Українського священика о. Йосипа Свидницького російські католики
старшого покоління досі добре пам’ятають. У 1970-ті та 80-ті роки, під
час апогею атеїзму, він вздовж і поперек об’їздив Сибір і Середню
Азію, повсюди євангелізуючи людей та створюючи католицькі спільноти.
Десятки нинішніх римо- і греко-католицьких парафій на цих теренах
постали саме завдяки служінню о.Йосипа. За його плечима – підпільне
навчання в Ризькій семінарії, недовгий час офіційного служіння у
Житомирі та роки підпілля в Україні, Росії та в Азії. 1984 року за
місіонерську діяльність о.Йосипа було ув’язнено. Нині прелат о.Йосип
Свидницький служить у рідній Мурафі на Вінниччині. І хоча минуло вже
чимало років, він чудово пам’ятає, що означало бути католицьким
священиком у Радянському Союзі:
Священик у радянські часи не мав права катехизувати молодь, і, тим паче, не мав права катехизувати дітей. За це перший раз був штраф 50 рублів, потім – 250, а на третій раз – тюрма на три роки. Але я у своєму храмі все одно катехизував. Після Служби всі залишалися з дітьми, я переодягався, виходив на середину храму, розповідав якісь смішні історії, ставив запитання і, між тим, помаленьку катехизував.
Катехизація була підпільною. У храмі я лише шліфував те, що у групах на квартирах підпільно катехизували люди. Туди запрошували лише знайомих, роздавали катехизми, які ми підпільно робили на друкарській машинці під кальку по 9 примірників. Тоді був ще Тридентський Катехизм у питаннях і відповідях, зараз уже немає таких.
У Білорусі була одна чемпіонка, яка Катехизми на всю Росію друкувала. У робочий час вона працювала секретаркою у школі, а після роботи та у вихідні друкувала катехизми. Вона текст знала напам’ять. Тисячі, десятки тисяч підпільно надрукованих катехизмів я роздавав по Білорусі, Росії та Україні. Мені так і Лекціонарій знайома друкарка зробила. Взагалі це називалось «заборонена підпільна діяльність» і за це була стаття.
Я три чи чотири роки служив підпільно. Приїздив у гості до якогось священика, який служив офіційно, і сповідав у нього людей. У храмі були чергові, і щойно виникала якась небезпека – вони мені давали знак, і я у краватці виходив до храму і ставав серед людей. У Городок так їздив до о.Карасевича, і за три роки, з 1971 по1973, висповідав 12 тис. осіб.
Коли жив у Ризі, то здружився з хіпі. Вони приїжджали з різних міст – із Москви, Ленінграда, Києва. Серед них були й діти високопосадовців: наприклад, був син начальника КДБ Москви. Фактично вони були всі невіруючі, але цікавилися. Ми збирались групою і виїжджали кудись за місто на річку, і там розмовляли. Згодом багато з цих хіпі стали християнами.
Тоді було безліч атеїстів. Коли я служив у Житомирі, до мене приходили атеїсти і навіть інструктори з атеїзму обласної парторганізації. А я їм ставив запитання, на які у них не було відповідей. Розповідав про описані в радянській літературі випадки телепатії, про те, як померлі об’являлися живим і передавали якусь інформацію. Я просив атеїстів і матеріалістів пояснити, звідки беруться ці розумні носії інформації, якщо по смерті від людини залишається лише порох. У мене були такі дискусії і по 8, і по 18 годин. І це закінчувалося перемогою. Такі бесіди були моїм хобі. В одному селищі за чотири моїх приїзди, під час яких я особисто розмовляв з людьми, кількість віруючих зросла з 20 до 140 осіб.
“ Згодом багато з цих хіпі стали християнами
Я роз’їжджав по всьому Уралу і Сибіру. З собою мав лише маленьку торбинку. Мав якусь одну адресу, а там давали інші, і так далі. І так 1982 рік я провів день і ніч у дорозі. Об’їхав Середню Азію, Урал, Росію – всього 95 пунктів. Я не мав наміру осісти на місці; роз’їжджав з одного пункту в інший. Я всюди організовував людей, щоб зібрали 20 осіб і зареєстрували у міськвиконкомі релігійну громаду. Там один знайомий, там двоє. А потім навколо одного виростало по 20-30 людей, виникала спільнота.
У Ташкенті якось на вулиці я зав’язав розмову з жінкою про собачку, яку вона вигулювала. Вона потім привела чоловік зо 20. Сиділи у неї вдома, пили чай, розмовляли. Навіть не про Бога говорили. Я розповідав щось цікаве з астрономії та фізики, говорив про лікування травами. Головне було спочатку здобути прихильність людей, а потім помаленьку, потрошки, вже починав їм говорити про Бога. А за місяць ми вже купили будиночок у Ташкенті для Богослужінь.
Коли я летів літаком чи їхав поїздом, завжди мав якийсь цікавий журнал, і, читаючи, тримав його так, щоб зацікавити сусіда. Так виникали нові знайомства. Всю дорогу я їм розповідав щось цікаве, а потім питав, ким вони працюють. Хтось був інженером, хтось учителем. «А я – священик», – казав я. «Як? – дивувались вони. – А звідки ви стільки всього знаєте – про сопромат, про модуль Юнга?» А я це все знав із Будівельного інституту, в якому навчався, і мені дуже легко було закидати вудочку на технічні теми. Часто ми у поїзді з випадковим сусідою могли розмовляти цілу ніч. Мені важливо було на початку релігію представити не знизу, а підкріплену об’ємом науки.
У Фрунзе* був старенький священик. Його паствою були греко-католики і кілька римо-католиків, було там декілька віруючих із Литви. Він мені каже «Залишися з ними, бо мені 85 років, жити лишилось рік чи два, а на всю Середню Азію немає священика, навіть підпільного». І я залишився в Азії, у Душанбе**. Там подружився з двома дівчатами, вони мене познайомили ще з кимось, і так постала групка у 12 осіб. Я з ними займався, пройшов усю програму, а потім посилав їх на місії в інші міста. Вони під якимось приводом на вулицях знайомилися з людьми і починали з ними розмовляти, поступово переходячи до розмови про Бога.
Згодом у Душанбе в мене було вже сім груп молоді по всьому місту. Збирались на чай. Троє чи четверо віруючих – решта просто чиїсь запрошені друзі. Двоє дівчат за рік привели 360 людей. Але залишались потім, звісно, не всі.
«Те, що ви стоїте навколішках, мене не задовольняє. Те, що ви так гарно руки складаєте, – мене теж не задовольняє. Ви маєте навертати інших. Тут повинна бути жива молодь», – казав я їм.
“ Я знав, що рано чи пізно мене арештують, зате я щось зроблю
У храмі я запровадив практику, як у протестантів: щойно закінчувалась Служба, як хтось із молоді підходив до людей, що уперше були в храмі: «Доброго дня! Давайте познайомимось, ми парафіяни цього храму. Вас щось цікавить? А може, ви хочете зі священиком поговорити? Може, у вас якісь питання є?». І людина, яка приходила, вже з поля зору не зникала.
Якщо мені в якомусь місті потрібно було знайти католиків, я посилав кількох жінок до православного храму. Так, наприклад, було в Тюмені – треба було закинути гачок, щоби знайти людей. Жінкам, яких я посилав до православного собору, сказав: «Після Служби придивіться до людей, які виходитимуть. Насамперед слухайте мову: якщо закидають українською – це наші. Якщо білоруською – також наші. Це все – католики. А якщо не католики – теж добре». За один раз вони знайшли вісьмох. А нині вже 20 років, як там діє католицький храм.
В Єкатеринбурзі (колишній Свердловськ) хтось із дитсадочка просив Карітас допомогти з сухим молоком. Я подзвонив за номером, сказав: «Я – католицький священик, хочу з вами зустрітися». На зустріч прийшли двоє. Ми поговорили в кав’ярні за чаєм, потім вони мене познайомили ще з кимось, і так виникла спільнота. Я до них приїздив раз на два тижні. Зараз там спільнота з 200 членів, а священиком у них служить отець, якого я охрестив у Душанбе.
Я знав, що рано чи пізно мене арештують, зате я щось зроблю. 1984 року влада розкусила, що у мене вже сім груп у Душанбе, а була ж стаття «Організація підпільних груп». От мені й приписали «Створення груп з числа віруючої молоді з метою наклепу на радянський устрій», п’ять років ув’язнення з повною конфіскацією. А до того ж, я на той момент, роз’їжджаючи Союзом, створив ще 14 спільнот у різних містах, а в Таджикистані збудував уже третій храм. Так що хочеш – не хочеш, владі треба було мене судити.
У тюрмі я служив Меси зі шматочком хліба, але без вина, бо де ж я міг узяти вино… Приймав це Господь чи не приймав – не знаю, але сам для себе я щодня відправляв такі Меси. «Господь з вами», і сам собі відповідав: «І з духом твоїм». Тюремне начальство мені відразу сказало: «Будеш агітувати – ночуватимеш в одній сорочці у підвалі, де вище 8 градусів температура не піднімається, і звідти виходять із туберкульозом». Я їм відповів, що я не агітую, але кожному, хто в мене питатиме, я буду відповідати. А підходили до мене часто, було так, що я разів 30 іншим ув’язненим молитви записував.
Якось в одного в’язня зуби дуже боліли. Я потримав руку, помолився, і воно пройшло. За якийсь час, коли я працював у цеху, до мене підходить офіцер і каже: «Прайдьом со мной». Завів мене в пусту підсобку і просить: «Поклади свою руку, в мене дуже зуби болять». Я поклав, почав молитись, а за кілька хвилин він сказав, що біль минув. А я, чесно кажучи, сумнівався в тому, що зможу допомогти. І потім так багато разів було. Комусь пилорамою покалічило руку – по мене прибігли і попросили потримати руку, щоб кровотеча припинилась. Я тримав, і, хоч як дивно, кровотеча справді пройшла.
Я біля вівтаря не втомлююсь. Інколи молоді священики кажуть: «Я втомився, бо сьогодні аж три Меси відправив», а я їм: «Наступного разу давай я їх відправлю. Я сьогодні відправив шість і ще можу».
* З 1926 по 1991 Бішкек, столиця Киргизії мала назву Фрунзе.
** Душанбе, столиця Таджикистану
Олена Качуровська, CREDO № 1 (125), 2012
фінансово.
Щиро дякуємо!
