Блог Ігоря Богомолова

Що робити християнам з Днем Перемоги?

01 Липня 2011, 16:30 1401


Задум написати цей матеріал в мене виник давно, але скільки за нього не брався, завжди його відкладав, і на те було дві причини. По-перше, я сумнівався, чи цей матеріал взагалі потрібен, чи цікавить читача, передусім – читача-християнина, тема, якої він торкається, а по-друге – не міг придумати заголовок.

Мушу зізнатися читачам, що всі роки моєї журналістської практики формулювання заголовків було моїм слабким місцем. Позбутися сумнівів, а, заразом, знайти заголовок мені допоміг читач «CREDO», котрий, підписавшись іменем Серж, поставив у коментарі до статті «В Україні існує дефіцит богословського осмислення трагедій ХХ століття» , розміщеної на сайті «CREDO» 13 травня нинішнього року питання, яким я і вирішив назвати свою статтю.

Отже, як відповісти на це питання, як нам, християнам, ставитись до цього свята? Адже раніше усе було простіше: в радянському суспільстві це питання не стояло. Тепер же, коли широкому загалу стали відомі факти, які в радянські часи ретельно замовчувались, думки у суспільстві розділились, що ще раз промовисто довели події 9 травня нинішнього року. А спілкуючись з віруючими різних конфесій і національностей, автор цих рядків зміг пересвідчитись, що і серед них немає одностайності.

Для одних з них це – перемога над гітлеризмом , яку, без огляду на те хто був переможцем, варто святкувати. Для інших – серед них є як громадяни пострадянських країн, так і і постсоціалістичних країн Східної Європи – це перемога сталінізму , яку, без огляду на те, над ким вона була одержана, святкувати і навіть згадувати не варто: адже перемога над нацистською Німеччиною не стала для них ніяким визволенням, а зміною одних загарбників іншими. Яка ж точка зору слушна? Відповідь на це питання потрібно, на мою думку, шукати у трагічній події, 70-річчя якої виповнилося тиждень тому, в середу 22 червня.

Нам, віруючим-християнам, відомо, що Бог ніколи не залишає створений Ним світ і постійно діє в історії людства, тому усі події цієї історії відбуваються з волі або допущення Господа, Котрий чинить добро і допускає зло (пор. Іс 45, 7), в тій мірі, в якій це тимчасове зло може стати джерелом ще більшого добра. Напад гітлерівської Німеччини на СРСР не був вийнятком: Небесний Отець допустив це страшне зло, щоб вивести з нього більше добро. Спробуємо з’ясувати, яке саме?

Не буду переповідати зміст створеного латвійськими кінематографістами документального фільму «Радянська історія» – він вміщений на сайті 14 травня і кожен з читачів може його подивитись ( тим, хто цього ще не зробив, я, навіть, раджу). Зауважу тільки, що авторам фільму, як нікому іншому, вдалось переконливо показати, що комунізм і націонал-соціалізм – це два стовбура, що виросли з одного коріння: ідейно-філософська основа обох вчень була спільною. А колишній радянський розвідник ГРУ Володимир Богданович Резун, більш відомий під псевдонімом Віктор Суворов, який в своїх творах відкрив цілковито нову перспективу погляду на ІІ Світову війну, в книжці «Остання республіка» показав, що спільність між комуністами і нацистами існувала не тільки в теорії, але й в практиці: виступ нацистської партії в листопаді 1923 року співпав за часом, метою і методами з явно керованими з Кремля виступами німецьких комуністів; страйки у Східній Прусії, спрямовані на повалення місцевого соціал-демократичного уряду, що їх організовували комуністи спільно з нацистами; нарешті – відмова комуністів виступити єдиним блоком з соціал-демократами на виборах 1933 року, що, власне, і привело нацистів до влади. У 20-30 роках минулого століття СРСР був чи не найбільшим торговельним партнером, а з початком Другої світової війни – і невоюючим союзником Німеччини, що зробив значний внесок в розбудову гітлерівського мілітарного потенціалу, як, до речі, і Німеччина зробила, і навіть ще більший внесок в розбудову потенціалу сталінського. Годі і казати, яку загрозу міг становити для людства альянс цих двох сил, союзниками яких стали б фашистська Італія та імперіалістична Японія. Сучасний російський історик Сергій Кремльов написав книжку, яка так і називається: «Якби Гітлер не напав на СРСР». На її сторінках він доводить, що якби Гітлер не напав, якби дотримувався пакту про ненапад, то вже в 1942 році … в союзі зі Сталіним виграв би Другу світову війну. Чи могло б це стати дійсністю? Не знаємо, адже в історії не існує умовних нахилів. Але знаємо те, що говорить Святе Письмо: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому не встояться. І коли сатана сатану виганяє, то він розділений у собі самому; як же тоді вдержиться його царство?»(Мт 12, 25-26). Отже, зіткнувшись між собою, обидва породжених одним сатанинським вченням тоталітарних режими повинні були впасти. Можна заперечити – впав тільки один з них. Другий, навпаки, переміг. Але чи дійсно 9 травня 1945 року стало перемогою сталінізму?

Можна по-різному пояснювати, чому Сталін не приймав парад перемоги особисто (як Верховний Головнокомандуючий, він не тільки мав на це право, але й був зобов’язаний), чому ніколи не носив мундир з погонами Генералісимуса СРСР (це звання було встановлено для нього персонально) і другу Золоту зірку Героя Радянського Союзу, чому день 9 травня був до 1965 року … звичайним робочим днем і тільки після відходу з політичної арени останнього члена сталінського Політбюро Микити Хрущова став Святом Перемоги. Мені ж особисто правильним видається пояснення яке я знайшов у вищезгаданій книжці «Остання республіка»: « … тому, що святкувати товаришеві Сталіну було нічого і радіти не було приводу. Друга світова війна була програна. Сталін це знав. І усі його найближчі соратники це знали і розуміли. І усі комуністи не мали причини танцювати і сміятися» (В. Суворов. Последняя республика. с. 28). Але як могла війна бути програною Радянським Союзом, якщо він переміг?

Щоб відповісти на це питання, звернімося до інших творів цього ж автора, в першу чергу – «Криголам» і «День М». На їхніх сторінках Віктор Суворов на підставі конкретних фактів доводить, що напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз був самогубчим кроком Гітлера, спрямованим на те, щоб випередити удар, яким Сталін хотів розбити Німеччину і, прийшовши в Європу не завойовником, а «визволителем», зробити те, що не вдалось зробити Леніну і Троцькому у 1918-1920 роках – «світову революцію». Відразу хочу зазначити, що я зовсім не намагаюсь переконувати читачів у правильності висновків, зроблених у цих книжках – в них, як і в інших, написаних цим автором, є багато суперечного. Зверну лише увагу, що ніхто з його критиків не спростував того, що кінцевою метою Радянського Союзу було встановлення комунізму у світовому масштабі, чому був підпорядкований весь уклад життя «батьківщини всіх пролетарів֊», а деякі з цих критиків, в тому числі – дуже авторитетні, це прямо підтверджують.

Реалізація ж цього диявольського плану розпочалась в серпні 1939 року укладенням пакту Молотова – Рібентропа, який саме і відкрив нацистській Німеччині дорогу до окупації Європи. Несподіваний напад Німеччини привів Червону Армію, яка, готуючись нести у світ «прапор пролетарської революції», виявилась неспроможною захищати свою країну, до катастрофи, і саме ця катастрофа початкового періоду війни стала причиною того, що більшовицький «визвольний похід» зупинився на Ельбі, а не на Ла-Манші і Гібралтарі (або, навіть, і за Гібралтаром). Шанс зробити земну кулю (або, принаймні, значну її частину) червоною було упущено, а існувати в одній або в кількох окремо взятих країнах комунізм не міг, і рано чи пізно повинен був впасти. На це вказували і Маркс і Енгельс, і Ленін і Троцький, які говорили і писали, що комуністична революція може бути тільки всесвітньою. Про це знав і Сталін, котрий в низці своїх праць пояснював різницю між повною і остаточною перемогою соціалізму таким чином: повна перемога соціалізму в одній країні можлива, але вона не остаточна. Остаточна перемога – тільки в світовому вимірі. У 1938 році «вождь народів» писав: «Остаточна перемога соціалізму в сенсі повної гарантії від реставрації буржуазних відносин можлива тільки у міжнародному масштабі» (Правда, 14 лютого 1938 р.).

Отже, можемо зробити висновок, що, перемога над гітлерівською Німеччиною якщо і була тріумфом комунізму, то тільки в царині ідеології, та й то тому, що комуністи «монополізували» (або, скоріше «прихватизували») перемогу над нацизмом, стверджуючи, що впоратись з Німеччиною могла тільки «країна переможного пролетаріату» і тільки під «мудрим керівництвом ленінської партії» і, наскільки це було можливе, замовчуючи участь у антинацистській боротьбі не комуністичних, а то й відверто антикомуністичних сил. В практиці ж ця перемога над Гітлером стала початком кінця комунізму у світовому вимірі .

Існує прислів’я: «Коли Господь хоче когось покарати, Він позбавляє його розуму». Читаючи згадані книжки Віктора Суворова та інших авторів (в тому числі і його опонентів), котрі правдиво, а не в угоду ідеологіям (а іноді – навіть і в угоду ідеологіям, але не підтасовуючи факти під ідеологію, а намагаючись цими фактами підтвердити ідеологічні установки), пишуть про причини, перебіг подій і наслідки Другої світової війни, все більше схиляєшся до думки, що саме це зробив Бог, дозволивши Гітлеру розпочати підготовку до війни з СРСР – війни, в якій у «біснуватого фюрера» абсолютно не було шансів на перемогу. І можна як погоджуватись так і не погоджуватись з тим, що пише В. Суворов в іншій книжці – «Самогубство» – про катастрофічну неготовність гітлерівської Німеччини до війни з СРСР, як і з наведеними ним (і деякими іншими авторами) даними про перевагу радянського військового потенціалу над німецьким, але видається беззаперечним, що вв’язавшись у 1939 році у війну проти коаліції держав, маючи союзниками країни значно слабші від себе, вона вже фактично потерпіла поразку, а її повний розгром був справою часу, навіть якщо б війна з Радянським Союзом і не розпочалась. Окупувавши континентальну Європу, гітлерівці зупинились перед Ла-Маншем. Щоб висадитись на Британські острова (а війна в Європі могла завершитись на їхню користь тільки таким чином), потрібно було мати флот, сильніший ніж англійський, а його не було, як не було і можливості перевершити у короткий (а навіть і у довгий) строк морську могутність «володарки морів». Не принесла успіху і війна в повітрі: у 1940 і першій половині 1941 року англійська авіація скинула на Німеччину більше бомб, ніж німецька на Британію, причому німці втратили більше літаків, а їх виробництво у Великобританії перевищило німецьке майже вдвічі. І до всього цього в той час все чіткіше визначалась позиція Сполучених Штатів Америки як невоюючого союзника антигітлерівської коаліції, а префікс «не» міг у будь-який момент відпасти (що, зрештою, і сталось пізніше). Але і це не все: окупувати Європу зовсім не означало її підкорити. В усіх окупованих, а також в деяких союзних Гітлеру країнах діяв рух опору. І в деяких з цих країнах (Польща, Югославія, Греція, Франція) він все більше і більше набував кшталту всенародної (саме всенародну, всупереч пропаганді комуністів, які після війни «привласнили» собі і антинацистській опір) партизанської війни, перемоги у якій Німеччині годі було чекати. Але і це ще не все: Німеччина, її союзники та окуповані нею країни були обмежені ресурсами, необхідними для ведення війни, а шляхи постачання з-поза Європи були відрізані. Єдиним надійним постачальником стратегічної сировини (нафти, лісу, залізної і марганцевої руди, кольорових металів тощо) і продовольства був Радянський Союз. Відкривати в таких умовах ще один фронт війни (а Перша світова війна переконливо показала, що означає для Німеччини війна на два фронти), позбавляючи себе майже єдиного надійного джерела ресурсів, навіть будучи відмінно підготовленим до цієї війни – з точки зору здорового глузду цього не пояснити.

Але й це ще не все: наприкінці 1940 – на початку 1941 року обсяги торгівлі між Німеччиною і Радянським Союзом досягли апогею. З початку 1941 року до початку війни СРСР закупив у Німеччині товарів приблизно на 20 млн. марок більше, ніж їй продав. Але якщо Союз продавав Німеччині, як ми сказали, сировину і продовольство, то купляв у неї те, що необхідно для війни: обладнання для воєнної промисловості, в тому числі – високоточні станки-автомати для розточки гарматних стволів і артилерійських снарядів, корабельне електроустаткування і навігаційне обладнання, прилади керування артилерійським вогнем, корабельні водостійкі фарби, корабельні дизельні двигуни, річкові і морські судна (деякі з них були озброєні і включені до складу військового флоту), вантажні автомобілі і так далі без кінця. Більше того – Радянський Союз закуповуав у Німеччини зразки бойової техніки – літаки, танки, гармати, щоб досконало їх вивчити і застосувати деякі технічні рішення у власному воєнному виробництві. Нарешті, гітлерівське керівництво перевершило само себе продавши Радянському Союзу … недобудований крейсер з повним боєкомплектом для чотирьох гармат головного калібру. Розробляти плани війни і одночасно озброювати того, з ким збираєшся воювати – інакше як вершиною безумства це не назвеш.

Хто погоджується з тим, що Сталін готувався напасти на Гітлера першим, скаже, що останній не мав іншого виходу. Хто не погоджується – може процитувати місце з «Майн кампф», де «біснуватий фюрер» вказує на Росію (маючи на увазі СРСР), як на головний напрямок захоплення земель, а разом з ними – і ресурсів, сировини і продовольства, за які треба платити, а, захопивши – можна брати даром. Але незалежно від того, яка точка зору правильна, незалежно від того, хто прав – Суворов чи його критики, Святе Письмо говорить: « … який цар, ідучи війною проти іншого (царя), не сяде перш та не роздумає, чи може з десятьма тисячами стати проти того, хто йде з двадцятьма тисячами на нього? Коли ж не може, то, як той ще далеко, шле посольство і просить миру» (Лк 14, 31-32). Якщо справедлива перша точка зору, Гітлеру слід було впасти на коліна перед «отцем народів» і, обіцяючи будь-які поступки, навіть до включення Німеччини до складу СРСР на правах союзної республіки, намагатись врятувати себе і свій режим, або, принаймні, відтягнути його загибель. Якщо ж друга – спочатку закінчити війну з Великобританією, а, оскільки, її ніяк не можливо було завершити перемогою – просити миру (принаймні – перемир’я) у Черчилля. А щоб сконцентрувати проти Радянського Союзу якомога більше сил, не зайвим було б вивести війська і з деяких окупованих країн, одночасно уклавши мир або перемир’я з їхніми емігрантськими урядами або керівництвом руху опору. «Біснуватий» цього не зробив і кинувся воювати проти СРСР – далеко не найслабшою в мілітарному і економічному відношенні державою з далеко не найменшими людськими ресурсами, багатющими запасами натуральної сировини і найбільшою в світі територією – маючи безліч реальних ворогів в Європі і надпотужного потенціального ворога за океаном, до того ж доклавши попередньо чималих зусиль для зміцнення радянського промислового і військового потенціалу.

Вище ми зазначили, що Бог допускає зло в тій мірі, в якій воно може стати джерелом ще більшого добра. Саме це, на мою думку, яку я тільки висловлюю, не намагаючись нікому її нав’язувати, і відбулось на світанку 22 червня 1941 року: наш Небесний Отець бачив страждання окупованої Європи, бачив Він і страждання народів СРСР під більшовицьким пануванням, бачив гітлерівські концтабори і сталінські ГУЛаги, бачив холокости і голодомори, і тому повернув хід історії саме так, щоби зіткнувши між собою дві безбожні тиранії, руками однієї знищити іншу, одночасно відкриваючи дорогу для загибелі «переможця», чия перемога, як вже було сказано, стала прологом його падіння. Отже, хто, на мою думку став справжнім, без лапок і з великої літери, Переможцем 9 травня 1945 року – це Всемогутній Бог, Котрий використав обидва тоталітарних режими для їх взаємознищення. Тому, молячись 9 травня кожного року за упокой загиблих і за те, щоб жахи світової війни ніколи не повторились (а молитися в цьому намірі можна не тільки 9 травня або 22 червня), подякуймо Всевишньому за безмежну мудрість Його Провидіння, яке спасло людство від страшного поневолення. Ті ж, хто воювали проти нацизму, незалежно від того, в яких арміях і рухах вони боролись, виконували – свідомо чи несвідомо – волю Небесного Отця.

_____________________________________________________


У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: