13 травня Кабінет Міністрів звільнив Олександра Сагана з посади Голови Державного комітету України у справах національностей та релігій. В той же день цю посаду обійняв Юрій Євгенович Решетников, який до того очолював департамент у справах державно-конфесійних відносин та забезпечення свободи совісті у тому ж комітеті. 1 червня газеті “Правдошукач” вдалося поспілкуватись з новим керівником Держкомнацрелігій.
«Коли вважається, що релігійні організації не можуть бути засновниками навчальних закладів – це пострадянський пережиток»
– Які проблеми у сфері міжнаціональних та міжконфесійних відносин в Україні Ви вважаєте найважливішими на даний момент і маєте намір вирішувати? Якою Ви бачите роль Держкомнацрелігій у житті такої багатонаціональної та багатоконфесійної держави, як Україна?
Безумовно, що роль нашого комітету може бути досить значною за умов, якщо комітет буде в межах, наданих йому законодавством, сприяти позитивним процесам як в плані національної політики, так і в плані розвитку державно-конфесійних відносин.
На моє переконання, функція комітету полягає в тому, щоб, з одного боку, сприяти і підтримувати міжнаціональний діалог, міжнаціональний мир і злагоду, з іншого боку – сприяти подальшій гармонізації державно-конфесійних відносин в найрізноманітніших сферах. І життя визначає ті сфери, де Державний комітет у справах національностей та релігій може сприяти тим чи іншим позитивним зрушенням, які останнім часом відбуваються в державно-конфесійних відносинах.
– Чи можете Ви висловити свою позицію з приводу конкретних резонансних проблем, таких, як видача шукачів притулку тоталітарним державам – виникали проблеми у тамільських біженців, чеченців, була цікава історія з російськими нацболами. Є резонансна проблема русинів. Може, є інші важливі проблеми, за які держава має взятись…
По-перше, щодо названого вами. Я не вважаю, що це проблеми, і думаю, що завдяки журналістам інколи відсутність проблеми набуває значення проблеми. Тобто, я не бачу на сьогодні проблеми з біженцями з огляду на те, що державне законодавство визначає порядок надання статусу біженця. Якщо йдеться про видачу, на те завжди є ті чи інші підстави. З іншого боку, я знаю, що і в минулі роки, коли люди, маючи на те підстави, зверталися – комітет надавав такий статус. Але крім задоволених таким станом речей є й інші, які вважають, що комітет занадто багато надавав подібних дозволів. Це питання для дискусії.
Що стосується проблеми русинів, я не бачу на сьогодні в Україні такої проблеми. Я бачу спроби роздути це питання на рівні проблеми, але як такої проблеми чи питання я, дійсно, не бачу.
Якщо говорити про національну політику і ті питання, які на сьогодні потребують свого вирішення, то це скоріше буде питання державної допомоги національним меншинам для збереження їх національної самоідентичності. Насамперед – тим національним меншинам, які об’єктивно знаходяться на грані свого зникнення з національного поля України. Наприклад, кримські караїми.
Якщо ми говоримо про сферу державно-конфесійних відносин, то це і питання повернення колишнього культового майна, і питання подальшої гармонізації вітчизняного законодавства з урахуванням закордонного досвіду в плані налагодження партнерських відносин між державою та церквою.
– Як Ви ставитесь до політичного спекулювання національними і релігійними проблемами та роздмухування таких проблем політиками у своїх інтересах?
Будь ласка, конкретизуйте, про які саме проблеми йдеться.
– Питання мови, відносини між різними християнськими конфесіями, залучення релігійних громад у політичні акції… Як агітація у церквах за одного з кандидатів під час президентських виборів 2004 року.
Безумовно, йдеться про відповідальність тих чи інших політиків чи тих чи інших політичних сил і про рівень усвідомлення ними всієї делікатності як міжнаціональної сфери, так і державно-конфесійних або міжконфесійних відносин. Можна казати про те, що ті чи інші політики не до кінця усвідомлюють всю делікатність цієї сфери. Тому своїми необдуманими заявами вони можуть спричинити деякі ускладнення. Що стосується церкви і виборів, то все-ж таки поведінка окремих представників релігійної організації не завжди виражає позицію цієї організації в цілому.
– Чи є в Україні таке явище, як клерікалізм – спроби релігійних організацій боротись за владу?
Нема такого явища в Україні. Більше того, на мій погляд, наше суспільство не пережило і не залишило в минулому пострадянське, пост-атеїстичне ставлення до церкви та релігійних організацій, та й до віруючих громадян в цілому. Тому казати про “клерикалізм” як мінімум не на часі. Скоріш на часі говорити про те, що наше супільство має пережити і залишити в минулому якийсь такий пострадянський або, скоріше, постатеїстичний синдром у ставленні до церкви та релігійних організацій.
– Давайте зупинимось на цьому детальніше. Дійсно, багато державних службовців виховувалося на некритичному прийнятті атеїстичних догм. Бути атеїстом було вигідно для кар’єрного росту, дехто публічно визнав це – згадаймо спогади Олександра Турчинова, опубліковані в одній з газет. Чи можна казати про існування проблеми бездуховності та її вплив на соціально-економічний та культурний розвиток, перспективи нашої держави?
Я думаю, що будь-яка людина в Україні, якій 35-40 і більше років, має повне право сказати, що вона виховувалась на засадах атеїзму. Бо це було виховання в радянській школі. Попри те, це не заважає людині на певному етапі стати віруючою, чому, власне, Олександр Валентинович є прикладом.
Мова не йде про те, добрий атеїзм чи поганий. Знов-таки, це право кожного громадянина визначати – він атеїст чи віруючий. Мова йде про те, що коли саме це визначає модель відносин між державними органами та релігійними спільнотами, коли атеїстичні переконання стають домінуючими і власне вони визначають модель відносин, так само як ті чи інші релігійні переконання її визначають – оце вже стає трошки недобрим.
Останнім прикладом, коли пострадянське ставлення до церкви заважає вирішенню вже назрілих питань – це пропозиція щодо відхилення законопроекту про надання релігійним організаціям права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів. Попри те, що такі навчальні заклади існують в більшості країн Європи і при тому, що так само в тих країнах діє принцип відокремлення церкви від держави, рівності громадян і так далі. Коли вважається, що релігійні організації не можуть бути засновниками навчальних закладів – це пострадянський пережиток. Тим більше, що будь-яка фізична особа може бути засновником такого закладу, та й будь-яка громадська організація.
Що стосується питань духовного відродження, то, думаю, ми сьогодні переживаємо саме такий процес. Зараз держава сприяє дільності релігійних організацій в плані духовного відродження. І економічна криза, на думку багатьох людей, засвідчила те, що від духовного стану суспільства в цілому, який все-ж таки проявляється і в економічній, і в банківській сфері, залежить доля наших громадян.
– Коли Ви казали про релігійну освіту, я пригадав, що у Печерському районі Києва благодійний фонд “Думнич” організував курси духовної етики для школярів. З дітьми в гуртках займаються православні священники, розглядаються моральні проблеми і проблеми віри, організуються екскурсії по святим місцям. Тобто, у сфері освіти є шляхи донесення дітям релігійного досвіду.
Йдеться насправді трохи про інше, але це, справді, одна з форм впливу і духовного формування молодого покоління. Тим не менше, релігійні організації в Україні на сьогодні не мають права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів. В таких закладах, так само як і в заснованих державними органами та громадськими організаціями, міг би викладатись затверджений на державному рівні мінімум необхідних знань, який на сьогодні складає практично 70% від навчального плану. Вони б так само контролювалися б відповідними державними органами щодо дотримання освітніх стандартів, але їх засновниками виступали б релігійні організації. На сьогодні релігійні організації такого права позбавлені навіть попри те, що Міністерство освіти і науки на сьогодні підтримує доцільність надання їм такого права, наш комітет підтримує доцільність надання їм такого права, що відповідає визнаній загальносвітовій практиці.
Але на думку деяких представників у Верховній Раді, у Комітеті з питань культури та духовності, у Комітеті з питань науки та освіти це нібито недоцільно і, на їхню думку, щось порушує…
«Слава Богу, що ми живемо в демократичній країні»
– Який, на Вашу думку, зараз стан релігійних свобод і дотримання прав людини по відношенню до національних меншин в Україні?
Що стосується релігійної свободи, то на думку не тільки власне мою, але й на думку закордонних спостерігачів, рівень релігійної свободи в Україні є одним із найкращих в Європі і, мабуть, й в світі.
Що стосується національної політики, то, безумовно, вона так само дає можливість розвитку для усіх національних спільнот в Україні. Безумовно, що національні спільноти звертаються до нас і хотіли б очікувати більше від держави. Але ми живемо в певних часових координатах, які визначаються, зокрема, економічними можливостями.
Попри все, завдяки підтримці держави практично усі національні спільноти мають можливості для розвитку, і ми бачимо це на рівні діяльності культурних і національних товариств, інших культурних згромаджень, видання національними громадами своїх засобів масової інформації. Є багато свідчень того, що в умовах незалежної України всі національні спільноти отримали достатні можливості для свого розвитку.
– Законом України про державний бюджет на 2009 рік встановлено, що витрати на заходи, пов’язані із забезпеченням свободи совісті та релігії будуть профінансовані у обсязі 7,6 тис. грн. Чи не вважаєте Ви, що цього мало? Про які заходи йде мова?
Безумовно, що йдеться практично про забезпечення роботи працівників комітету. Але, знов-таки, як представники виконавчої структури і, фактично, урядової – ми розуміємо те, що ми можемо хотіти досить багато, але мусимо зважати і на той реальний економічний стан, в якому знаходиться на сьогодні наша держава.
Наскільки я розумію, скорочення фінансування відбувається і в інших органах влади з огляду на економічні обставини. Коли уряд укладає бюджет, він повинен зважати не тільки на інтереси окремо взятого комітету, але й держави в цілому – принаймні, намагатися рівномірно розподіляти наявні ресурси.
Тому сподіваємось, що в подальших роках, по мірі того як Україна буде виходити з економічної кризи, фінансування тих чи інших програм буде збільшуватися.
– Чи є, на Вашу думку, серйозні недоліки у роботі ваших попередників та, можливо, у діючому законодавстві стосовно національностей та релігій?
Що стосується діючого законодавства, то комітет і в минулі роки, і зараз працює над пропозиціями щодо змін до законодавства. Розроблена і внесена через Кабінет Міністрів на розгляд Верховної Ради Концепція етнонаціональної політики України, на сьогодні вона обговорюється. З іншого боку, комітет сьогодні працює над двома законопроектами – це нова редакція Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” та закон про повернення колишнього культового майна.
Що стосується діяльності моїх попередників, то я не став би це коментувати. Кожен з них, наскільки я розумію, намагався робити те, що він міг, у міру свого розуміння процесів. Думаю, що історія прокоментує кожного з нас.
З огляду на те, що комітет опікується кількома напрямками – це і питання державно-конфесійних відносин, національна політика, питання міграції та біженців, колишні депортовані національності і сприяння їх облаштуванню – я можу сказати, що, якщо бути чесним насамперед перед собою, мабуть, я тільки зараз певним чином знайомлюся з усіма цими напрямками. Комітет працює. Як і в кожному відомстві, можна казати про певні можливості для покращення, але для цього потрібен час. Поки що, через два тижні після призначення, говорити про це рано.
– Чи плануєте Ви якісь заходи із боротьби з таким явищем, коли, зловживаючи громадянськими та релігійними свободами, деякі особи здійснюють акти ксенофобії, ображають окремі національні меншини, а також руйнують особистість людей шляхом створення релігійних культів, які ґрунтуються на духовному і фізичному насильстві?
Це тема, яку полюбили журналісти ще з радянських часів, а мабуть, ще й до радянських часів. Я пам’ятаю, у свій час так само радянські журналісти досить вправно писали про різні антисуспільні дії з боку тих чи інших релігійних спільнот, не замислюючись над тим, що, якщо таке явище є, то, мабуть, правоохоронні органи кудись не туди дивляться.
Коли зараз починаються подібні ж розмови, я можу відповісти так. З одного боку, у Кримінальному кодексі України є 161 стаття – “розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і образа релігійних почуттів”. Є кримінальна стаття, яка передбачає відповідальність осіб за вчинення шкоди фізичному чи психічному здоров’ю громадян під приводом проповідування релігійних вчень. З іншого боку, є правоохоронні органи, які мають порушувати кримінальні справи за відповідними статтями за наявності достатніх причин для порушення таких справ.
Журналісти чи інші люди, громадські організації, які порушують це питання, перш за все мають адресувати його саме правоохоронним органам. Але, наскільки я розумію, правоохоронні органи виконують свої функції. Але в межах законодавства, не порушуючи прав і свобод громадян.
Безумовно, з точки зору деяких наших співвітчизників в Україні має існувати тільки одна якась релігійна спільнота. Але слава Богу, що це не так і що ми живемо все-таки у демократичній державі.
– Як Ви ставитесь до практики нав’язування платних експертиз із очевидних питань громадянам, які звертаються за захистом своїх релігійних та етнонаціональних прав і свобод? Коли, наприклад, людина скаржиться на незаконні дії щодо певної спільноти, а їй відповідають: ми можемо вам допомогти тільки за наявності висновку експертизи, яка коштує стільки-то…
Мені невідомі такі факти, коли б Держкомнацрелігій комусь нав’язував платні послуги або коли б будь-якій людині, яка зверталася, працівником комітету пропонувалося б за гроші зробити ту чи іншу експертизу. Всі експертні, релігієзнавчі висновки, які робить комітет, і процедура реєстрації комітетом здійснюється безкоштовно.
Тому, якщо вам відомі факти, коли хтось з працівників комітету вимагав від когось гроші за якісь платні послуги, хай така людина приходить до мене, вказує на конкретну особу, яка пропонувала зробити на платній основі ті чи інші речі, і ми будемо визначатися щодо майбутнього такої особи.
– Чи потрібно, на Вашу думку, спростити процедури набуття статусу юридичної особи та набуття власності релігійними громадами? Чи створюють існуючі процедури грунт для зловживань, і якщо так – як Ви будете з цим боротися?
Чинні процедури набуття статусу юридичної особи релігійними організаціями, на думку багатьох експертів, є досить простими і підстав для зловживань не створюють. Інше – те, що після вступу в силу Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” в 2003 році виникло таке явище, яке має технічну назву “подвійна реєстрація”, коли крім процедури реєстрації, передбаченої Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації”, релігійні організації мають після того ще пройти спрощену процедуру реєстрації у відповідності з названим мною законом. На сьогодні комітет працює над тим, щоб і це питання зняти. Думаю, що за сприяння Держкомпідприємництва ми вийдемо на те, щоб це питання залишилося в минулому, щоб не було жодних ускладнень для релігійних організацій в плані державної реєстрації.
Що стосується набуття права власності для релігійних організацій – як і будь-які юридичні особи, вони набувають це право у порядку, визначеному Цивільним кодексом. Тому і в цьому питанні я не бачу ніяких ускладнень, принаймні, мені невідомі ситуації, коли та чи інша релігійна спільнота мала б проблеми або зі своєю реєстрацією, або з набуттям права власності.
– Питання щодо проблеми, з якою зіткнувся особисто я як представник особливого віросповідання, що є різновидом анімізму – Віри в Найвищу Цінність Людини. Один з працівників Держкомнацрелігій вперто не хотів визнавати конституційне право громадян сповідувати таку релігію та створювати відповідні релігійні організації. Надіслані поштою документи щодо затвердження статуту зареєстровані більш ніж через місяць після отримання цінного листа, більше того – у відповідь надіслано коротку незаконну, на мою думку, відписку з недостовірною інформацією. Чи забезпечите Ви належне реагування на скарги щодо цих проблем і дотримання прав віруючих у Найвищу Цінність Людини?
Ваші права визнаються, але питання насправді в іншому: чи є достатні підстави для реєстрації статуту даної релігійної організації. До закінчення розгляду відповідних документів я не можу казати вам “так” чи “ні”. Подані на реєстрацію документи будуть розглянуті, проаналізовані, і ви отримаєте відповідь у рамках чинного законодавства. З іншого боку, на сьогодні чинне законодавство аж ніяк не забороняє вам існувати у формі релігійної громади, навіть не повідомляючи про це державі. Це ваше конституційне і законодавчо визнане право.
Також, наскільки мені відомо, ваші скарги отримані і направлені на розгляд відповідним структурним підрозділам нашого комітету. Що стосується дати реєстрації, то ми орієнтуємося не на ту дату, яка зазначена вами, а на ту дату, коли комітетом реально отримані ці документи. Наскільки мені відомо, були проблеми з поштою, ми отримали ці документи трохи пізніше, ніж ви на це сподівалися. На повідомленні про отримання розпис не нашого працівника, тому питання не до нас, а до “Укрпошти”. Я бачив доповідну записку з цього приводу.
– Чи назавжди нормалізувалася робота сайту Держкомнацрелігій? Чому він раніше залишався зовсім недоступним або повільно завантажувався?
Сайт працює, хоч, може, не ідеально – ми якраз сьогодні це обговорювали з колегами (під час підготовки інтерв’ю ми звернули увагу на те, що у розділі “керівництво” на сайті нема офіційної біографії голови Держкомнацрелігій; тепер вона вже розміщена – прим. ред.). Я знаю, що й сайти інших державних структур деякий час мали проблеми із завантаженням, потрібен деякий час для вирішення технічних проблем.
«Де я молюсь, коли я молюсь і за що я, власне, молюсь – це мої особисті відносини з Всевишнім»
– Ще одне питання біографічного характеру, трохи заковиристе. Наскільки я розумію, Ви є віруюча людина й закінчили Одеську богословську семінарію євангельських християн-баптистів, а також були кандидатом в депутати Київської міської ради від Християнсько-Демократичного Союзу під № 18, а першим номером в списку був Володимир Стретович. На Вашу думку, коли яскраво виражений християнський політик очолює уповноважений державний орган з питань релігій, чи не виникнуть у представників інших віросповідань та й різних течій християнства, деякі з яких вважають баптизм так званим сектантством, побоювання щодо “баптистського лоббі” і чи не порушує Ваше призначення конституційного принципу відділення церкви та релігійних організацій від держави?
Абсолютно не порушує, тому що релігійні переконання будь-якого державного діяча, політика, чиновника і просто громадянина України є його особистою справою. Інше питання, коли релігійні переконання визначають його діяльність як державного діяча – це, безумовно, порушує не тільки Конституцію, але й закон про державну службу. А у що вірить людина і який храм відвідує після свого робочого дня – це її особисте право.
Стосовно того, як сприйнялося моє призначення… Щодо питань релігійного середовища я працюю не перший день і не перший рік, тож, наскільки я знаю, багатьма це призначення підтримується незалежно від конфесійної належності – до християнської спільноти, до мусульманської або іудейської.
Що стосується тих, які за усім бачать або хочуть бачити чиїсь “підступи”, чи то сектантів, чи то християн, чи то я не знаю кого – знов-таки, кожен має права оцінювати, виходячи з власного розуміння та досвідченості.
– Все-ж таки, чому у Вашій офіційній біографії згадано Одеську богословську семінарію, але не вказується назва віросповідання?
Мабуть, з огляду на те, що для когось це може бути певним подразником. Є люди різні. Дехто судить про людину не за її конкретними справами, а за тим чи іншим ярликом.
– Як Ви особисто прийшли до віри, в якому віці, під впливом яких обставин? Чому саме баптизм?
Так само, як мільйони радянських громадян, я виховувався у радянській школі з усіма відповідними акцентами виховання, був членом піонерської і комсомольської організації. До віри я прийшов вже в зрілому віці, після служби в армії, і був певний духовний шлях до цього.
Кожна людина проходить свій шлях дорослішання і осмислення подій, які відбуваються в її особистому житті, в житті оточуючих людей, що певним чином формує її погляди. Це щось особисте, і не тільки зусиллями самої людини, але й за допомогою промислу Божого відбувається духовне формування.
– Бачу Біблію на Вашому столі. Священна книга допомагає в роботі?
Безумовно. Вона не просто лежить на столі, вона допомагає через її читання і реалізацію в практичному житті.
– На робочому місці читаєте Біблію?
Я приходжу на роботу досить рано, до офіційного початку свого робочого дня.
– І, можливо, молитесь…
Як громадянин України, я маю на це право. Але де я молюсь, коли я молюсь і за що я, власне, молюсь – це мої особисті відносини з Всевишнім.
– Останнє питання: що б Ви побажали читачам нашої газети?
Єдине прохання: бути виваженими, бути толерантними, поважати свої релігійні переконання, поважати релігійні переконання інших, поважати свою національну ідентифікацію і так само поважати національну ідентифікацію сусідів та інших співгромадян, з якими доля дала нам жити. І тоді у нас в країні буде мир і злагода, тоді ми матимемо перспективи досягнути того, чого ми прагнемо.
фінансово.
Щиро дякуємо!
