У Києві гостей з Європи пригостили справжнім українським короваєм.
Інколи через гумор можна коротко переказати суть, яку в інакший спосіб довелось би описувати довго й нудно. З ілюстрацій, які наводив о.Давид Каммлер ОР під час своїх розмов з київськими домініканцями-мирянами, найкращою щодо проповіді виявилася така. Одного викладача теології попросили підмінити колегу в початковій школі на уроках релігії. Увійшовши до класу, де з-за парт стирчали бантики і вуха, бо зросту учням ще бракувало, він сказав: «Діти! Запам’ятайте назавжди: Бог є трансцендентний!»
З о.Давидом ми домовлялися про невелике інтерв’ю, а вийшла справжня розмова, бо короткі питання виявилися… закороткими як для повноцінного розуміння обговорюваної теми. Отець Давид – власне, мій брат в Ордені Давид – не надиктовував відповіді, а розпитував, уточнював, поглиблював питання. Цим він підтвердив моє давнє переконання, що чим розумніша людина, тим менше вона виноситься…
– Насамперед, отче, мене цікавить, з якими уявленнями про нас Ви їхали в Україну. Чи у Вашій свідомості існує така окрема держава, як Україна, а чи, може, це все до сих пір – одна велика червона пляма на політичній карті світу, як було з СРСР, тобто суцільною «радянською Росією»?
– Коли я був юнаком – не в дитячі ще роки, а трошки пізніше, – я усвідомив, як багато людей і країн постраждали від нацистської окупації, від моїх співвітчизників. Це, звичайно, не моя особиста провина, але як громадянин своєї країни я пам’ятаю це і вважаю, що це не повинно відійти в непам’ять. Особливо коли я приїжджаю сюди, на ці землі, я це усвідомлюю.
І, звичайно, стосовно цих територій я мав таке узагальнене сприйняття – мовляв, це певна частина земель з-поза залізної завіси, хоча й вельми багатобарвна, з різними культурами і традиціями. Ми, люди Західної Європи, схильні думати, що тут – «Схід», хоча насправді Україна – це центр Європи. То Урал є Сходом Європи, а ви якраз знаходитеся у самісінькому її центрі!
Звичайно, я знав, що тут відбулася мирна революція, отой розпад Радянського Союзу, як і те, що тут існує певна напруженість поміж російськомовними та україномовними людьми, є проблеми, «пов’язані» з мовним питанням, які саме тому й нелегко розв’язати.
Я знаю, що Україна – це друга за величиною країна Європи, і, звичайно, тутешні люди вірять, і мають право вірити, що вони – частина Європи, нехай навіть ця частина має свої особливості. Але, звісно, входження в нашу «велику» Європу триватиме деякий час, це не моментальний процес. І я певен, що якимись суто політичними засобами цього входження не вдасться досягти. Це має відбуватися так, як воно відбувалося по завершенні Другої світової війни поміж Францією та Німеччиною: зустрічі молоді, контакти між людьми. Має спрацювати «особистісний» аспект.
І ще важливо, щоби відбувалися зустрічі різних поколінь: старших людей вашої землі з європейською молоддю, особливо тих людей, у кого збереглися повоєнні враження і сприйняття Заходу.
– Під час зустрічі з нашими терціаріями Ви говорили про особливості домініканського покликання, підкреслюючи, що проповідь на сьогодні не становить жодного «ексклюзиву». Так, проповідують усі, але – на жаль, далеко не завжди вміючи це робити! Навіть і домініканці, Орден Проповідників, не завжди вміють ГОВОРИТИ, формулювати думку. Може, час провести якісь спеціальні тренінги? Для всіх гілок Ордену…
– Я не настільки добрий організатор, щоб зайнятися цим. Але ось що скажу. Наш Генеральний магістр, брат Брюно Кадоре ОР, воліє використовувати не так слово «проповідь», як «євангелізація». І, звичайно, дієслово «проповідувати» апріорі включене в це поняття, яке є ширше за саму по собі проповідь.
Ви шукаєте навичок того, як використовувати даний вам інструмент – слово, мовлене слово. Я, певно, підкреслю те, що Ви вже сказали. Одним із моїх перших розчарувань в Ордені було саме це: коли я щойно прийшов в Орден і почув проповіді моїх братів-домініканців, то подумав – ну що за дурниці! Я чув набагато кращі проповіді, й вони були не домініканські!!! Дуже часто брати повторювали Євангеліє своїми словами, так немовби люди не були спроможні зрозуміти Євангеліє, яке вони щойно почули.
Поділюся особистим досвідом. Частину своєї формації я відбував у такому місці, де на заняттях з гомілетики використовувалися перші магнітофони, які тільки-тільки входили у використання: велетенські, з бобінами. І ми їх використовували на заняттях. Нам це дуже допомогло, оскільки ми могли себе чути – записати і прослухати.
Крім того, нас навчали користуватися голосом як інструментом. Сьогодні я нерідко дуже злюся на своїх братів у Санта-Сабіні, які проповідують так, ніби бурмочуть щось собі попід ніс, не звертаючись до аудиторії. Тож, крім сенсу, це ще й акустично не зовсім зрозуміло.
Під час формації у нас були дві такі дисципліни, як риторика й гомілетика, щоби ми не тільки вчилися працювати голосом, а й знали, які, власне, слова потрібно використовувати.
Ще хочу поділитися досвідом, який існує в домініканській Південній провінції Сполучених Штатів, конкретно – у місті Остін, штат Техас. У тамтешніх домініканців-мирян відбуваються спеціальні заняття з їхніми асистентами, братом чи сестрою-монахинею, під час яких їх навчають відкрито говорити про свою віру. Спершу це відбувається у маленьких закритих групах, де вони мають вимовити вголос свідчення про свою віру, і вислуховують критику – доброзичливу критику – про сказане свідчення. Таким чином здійснюється «зворотний зв’язок» початків проповіді. Відповідно, навчившись свідчити, маючи практику, поправки, подоланій психологічний бар’єр тощо – вони вже йдуть свідчити далі: у сім’ї, до інших людей, на вулиці свого кварталу, тобто до ширших кіл слухачів. Це навичка, якої обов’язково потрібно навчатися, вона дуже важлива, і вона спільна для всіх домініканців – братів, мирян, сестер апостольського життя.
А ще я хочу відзначити, що домініканці-миряни, які у своїй професійній діяльності пов’язані зі словом (журналісти, письменники тощо), можуть допомагати братам-проповідникам у навчанні їх проповіді. Аби браття – скажімо, хто схильний до академічних великорозумних формулювань, – могли проголошувати свої проповіді не настільки засушено-академічно, а більше наближено до «людської реальності».
Кілька наших молодих братів (ну, молодих відносно мене, їм за тридцять) спеціально займалися журналістикою професійним чином. Один з них працював на Радіо Ватикану і коментував Папські урочисті Меси.
Хочу процитувати св.Альберта Великого, мого співвітчизника. Альберт казав: коли я хочу зрозуміти якусь Божу мудрість, то йду до якоїсь звичайної, неосвіченої жінки, яка просто любить Бога, – і це допомагає мені поглибити моє розуміння Божої мудрості. Це казав св.Альберт, який був великим богословом…
– За радянських часів говорилося про комуністичну партію, що вона «наймасовіша і найпередовіша». Мене це дивувало, бо складно було втямити, як то наймасовіше, яке «розповзлося» по мільйонах, може не втратити свого рівня і залишитися «найпередовішим». Подібні побоювання я маю і щодо мирянського проповідування. Скажімо, у Мексиці катехизацію проводять миряни; але ж де гарантії, що вони правильно переказуватимуть учення Церкви?
– В основі Вашого питання лежить проповідь Учення Церкви. Я пригадую слова нашого викладача гомілетики, який казав: брати, помилятися ви, звичайно, можете; єдино лише – не допускайте більше трьох богословських помилок на одну проповідь!
Богословські помилки мають стосунок не тільки до мирян, а й до нас, священиків. І на мою думку, якщо миряни проповідуватимуть, як уміють, то вони навряд чи завдадуть слухачам більшої шкоди, ніж це вже зробили певні проповідники-клірики…
Богословська освіта в будь-якому разі не є повним убезпеченням від єресі. Проблемою П’єра Вальдо був не брак освіти, а протиставлення Церкві. Ну а Лютер взагалі був високо освіченим теологом…
Нам потрібно не забувати про дію Святого Духа, якого ми отримуємо в хрещенні, у миропомазанні; і Його дія не полягає виключно в тому, що іде від кліриків до мирян. Всі ми почасти виконуємо наше християнське – пророче, царське, священицьке – служіння, кожен згідно зі своїми особливостями, але – всі.
Звичайно, домініканська формація має охоплювати всі ці частини служіння, в тому числі вона має бути фундаментальна у тому, що стосується віри Церкви. Справа не тільки в моїх особистих почуттях або одкровеннях, які я отримую. Тому критика – у позитивному сенсі цього слова – є абсолютно необхідною, причому критика обопільна, як з боку братів до мирян, так і з боку мирян до братів. Брати потребують зворотного зв’язку, «фідбеків» від вас!
– На Заході зараз «модна тема» – висвячення жінок. А ось, скажімо, світські домініканці – це переважно жінки, як мінімум у наших краях, і щось ні одна з них не рветься до висвячення! Попри те, що ми і катехизуємо, і відповідаємо за парафії тощо… Можливо, прагнення жінок Заходу до ординації пов’язане з тим, що люди перестали розуміти суть «життя по-християнськи», яке саме по собі нелегке, якщо бути християнином доглибинно, по-справжньому?
– Згадаймо досвід перших поколінь Церкви. І роль та значення у цій Церкві жінок, які були сильними, важливими – попри те, що суспільство розглядало роль жінки геть інакше!
Звичайно, не все, що можливо теоретично, стає реалізованим і проживається на практиці. Ми маємо не «підроблятися» один під одного, а узгоджувати один з одним наші дари. Насамперед це означає, що ми маємо сприймати дари, якими володіємо, як таланти з євангельської притчі – тобто використовувати те, що маємо, замість того, щоби дивитися: а, в того десять, а в мене тільки п’ять!!
Окрім цього, підхід має бути, на мою думку, такий, як у відомій історії з Мікеланджело. Коли його запитали, як це йому вдалося створити таку прекрасну статую, він відповів: я просто відсік усе зайве. І наше покликання полягає в тому ж самому: відкинути все непотрібне задля того, щоби дати зростати тому, що необхідне.
Святий Августин колись вимовив слова, які досить точно описують те, про що Ви зараз питаєте, в духовному ключі. Це стосувалося отримання Причастя. «Причащаючись, отримати те, чим ти є, і стати тим, що ти приймаєш, – Тілом Христовим». Християнське покликання полягає саме в цьому: бути частиною Тіла Христового. Не шукати того, як стати іншою частиною цього Тіла, а усвідомлювати, якою саме частиною ти є сам, і бути нею в повноті.
Довідка CREDO
Давид Каммлер ОР народився в Кельні 1942 р.; в Орден Проповідників вступив 1962 р. Дев’ять років працював викладачем релігії у школі, де сестри опікувалися дітьми від 3 до 7 років. Провадив духовне керівництво. Упродовж 10 років (починаючи з 1987 р.) був Провінційним промотором домініканців-мирян Німеччини. Належав до Тевтонської провінції, яка охоплює всі німецькі землі за винятком Баварії та Австрії. 2007 року на запрошення тодішнього Генерального магістра бр.Карлоса Аспіроса Кости ОР став Генеральним промотором домініканців-мирян. За рік завершує своє служіння на цій посаді і планує повернутися на батьківщину, маючи запрошення від Провінціала знову зайнятися німецькими домініканцями-мирянами.
Домініканці: чому б не повеселитися, якщо весело? Отец Давид Каммлер розповідає про свої подорожі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
