Дайджест

Мирослав Маринович: «Свобода немислима без жертви…»

20 Вересня 2009, 09:31 1145 Олеся Пастернак, Високий Замок
Маринович

У вересні цього року Українська греко-католицька церква відзначає двадцятиріччя виходу з підпілля.

З нагоди цього свята у Львові 20 вересня відбудеться Архієрейська Літургія поблизу храму Архістратига Михаїла, на яку покличе передзвін – у всіх греко-католицьких церквах дзвонитимуть у дзвони. Вірні і духовенство дякуватимуть Богові за дар свободи УГКЦ. Що це були за події та як досвід підпільної Церкви можна використати в майбутньому – у розмові з колишнім дисидентом, суспільно-релігійним діячем Мирославом Мариновичем.

– Оцінку історичним подіям дає час. З часу виходу УГКЦ з підпілля минуло 20 років. Що можна сказати про цей період в історії?

– Почну з фрази, яку часто повторює історик отець-доктор Борис Гудзяк. УГКЦ у середині ХХ століття і в другій його половині була найбільшою соціальною інституцією, яка чинила опір комуністичному режимові. Двадцятиріччя виходу з підпілля – це лише підбиття підсумків, це той рубіж, яким ми відділяємо епоху мучеництва, жертви і епоху життя в свободі.

Свобода немислима без жертви – так влаштований світ. Я стикнувся з тим, що сьогодні молоде активне покоління вважає, що епоха мучеництва відійшла. Молодь думає: “Щоб чогось досягти, достатньо скласти добрий проект, знайти спонсорів, а жертва – необов’язкова”. Розумію, чим викликана ця позиція, такий спосіб мислення. Але він суперечить глибинній основі земного світу, який побудований на жертві. Христова жертва це лише підтвердила. Невже Бог не міг накинути людству якусь щасливу дорогу? Він послав свого Сина, щоб через жертву – механізм, закладений у природі людства, – переконати всіх у тому, що потрібно вибирати саме такий шлях.

Жертва УГКЦ – це плата за правильний шлях, який вона обрала тоді і обирає тепер. Для мене дуже важливо, що ця Церква не поклонилася злу – антихристу, апокаліптичному кесарю, який був ідентичний апокаліптичному звірові. І це той приклад, яким можна гордитися сьогодні, – розповідати студентам, що за будь-яких, навіть за найстрашніших суспільно-політичних обставин, в умовах найстрашнішого терору можна і треба опиратися злу. Історія є надзвичайно цінною для виховання молодих людей. Вона вчить, що жертва УГКЦ не була даремною.

– Чому, на вашу думку, радянська влада пішла на цей крок – заборонила УГКЦ?

– Переглядаючи документи цього періоду, звернув увагу на те, що радянська влада прекрасно знала, що такої Церкви, як за часів Андрея Шептицького, вона вже не допустить. Влада очікувала, приглядалася і сподівалася, що, можливо, греко-католики зроблять те, що зробила Російська православна церква – поклоняться, визнають її.

Знаковим був візит архімандрита Климента Шептицького до Москви з делегацією Греко-католицької церкви. Тодішній Кремль зрозумів, що ці люди вишколені, що живуть у зовсім іншому моральному світі і не підуть на жодні компроміси. Єдиний вихід позбутися їх – знищити. Від духовенства вимагалося цілковитого послуху.

– Який ваш особистий досвід підпільної Церкви?

– Я не був членом підпільної Церкви, але захищав її в документах Української Гельсінкської Групи, і за участь у ній був покараний – позбавлений волі впродовж десяти років.

Мій дідусь Йосиф Маринович був греко-католицьким священиком. У 1945 році його заарештували, і під тиском влади він перейшов у православ’я. За цим стояв намір, як тоді казали, “зберегти те, що можна”. Дідусь був учасником знаменитого Львівського псевдособору у 1946 році. Формально він перейшов у лоно Російської православної церкви, і разом з ним вся родина. Але пам’ять про насильство над ним жила в родині, і як тільки в Україні настала релігійна свобода, люди могли вибирати конфесійну приналежність, вона повернулася у греко-католицьку віру.

– Чи має сучасна Церква бути готовою до таких подвигів, які звершала підпільна Церква?

– Церква завжди має бути готовою до свідчення. Воно протиставляє Церкву князеві світу цього, тому що Христова наука є не від нього. Церква, яка чітко дотримується свідчення Христової віри, обов’язково буде встрягати в конфлікти зі світом. Наприклад, УГКЦ чи не єдина в Україні виступила зі зверненнями-протестами проти невиплати людям зарплат. Це – чітка соціальна функція. У такий спосіб Церква свідчить проти несправедливості, яку допускає влада, – маніпуляції державними коштами.

Під час Помаранчевої революції усі церкви виразно заявили про порушення громадянських виборчих прав народу, що є порушенням законів Божих. Це – також свідчення про правду. І влада повинна думати, як на це реагувати. Слава Богу, в умовах релігійної свободи і демократії за такі заяви духовенство і вірних не переслідують. Але в комуністичний час за це карали.

– 20 років тому було велике духовне піднесення, а зараз відчувається спад духовності. У церквах говорять про кризу і брак покликань. З чим це пов’язано?

– Коли є опір, людина його помічає і починає з ним боротися. Коли його немає – розм’якає, охолоджується. Ця риса притаманна всім. Мені пригадується час моєї молодості, коли всупереч волі влади на Різдвяні свята всі ходили колядувати. Мені пригадуються 1988-89 роки, коли тільки відчинялися двері свободи. Все місто було на вулиці – колядувало натхненно і радісно. І це не якесь богослов’я чи вища філософія, це – те, чим живе народ. Подивіться тепер на Львів у часі Різдвяних свят – по місті ходять вертепи, але духовного піднесення немає. Люди ідуть до родичів, сідають за столи і там “зависають”.

Українці – м’які, “слабохарактерні”. Вони звикли казати: “Не чіпайте мене, і я не буду чіпати вас”. Але як тільки стороння сила починає травмувати їхній дух, вони протестують – гуртуються і демонструють свій громадянський опір. Чому так є, не знаю.

– Як, на вашу думку, можна вийти з цієї духовної кризи?

– Ми повинні освоїти третій вид реакції на проблему – шлях конструктивної боротьби. Перший – мовчання – українці опанували: вони бачать несправедливість або кривду, мотають усе на вус і нічого не роблять для того, щоб ситуацію змінити. Другий вид реакції на проблему – бунтування. Кривда, не зустрічаючи опору, доходить до безмежжя, і люди зриваються, бунтують: беруть у руки каменюки і виходять на вулиці. Третій вид реакції – коли вони бачать проблему і цивілізованими методами намагаються її вирішити. На жаль, такий підхід у нас не спрацьовує.

Коли люди не довіряють жодним політичним силам, цю довіру може повернути дорога ціна за певні переконання – жертва. Вона привертає увагу і об’єднує. Наприклад, до того, як Ющенка отруїли, його сприймали як одного з політиків, людину слабку. Коли народ побачив, що цей чоловік вміє жертвувати і, незважаючи на цю жертву, далі стоїть на своєму, йому повірили. Політична ситуація перейшла в моральну – почалася боротьба добра і зла.

В Україні постане проблема: яка політична, громадська чи, може, церковна сила підніме гасло морального очищення і буде готова заплатити за це дорогу ціну. Якщо така сила знайдеться, вона завоює симпатію народу.

– Кілька років тому осідок УГКЦ було перенесено до Києва. Не всі галичани це сприйняли. Наскільки виправданий такий крок?

– Він цілком виправданий, причому з усіх міркувань. По-перше, унія була прийнята у Києві, а не у Львові. Коли вона підписувалася – у 1596 році – якраз Львів її не визнав. Тому немає жодних сумнівів, що центр Греко-католицької церкви має бути в столиці.

Центральні осередки всіх релігійних організацій є в Києві. УГКЦ була єдиною, яка його тут не мала. Це створювало незручності, оскільки в столиці зосереджені влада, центральні державні інституції. Раніше блаженнійшому Любомиру, щоб зустрітися з Президентом чи Прем’єр-міністром, потрібно було їхати кілька годин, тепер – лічені хвилини.

Що стосується галичан, то їм треба продовжувати цінувати епоху мучеництва, жити її духовним багажем, але варто перестати пасивно пожинати плоди цієї епохи. В уяві галичан Церква-мучениця є престижною. Треба закотити рукави і працювати самим. Двадцять років минуло, потрібно знову завойовувати серця людей і їх утримувати. У Церкві з’являються опозиційні групи, а це означає, що вона має багато роботи. Можливо, на користь їй піде те, що осідок не є так близько – потрібно буде працювати над тим, щоб Галицька митрополія залишалася відомою і престижною.

Довідка «ВЗ»

Мирослав Маринович народився 1949 року. У 1967-1972 рр. навчався у Львівському політехнічному інституті. 9 листопада 1976 року разом зі своїм другом і однодумцем Миколою Матусевичем став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. Відтоді перебував під “ковпаком” КДБ.

23 квітня 1977 року заарештований. Слідство тривало 11 місяців. 22-27 березня 1978 року Київський обласний суд у м. Василькові засудив до максимального терміну ув’язнення – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання (відбув лише 3 роки заслання: Верховна Рада Радянського Союзу з ініціативи Горбачова помилувала близько 200 політв’язнів, у тому числі і пана Мирослава. – Авт.).

1978 року “Міжнародна Амністія” взяла Мариновича під свій захист як в’язня сумління. З квітня 1984 року відбував заслання у селі Саралжин Уільського району Актюбинської області Казахстану. Працював столярем. Одружився з киянкою Любою Хейною.

Повернувся в Україну у березні 1987 року. Працював оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. З 1990 року – кореспондентом місцевої газети “Галицька зоря”.

1990 року опубліковано есей Мариновича “Євангеліє від юродивого”, написаний ще в таборі. 1991 року в Дрогобичі вийшла книга “Україна на полях Святого Письма”, 1993 року – “Спокутування комунізму”, “Україна: дорога через пустелю”.

1997 року Мирослав Маринович став директором Інституту релігії і суспільства при Львівській богословській академії. З 2000 року – віце-ректором цього навчального закладу (у 2002 році Львівську богословську академію перейменовано на Український католицький університет. – Авт.).

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity