Вони теж належать до Церкви

Невінчані пари часто зустрічаються з презирливим ставленням з боку священиків та інших християн. Їх ображають під час візиту з нагоди коляди або, коли вони хочуть охрестити дитину.

Про проблеми пар, які живуть без шлюбу, розповідає о. Юзеф Пуціловскі, польський монах-домініканець, історик та душпастир. Священик проводить реколекції для сімей, які живуть без шлюбу, а раніше займався душпастирством таких людей.

– Багато хто не розуміє, що люди, які живуть без церковного шлюбу, все ще належать до Церкви. Церква не накладає екскомуніку, якщо хтось розлучається та одружується вдруге.

– Вони не відлучені від Церкви. Ці люди знаходяться у специфічній ситуації – вони суспендовані. Суспендована людина належить до Церкви, але не може приступати до деяких таїнств. Пари, що живуть без церковного шлюбу, не можуть сповідатися та причащатися.

Інколи священики не хотіли оголошувати про зустрічі для нешлюбних пар. Вони притримувалися думки: якщо хтось живе без церковного шлюбу – значить геть із Церкви

Мені здається, хоча я і не впевнений, що негативне ставлення до нешлюбних зв’язків характерне для певної групи священиків. Я це відчув відразу після рукоположень. Я поїхав у Гданськ і там вперше ходив «по коляді». Перед виходом ми отримали карточки з адресами. На деяких з них було написано: «Не заходити. Віросники!» Я не дуже розумів, що це означає. Виявилося, що за церковним сленгом «віросники» – це люди, які «живуть на віру», тобто, без церковного шлюбу. Нам радили оминати їх домівки. Я зробив навпаки. І згодом син однієї з цих пар став священиком.

У малих містечках та селах нешлюбним парам важче жити, ніж у великих містах, де вони можуть бути анонімними. Сьогодні в Польщі у кожній дієцезії є осередки душпастирства таких людей. Раніше цього не було. І коли єпископам пропонували створити такі спільноти, вони відповідали, що у їх дієцезії такої проблеми не існує. Я підозрюю, що вони просто не знали про цю проблему.

Я чув, що інколи священики не хотіли оголошувати про зустрічі для нешлюбних пар. Вони притримувалися думки: якщо хтось живе без церковного шлюбу – значить геть із Церкви.

Дуже легко засудити видимий гріх, але, може, варто було би спочатку придивитися до невидимих гріхів, а потім вже оцінювати інших.

– Дехто вважає, що через створювання душпастирства для нешлюбних пар Церква посередньо дає дозвіл на такий стиль життя.

– Ми не кажемо, що жити без шлюбу – це добре, це погано. Але Христос прийшов, щоб лікувати зло. Цим людям потрібно допомогти зрозуміти їх ситуацію і полегшити виховання дітей по-католицьки. Дуже легко засудити видимий гріх, але, може, варто було би спочатку придивитися до невидимих гріхів, а потім вже оцінювати інших.

Місце грішника – це Церква. Потрібно робити все для того, щоб люди відчували себе її частиною, незважаючи на те, що вони не мають доступу до деяких таїнств. Я вже не говорю про те, що кожен випадок індивідуальний, а всі вони – дуже болючі. Потрібно багато делікатності. Якщо священик не грішить мудрістю, то може ще збільшити страждання. Не можна дуже легко виносити вирок без заглиблення у конкретну ситуацію.

Правда, змінити людську ментальність нелегко. Коли о. Роман Дудак, капуцин, кількадесят років тому почав вести в Гданську реколекції для пар, що живуть без шлюбу, єпископ викликав його до себе, наказав виголосити «Вірую» та викинув його за двері. Проте настоятелі підтримали о. Романа і заохотили проводити такі реколекції й надалі.

Папа подарував йому розарій і сказав: «Для вашої найближчої людини». А це точно була не дружина Меллера, тому що він був розлучений

– Що змінилося з тих часів?

– На зміну підходу до нешлюбних зв’язків вплинув Йоан Павло ІІ, оголошуючи в 1981 році адхортацію «Familiaris consortio». Адже він з досвіду знав, що це дуже важлива проблема Церкви. Адже багато людей, які до нього приходили, жили у нешлюбних зв’язках. Я читав інтерв’ю зі Стефаном Меллером, який розповідав, що під час аудієнції Папа подарував йому розарій і сказав: «Для вашої найближчої людини». А це точно була не дружина Меллера, тому що він був розлучений. Чоловік згадує, що дуже тоді розчулився: «Я думав, що впаду».

Пам’ятаю також один випадок з мого душпастирства. Зустрічі для нешлюбних пар, які я організовував, розпочиналися від розмови на певну тему. Потім я відправляв Службу Божу, під час якої не приступав до Причастя відразу, а ставав на коліна або сідав збоку, в той час усі адорували Пресвяті Дари. Трохи пізніше я споживав Причастя, а після мене причащалася ще одна пара, яка жила в чистоті. Інших я просив, щоб приймали Причастя духовно, так як заохочував Папа. На одній з таких Мес був присутній молодий священик. Після Служби Божої він підійшов до мене і сказав: «Яким правом ви заохочуєте до духовного Причастя?». Я йому відповів: «Ні я, ні ви, ні навіть Папа не маємо права нікому заборонити приймати Причастя духовно, тому що тільки Бог знає, що знаходиться в серці людини». Я послався на «Familiaris consortio». На що цей священик відповів, що він писав магістерську роботу на цю тему і не пригадує собі нічого подібного. Тоді я йому сказав, що або його куратор був не дуже розумний, або він. На цьому закінчилася наша розмова. Згодом до мене задзвонив куратор цього священика з претензіями, що я таке сказав. Я переказав йому всю історію, а він поклав слухавку. Він знав, що це я мав рацію. А той священик, на щастя, порозумнішав і сьогодні він – дуже добрий душпастир.

Ще раз повторю: я не стверджую, що ці люди живуть правильно. Але навіщо потрібні ми, священики? Для того, щоб допомогти людям утримати зв’язок з Богом.

– Які люди приходили на зустрічі?

– Переважно вони вже були одружені, а тепер живуть в іншому зв’язку. Такі, яким нічого не стоїть на заваді, аби взяти шлюб, приходять рідко. Зазвичай вони вже вирішують усі свої справи, коли хочуть охрестити дитину.

На жаль, людей, які живуть у нешлюбному зв’язку, часто ображають… Якось один священик вигнав хлопця з міністрантської групи тільки через те, що його батьки жили без шлюбу. Я знаю цього хлопця. І він досі дуже ображений на того священика. І це не дивно. Зрештою я переконав його батьків взяти шлюб. Я страшно намучився, але вдалося!

Інший випадок. На Службі, яку я відправляв, були 300 чоловік, тобто, 150 нешлюбних пар. Спереду сіли чоловік та жінка, які відразу видалися мені підозрілими. Коли я почав говорити до зібраних у церкві, що Бог їх любить, ця сім’я дивилася на мене з обуренням. Після Служби вони сказали, що живуть у великій близькості з Богом і що вони – прекрасне подружжя. До мене вони звернулися з закидом: «Як ви можете казати, що Бог їх любить? Це ж грішники!» Триста людей сиділи за їх спинами і чули, що вони говорили. Я їм відповів: «Шановні, є стільки храмів, якщо Ви тут незручно почуваєтесь, то прошу вийти і не заважати».

– Людям, які зустрічаються з такою ворожістю, важко відчувати себе частиною Церкви…

Люди, що живуть невінчані, часто зустрічаються з презирливим ставленням з боку священиків та інших християн. Їх ображають під час візиту з нагоди коляди або, коли вони хочуть охрестити дитину.

Людська дурість не має меж! Одного разу хтось привів до мене свою бабусю. Колись вона вийшла заміж, але без церковного шлюбу. Зараз їй уже 80 років. Її чоловік помер 30 років тому. Я був шокований, коли дізнався, що місцевий настоятель постійно після смерті чоловіка відмовлявся відпустити їй гріхи та допустити до Причастя, аргументуючи це тим, що вони жила у нешлюбному зв’язку. Це скандал! Вона давно поховала чоловіка, а відпущення гріхів чекала би, мабуть, до смерті. Звідки береться таке невігластво? Може через неосвіченість, може через побоювання когось згіршити, але це не аргумент.

– Були випадки, коли ви закликали когось повернутись до своєї дружини (чоловіка) або заохочували клопотати про визнання недійсним цього шлюбу?

– Зазвичай я намагався показати можливості, які є. Я запрошував спеціаліста з канонічного права і говорив парі, що може варто би було спробувати ствердити недійсність першого шлюбу. Наскільки знаю, були випадки, коли шлюб визнавали недійсним, але цей процес триває досить довго.

Також я розповідав, що можна разом жити, утримуючись від статевих зносин. Траплялися зворушливі моменти, коли деякі пари приймали таке рішення.

Також я всіх заохочував брати участь у недільній Месі, а якщо їх ображали у їхній парафіяльній церкві, казав їм йти до іншої.

Коли люди вирішують жити у чистоті, то дуже міцно тримаються своєї постанови

– Ви згадали про те, що можна разом жити, утримуючись від сексу. Чи це не надто великі вимоги?

– Це героїзм. Але якщо деяким парам це вдається, значить, що це можливо.

– Ви схиляли до цього?

– Я казав, що існує така можливість. Публічно схиляти я ні до чого не можу. Під час сповіді можна, а навіть треба! А в звичайній, побіжній розмові не можна втручатись таким чином у чиюсь совість.

– А якщо хтось вирішить так жити?

– Ця пара повинна піти до свого настоятеля і під час сповіді або поза нею сказати, що має таку постанову. Якщо вони обіцяють, що будуть утримуватися від статевих зносин, тоді спокійно зможуть отримути відпущення гріхів та приступати до Святого Причастя. Рішення жити у чистоті – це питання сумління. У цьому випадку священик радить цим людям ходити до іншого храму, аби не створювати плутанини серед вірних.

Я знаю таких людей. Часто, коли люди вирішують жити у чистоті, то дуже міцно тримаються своєї постанови. Колись один чоловік встав і засвідчив, що вони так живуть з дружиною уже декілька років і це їм дуже багато дає. Я вірю, що він казав правду.

– Православна Церква допускає повторне одруження. Чому наша – ні?

– Я думаю, що Католицька Церква просто послідовна. Ісус сказав: «Що Бог поєднав, людина нехай не розлучає» (Мк 10, 2). Це не лише євангельська істина, але також і практика західної Церкви, досить загострена від тридентських часів. Потрібно знати, що не завжди це виглядало так, як зараз.

– Якщо так було не завжди, то може колись Церква допустить розлучених до таїнств?

Думаю, що ні. Але це тільки моя думка. Деякі священики, наприклад, в Африці чи в Ірландії, допускають таку можливість. Я навіть зустрічав одного священика, який допускав до Причастя подружжя, що не мало церковного шлюбу. В суботу вони приходили до сповіді, а в неділю приступали до Причастя. Потім «спокійно» собі жили цілий тиждень і в суботу знову приходили до сповіді. Я мало не впав, коли дізнався через 8 років, що ця пара не має шлюбу.

Я не думаю, що Церква змінить вчення у цьому питанні. Дякувати Богу кількасот років Церква дотримується традиції. Звичайно, вчення розвивається, але у деяких справах Церква не повинна поступатися, бо не може!

За матеріалами: List