Четвертий стереотип

Статтю Юлії Завадської, що вийшла в рубриці Читанка до кави 22 січня 2010 року, в якій автор розповідає про три стереотипи про священиків, що ними є лицемірство, секс і гроші, я прочитав тільки недавно. Залишається шкодувати, що не прочитав раніше. Але, як би не було, хочу розповісти читачам CREDO, що існує ще четвертий стереотип упередженого ставлення до священиків – переконання нібито священиками стають ті, хто, як це кажуть в народі, шукають «легкого хліба».

Одного разу я розмовляв з літньою жінкою і почув таке: «Колись у нашому місті (це промислове місто на сході України – прим.авт), була тільки одна церква. А тепер і така, і така і друга і третя. … Чому?»

Під словом «колись» малися на увазі «благословенні» комуністичні часи. А спроба пояснити співбесідниці, що в місті живуть віруючі різних конфесій і усі вони хочуть мати свою церкву або молитовний будинок, загинула в зародку. Вона сама відповіла на своє питання: «Тому, що шукають легкого заробітку.»

Спроба спитати, чому вона думає, що праця священиків (монахів або працівників церковних установ) легка, виявилась зайвою – жінка сама сказала, звідки вона це знає: в молодості вона знімала кімнату в будинку, що належав доньці православного священика. І цього досить. Усі мої намагання пояснити, що праця священиків, місіонерів, працівників церковних установ нічим не легша від праці світських працівників (як працівник церковної установи я міг це аргументовано підтвердити) плодів не принесли – досвід проживання в домі доньки «батюшки» переважував усі мої аргументи.

Здається, що до тих, хто подібним чином думає про священиків, справедливо віднести слова, написані пані Юлією про, як вона висловилась, «жертв третього стереотипу»: ці люди «навряд чи знають, наскільки приємно мало не щотижня відправляти похорон, постійно проводжати в останню путь помираючих, мати справу з найтемнішими сторонами людської душі … бачити людське горе/розпач/страх і не втратити при цьому ні віру, ні надію, ні бажання щось робити». Так, вони цього не знають і не розуміють, а в ряді випадків і не хочуть зрозуміти. І, як мені здається, не з власної вини. Причина цього нерозуміння і небажання зрозуміти криється, на мій погляд, у «матеріалістичному світогляді», який їм десятиліттями прищеплювали і згідно якого працював тільки той, хто тримав в руках лопату, сапу, відбійний молоток або мітлу. Може, хто з вихованих у цьому «світогляді» і погодився б тепер, що працює також і той, хто цілими днями сидить біля комп’ютера, а от той, хто несе людям Слово Спасіння …

Але це про священиків. Складніше зрозуміти тих, хто цей же стереотип застосовує до світських працівників церковних установ. От наприклад: у розмові зі мною одна жінка поцікавилася, де працюватиме одна наша спільна знайома, яка після одруження переїхала до міста, де мешкав її чоловік. І коли я сказав, що вона працюватиме в парафії, почув: «Це ті, хто працювати не хочуть, йдуть до парафії, придумують різні лекції, тільки щоб нічого не робити!» Я не став цікавитись, про які «лекції» йдеться – можливо, мались на увазі катехизи для дітей, які в парафіях зазвичай проголошують сестри-монахині, або катехизи, в яких я саме в той час брав участь як катехіст Неокатехуменальної Дороги, які не входили в коло моїх професійних обов’язків і, відповідно, не оплачувались. Натомість я запитав, чи можна сказати щось подібне, про виховательок у дитячому садочку (а саме туди, у дитячий садочок, створений і утримуваний римо-католицькою парафією, вона пішла працювати). «Звичайно, ні», – відповіла вона.

Але ж моя співрозмовниця навіть не поцікавилася яку працю виконуватиме наша спільна знайома. Це було зайвим – слово «парафія» було достатнім аргументом, щоб зробити висновок, не обтяжуючи свій розум такими «дрібничками», як характер виконуваної праці. То що ж виходить: виховательки у світських дитячих садочках, будівельники, що будують житлові будинки, журналісти світських ЗМІ, прибиральниці світських установ – працьовиті труженики, а ті ж самі виховательки у парафіяльному дитячому садочку, будівельники, що виконують ту ж саму або й тяжчу роботу на будівництві або ремонті храмів, журналісти і технічні працівники церковних редакцій і видавництв, прибиральниці, що миють підлогу в храмах – нероби, які шукають легкого заробітку? Таку «логіку» і матеріалістичним світоглядом не пояснити …

Радянська пропаганда

Але наслідки закорінення у свідомості людей цього світогляду і цим не обмежуються. Деякі з його невільників (або, словами пані Завадської, жертв) звинувачення у небажанні працювати розповсюджують не тільки на священиків, ченців або черниць, не тільки на світських працівників церковних установ і організацій, але й на усіх віруючих, що більш-менш активні у житті Церкви, які беруть участь у різних її заходах. До прикладу розповім про випадок, що трапився під час ХІХ Подільського Паломництва до Санктуарію Матері Божої Бердичівської, яке проходило з 12 по 17 липня нинішнього року за маршрутом Хмельницький – Бердичів. Одного дня водій легкової машини, що їхала назустріч колоні паломників, тягнучи за собою причеп з металобрухтом, порівнявшись з колоною крикнув: «Що ви ходите! Йдіть працювати!»

Проїжджаючи вздовж колони, він повторив цей вигук кілька разів, щоб усі почули.

Влучний коментар до цієї репліки дав о. Костянтин Морозов OFMCap. Саме в цей час він проголошував катехизу на тему гріха. Переходячи від однієї заповіді до наступної, священик показував, які вчинки, розмови і думки є гріхом проти цих заповідей. Вигук «Йдіть працювати!» почувся саме тоді, коли він закінчив говорити про гріхи проти першої заповіді. Бр. Костянтин тоді сказав: «От ви бачите конкретний приклад гріха проти першої заповіді «Нехай не буде в тебе інших богів». Цей чоловік, вважаючи працю єдиним джерелом життя і щастя, зробив її самим важливим, що є в житті – тобто, зробив її своїм богом.»

А я, йдучи далі дорогою паломництва, міркував: «Невже цей чоловік не міг подумати, що ті, кого він бачить, так як і всі інші люди, працюють або навчаються, а паломництву присвячують свій вільний час – час відпусток або канікул? Невже, щоб до цього домислитись, потрібно бути генієм?»

Ні, генієм для цього бути не обов’язково. Потрібно звільнитися від стереотипів, що увійшли до свідомості людей протягом десятиріч безбожництва. І ми, віруючі люди, можемо у цьому допомогти. Передусім – молитвою.

Ігор Богомолов м. Макіївка