би бути носіями благої вісті. На тлі економічної, а ще більшої політичної криз, так хочеться бачити добро, щось приємне, якого є дуже багато довкола. Чому б ЗМІ не відмовитися так часто показувати здеморалізовані обличчя політиків та урядовців, а замість них показати „маленькі перемоги" звичайних українців.
Я не дивуюся, чому конкурс „Репортер надії", організований Інститутом екуменічних студій Українського католицького університету, який нещодавно завершився, викликав настільки великий інтерес наших громадян і самих мас-медійників – за два місяці надійшло, чи було вибрано для участі в конкурсі понад 700 теле-, радіо- і друкованих матеріалів. При цьому не було особливо великої реклами самого конкурсу, ні команди, яка має великий досвід організації таких конкурсів. Мені випала честь бути членом журі цього конкурсу, і я був щиро захоплений багатьма матеріалами. Що цікаво, більшість авторів, а особливо переможців – молоді люди. Вони дійсно зуміли побачити і представити „маленькі перемоги", які я назвав би насправді великими. Скажімо, молодому подружжю лікарі поставили діагноз, що їх дитина народиться неповноцінною, і рекомендували зробити аборт. Але молоді люди не захотіли стати дітовбивцями, натомість молилися Богу, і в них народилася, всупереч медицині, здорова дівчинка. Або розповідь про дітей, які народилися із синдромом Дауна. Ми звично зневажаємо або в кращому випадку жаліємо таких дітей, а їх матері дякують Богу, що вони такі, бо вони можуть бути такими добрими і так любити всіх, як ніякі інші діти. Чи розповідь про жінку, яка осліпла в зрілому віці, проте не впала у відчай, а боролася за життя надалі та навіть захистила дисертацію. І таких чи подібних історій надійшло дуже багато. З іншого боку дуже цікавими були матеріали/програми, де журналісти самі пропонують/розкривають певні корисні ідеї у сфері екологічній, туристичній, соціальній, економічній, дають приклад громадянської позиції. Що цікаво, не потрапив у фінал конкурсу жоден піарний матеріал про „заслуги" влади чи „благодійність" політиків.
Загалом конкурс вийшов не просто вчасним і вдалим втіленням потрібної справи, але й заохотив авторів матеріалів. Бо коли журналіст з тією чи іншою некомерційною статтею приходить до редактора, а той з квасним обличчям каже, що ця тема „не продається", то тут він відчув, що вона насправді цікава і потрібна. Можливо такий та подібні конкурси змінять ставлення видавців і редакторів ЗМІ до визначення комерційних і некомерційних тем. І це буде також його велика заслуга.
Ми багато говоримо про потребу свободи слова. Як мені здається, наші мас-медіа сьогодні мають реальну можливість стати лідерами громадської думки, впливати на формування цінностей громадянського суспільства, яке також велику увагу приділяє свободі слова, – така собі взаємна порука. Але вони не спішать користатися своїми можливостями.
Нарешті, ми всі хочемо жити у світі, де панує правда, добро, щирість, закон, стабільність. Наше слово може допомогти будові такого світу.
Я не раз думав, чому спочатку було Слово? Чому Бог не вибрав якесь інше поняття для означення Того, Хто був на початку?
Можливо, Слово реально так багато значить (згадаймо класика), у т.ч. слово, сказане людиною, створеною на подобу Божу?
Тому, отже, і слово, як засіб журналіста, також є не просто дуже важливим у нашому житті, – воно є частиною Божого дару, призначеною нести Істину.
Дозволю собі сказати, що й Ісус був журналістом – Він ніс Істину про це життя, пропонував погляд на нього не через якісь політично-ідеологічні чи комерційні егоїстичні окуляри власть імущих (у т.ч. власників ЗМІ), а таким, яким це життя є в очах його Творця.
Вітаючи колег зі святом журналіста, хочу побажати вам завжди бути носієм правди про цей світ, правди, яка дає надію, яка не створює штучних призм, яка визволяє!
фінансово.
Щиро дякуємо!
