Отець Андрій Максимович – перший український священнослужитель, виходець із Львівщини, який вступив та закінчив Папську Дипломатичну Академію. Попри молодий вік о. Андрій вже здобув чимало. За його плечима – кілька років душпастирського служіння в Італії, докторська дисертація, допомога не одній людині, котра у суєтному житті втратила рівновагу душі, не одне навернення українських заробітчан до Бога. Нині громадянин Ватикану, наш земляк о. Андрій Максимович виконує місію, надзвичайно почесну й складну водночас, і погодитися на яку далеко не просто. Ось уже рік, як він – секретар Апостольської Нунціатури в Республіці Бенін та Республіці Того, що в південно-західній частині Африки. Нашу розмову з о. Андрієм Максимовичем розпочали з питання про адаптацію до життя у далеких країнах та ностальгію за батьківщиною.
– Перші відчуття були досить лякливими. Ще на летовищі я зрозумів: буде непросто. Інша природа, інше харчування, інші звичаї. Практично немає нічого, що було в тебе раніше. Навіть спільного нічого немає. Щоправда, дякувати Богу, адаптація була не тривалою. Спочатку був процес виживання, потім призвичаєння і нарешті процес насолоди, насолоди від чогось нового, досі незвіданого. Головне для адаптації, в чому я переконався, – мати власну диспозицію, добре інтегруватися з людьми, які тебе оточують, бути ввічливим. Треба показати, що, прийшовши у чуже середовище, ти хочеш збагатитися, почерпнути чогось нового. Хизування, пихатість та агресія до добра не призведуть. Про це слід пам’ятати, в’їжджаючи у будь-яку країну, а в Африці це надзвичайно актуально.
– о. Андрію, Бенін і Того – це Ваша перша дипломатична місія. Розкажіть, які обов’язки у секретаря Папської Нунціатури?
– Усі ми знаємо, що Святійший Отець Папа Римський – це голова Вселенської Католицької Церкви. Але він також і керівник держави Ватикан. Тож Папа, крім свого духовного і морального авторитету у світі, оперує і політично-юридичними важелями. Таким чином він є повноцінним суб’єктом як міжнародного, так і дипломатичного права. Святійший Отець у цих сферах суспільно-політичного життя використовує свою допоміжну Інституцію, яка називається – Святий Престіл. Так Папа має свої дипломатичні представництва, які називаються Апостольська Нунціатура, якими своєю чергою оперує Апостольська Столиця у дипломатичних і міжнародних сферах суспільно-політичної діяльності Святійшого Отця. Слід сказати, що по кількості своїх посольств (Нунціатур), а їх 174, Святий Престіл займає 2 місце у світі після США. Очолює Папське представництво у кожній країні Нунцій, тобто посол, а секретар Нунціатури – це перший помічник Нунція в акредитованій країні. Крім політично-суспільної функції Нунціатура супроводжує і підтримує в імені Папи життя і розвиток кожної Помісної Церкви, що дає можливість постійно відчувати Папську батьківську опіку усім християнам католикам і людям доброї волі. В цьому ж руслі в основному і проходить весь час праці секретаря Нунціатури.
Щоб підбадьорювати і підтримувати життя Церкви в країні, мусимо багато подорожувати і відвідувати навіть найвіддаленіші куточки цієї країни. Крім цього завжди залишаємося священиками. Тож сповідаємо людей у парафіях, проводимо душпастирські і катехитичні зустрічі із дорослими, відвідуємо сиротинці та інтернати. Тобто священиче покликання ніколи не перетворюється на професію.
Коли я закінчив Академію, Святіший Отець Бенедикт XVI сказав нам перед початком нашої місії: «Дорогі мої! Будете добрими дипломатами коли будете добрими пастирями!»
З понеділка до п’ятниці я виконую сугубо дипломатичну роботу. А ось у суботу і неділю виконую священиче покликання. І розпочав його тоді, коли відчув бажання з боку людей, наших співвітчизників, відкрити та поширити в собі аспект пізнання життя через Господа Бога. Я побачив, що люди переживають певний духовний голод, хочуть переосмислити сенс життя, пізнати віру, хочуть навчитися молитися, хочуть Бога, але не знають як до цього приступити. Спочатку були духовно-культурні зустрічі, а згодом святі літургії.
– Чи доводилось Вам зустрічати багато українців у Беніні?
– На моє превелике здивування я зустрічав тут багато людей із України та Росії. Усі вони жінки, які в часи Радянського Союзу у 80-х роках вийшли заміж за «бенінських студентів», які в той час навчалися у різних вузах Радянського Союзу. Мова йде про 250-300 жінок. Це в основному особи із Східної України і Росії. Із галичан у Беніні – лише одна жінка із села Майдан біля Івано-Франківська, яка є секретарем Почесного Консульства України в Беніні.
– Як живуть там наші співвітчизники? З якими проблемами найчастіше зустрічаються?
– Наші співвітчизниці – це усі жінки із вищою освітою. Тож працюють у різних високопрофесійних сферах життя – лікарі, інженери, архітектори і т. д. Існує тут і Асоціація, яка об’єднує близько 2600 випускників радянських вузів, це як бенінці, так і наші співвітчизники. Тому є кілька міністрів і мери двох міст в Беніні, які вільно розмовляють російською мовою. Наприклад, заступник міністра оборони, у минулому здобував вищу освіту у Львові. Є також багато бенінських дипломатів, які навчались у Києві.
– Отче, скажіть, як сприймають наших співвітчизників в африканській країні?
– На жаль, треба визнати, що дуже багато із наших жінок страждають через великі розбіжності у ментальності і культурі своїх чоловіків. Діти у них, звичайно, метиси. Таким чином наша жінка не завжди добре була сприйнята у нас вдома, коли приїжджала із двома-трьома чорними дітьми до своїх батьків, чи у рідні околиці. Часто їх асоціювали із жінками легкої поведінки. Тому діти цих жінок, як правило, також не хочуть жити в Україні чи Росії. А тут вони як свої.
Тому хотілося би мені висловити думки, базовані на цьому невеличкому досвіді. Дійсно, кожній людині треба дуже ретельно і виважено ставитись до шлюбів із людьми, які належать до зовсім іншої культури і ментальності.
– Чи присутній сегмент християнської віри у родинах з українськими коріннями?
– Так. У таких сім’ях навіть престижно відсилати дітей до католицьких приватних шкіл, діти беруть активну участь у житті нашої невеликої парохії, знайомляться із християнськими традиціями, пізнають що таке перше причастя, сповідь шлюб. Батьки, більшість з яких за радянських часів були виховані в стилі атеїзму, навертаються до Бога. На нині їхні переконання кардинально змінилися, бо переконані, що від спілкування зі священиком діти отримують багато користі: стають добрішими та ввічливішими.
– А чи доводилося Вам, отче, проводити в серед українців Беніну обряд хрещення і чи називають вони своїх дітей українськими іменами?
– Не часто це трапляється, але доводилося кілька разів хрестити там дітей. Мушу визнати, що слов’янськими і тим паче українськими іменами нащадків не нарікають. І це можна зрозуміти, адже люди намагаються пристосовуватися до тих способів життя, що існують в африканській країні, адже вони – громадяни Беніну чи Того. Та й процес асиміляції був природнім і неминучим. Створивши родини з африканцями, наші люди змушені були прийняти інші життєві правила, бо не можна творити своєрідне «гетто» у чужій державі.
Проте українці намагаються не забувати про своє коріння. Українці та росіяни Беніну спілкуються між собою, приятелюють, святкують разом свята. Їх часто можна побачити у своєму оточенні, адже серед місцевих вони вирізняються кольором шкіри.
– Чи на довго Ви повернулися в Україну?
– Зараз маю два місяці відпустки. Півтори місяці пробуду в Україні Провідаю друзів та родину. А далі – назад до Африки. Там на мене чекають і я не можу залишити цих людей…
фінансово.
Щиро дякуємо!
