Крапка/точка виходу

(потрібне підкреслити)

Дивна штука життя. Стільки сил і часу витрачається на те, щоб складати плани, мріяти, підраховувати, робити все для того, щоб щось вдалось. Але досвід показує, що навіть найдосконаліше складені плани – це лише плани що з реальністю мають мало спільного. Життя складніше та багатіше від будь-яких планів.

Безсенсовність планування

Для реалізації навіть малого плану може забракнути чогось на перший погляд малого: кількох хвилин, трохи сил, якоїсь секунди уваги для когось. Та й на перешкоді реалізації планів може стати теж не обов’язково якась велика річ: цвях на дорозі – і можна провести ніч посеред дороги, дощ кілька днів пізніше, або раніше – і врожай всього року гниє або сохне, вірус в комп’ютері – і кілька місяців праці зникає, посаджена батарейка – і хтось не дочекається дзвінка, кілька гривень, що не вистачило на квиток – і можна не доїхати додому, раптове вимикання світла – і можна… багато чого можна втратити через дрібницю. А скільки ще є речей, яких неможна навіть зрозуміти, назвати, а що вже казати про те, щоб їх виправити. Життя далеке від планів, як і плани від життя.

Дві незаперечності

Є речі в яких можна бути беззаперечно впевненим. Дві з них стосуються смерті. Перша: якщо хтось живе – то він помре. Друга: смерть, як правило, приходить набагато швидше, аніж її чекають.

Як і в усьому, тут винятки є. Є такі люди, кому „щастить”, і вони знають коли прийде смерть (ст. 14 та 24).

Хоч ці два факти стосовно смерті і звучать дещо похмуро, та все ж вони, як би це було не дивно, – позитивні. Адже це зовсім не зле! Все ж щось є у цьому хиткому, повному несподіванок світі, у чому можна не сумніватися і бути впевненим!

„Завжди готовий!”

З цих двох фактів можна витягнути неабияку користь. А хоча б і те, що можна завчасно підготуватися до доброї смерті. Адже добре померти, не готуючись, скоріш за все, не вийде. Померти вийде (див. факт перший), а от добре (з огляду на факт другий) – скоріш за все, ні.

Є лише один спосіб, щоб смерть не застала зненацька: бути до неї готовим завжди.

Звісно. Можна і не готуватися. Приміром, робити вигляд, що смерть не прийде. До всіх приходить, а до мене – не прийде. Просто забуде, і не прийде. – Хоч так ніхто і не каже, але це лише словами, але ж кажуть не лише слова?

Чужа сорочка ближча до тіла

У підході до питання смерті існують подвійні стандарти. Як пояснити факт глибокого зацікавлення погодою в лісах Амазонки або останніми витівками політиків (як інакше можна пояснити міцну та гідну подиву вірність регулярній, щоденній адорації телевізора?)

Як тепер вірити приказці „своя сорочка – ближче до тіла”. Виходить, не ближча… Цифри – річ вперта. Якщо порахувати час, затрачений на мавп, у порівнянні до затраченого часу на піклування про власну душу, то своя сорочка не те що „далі від тіла” – вона взагалі значення не має.

Йогурти-йогурти…

Дивно, але факт: своє власне життя (вічне – варто зазначити) насправді цікавить менше порівняно із великим зацікавленням життям інших людей? До прикладу – життя політиків. Із великим зацікавленням слідкується перебіг подій у всенародних забавах під умовними назвами: „пообіцяй більше” (гра на час виборів, виграє той, хто наскладає більше за конкурентів обіцянок-цяцянок) та „склади/розвали коаліцію” (в неї граються переможці першої, полягає у затягуванні часу на якомога довший час. Не гратися в другу неможна, інакше прийшлося би виконувати обіцяне в першій, та й взагалі працювати, а так – бач, ніколи).

Не сперечатимусь. Політика важлива. Від неї залежатиме, як ми проживемо свої наступні …цять років. Але від того, як підготуватись до вічності, залежить не рік і навіть не п’ятдесят – мова йде про вічність. Річ не втім, що щоденний перегляд новин може зробити із мізків йогурт (хоч, зізнаюсь чесно, часом я задаюсь питатанням, чому в стількох людей такий мутний погляд…) Річ в іншому – чому чужі справи цікавлять нас більше за свої власні? Альтруїзм? Жертвування свого життя за інших, чи як?

Звісно ні! – той хто не переймається своїм вічним життям, просто в нього не вірить.

Філософія трухлявості

„Смерть. Що далі?” – запитує наша обкладинка. „А нічого!”, – каже дехто у відповідь , – далі лише „чотири дошки й землі трошки”.

А ось і відповідь – чому люди мало переймаються власним вічним життям – тому що, просто в нього не вірять. Адже якщо все закінчується „чотирма дошками”, то навіщо забивати собі голову різними (переважно дуже невигідними) питаннями?

Для точності лише зазначу – не кожен мусить вірити в Бога та у вічне життя (адже саме такими нас створив Бог, щоб ми не МУСІЛИ, а ХОТІЛИ). Вірити чи ні – це особисте право і особиста справа кожного.

Лєнін хура, Лєнін хара, Лєнін хурахара *

* (транспаранти із такими написами в минулому столітті носив загнаний на демонстрації таджитський пролетаріат. Переклад напису: „Ленін жив, Ленін живе, Ленін житиме”)

Існування Бога людина може заперечувати. Але існування смерті заперечувати ніхто не буде. Вона є, і це відчуває кожен. Тож як би сильно не триматися „філософії 4 дошок”, то перед лицем смерті людина починає інакше дивитися на вічність і заперечує власні ж матеріалістичні погляди (ст.27). А на місцях де колись стояли пам’ятники вождям (ні, не племен Гонолулу чи Апачі – совєцьким, тим що казали „Бога нетЪ”), зараз проходять молитви (ст. 8-9). Час, а особливо той що перед смертю, розставляються крапки над „і”.

Пізнати святість – пізнаючи святих

Хоч листопад може здатися сумним місяцем (ст.22-23), то насправді це дуже оптимістична і радісна пора. В перший день місяця, є нагода задуматися про святість та святих. А відношення до святих, таки повинно бути більш гідним. Бідолашні святі, чого вони лише не пережили від рук своїх „шанувальників”: мій покровитель св. Микола сильно постраждав – компанія Кока-кола зробила з нього рекламний бренд, після чого він більше схожий на гномика-переростка, ніж на святого єпископа.

Багатьох святих намагалися вбити, щоб мати „свої” реліквії, (як святого Ромуальда). Їхні тіла після смерті переховували так ретельно, що століттями не було відомо де ж вони таки поховані (як св. Франциска Асизького). Їхні фігурки та іконки „тицяють” на панелі приборів в автомобілях та автобусах, (як св. Христофора та вже згаданого св. Миколу) – дарма що поряд висить порнофото, а з колонок горлає шансон.

Пізнавати святих передовсім потрібно нам самим, адже це саме ті люди, що вже прожили життя і мають багатий досвід в тому як дістатися Раю. Пізнаючи святих та їхнє життя, ми пізнаємо „вже випробувані шляхи та можливості”.

Примогильна радість

Другий день місяця та решта першого тижня, дає нагоду помолитися за душі рідних та близьких померлих, всіх що зараз очищуються. А при цій нагоді можна задуматись і про свою вічність.

Як не дивно, але тема смерті зовсім не сумна. Скоріше навпаки. Вона розвиває, готує до важливого моменту переходу у вічність. Тих хто готується до доброї смерті, тема смерті зовсім не лякає, скоріше навпаки – додає спокою, впевненості. Це не просто впевненість „у завтрашньому дні”, це впевненість у „Завтрашньому” що триватиме вічно. Бо смерть, це не кінець життя, а лише початок.

CREDO №11 (110)