– Я додам тебе в друзі у Фейсбуці, – часто кажу або чую таке від нових друзів з інших міст чи країн, з якими познайомилася десь на реколекціях, професійних тренінгах або випадково в горах. І невідомо, чи ми коли-небудь ще побачимося в реальному житті, зате у віртуальному точно не втратимо зв’язок. Ця думка гріє у момент розставання з людиною, яку не хочеться відпускати зі свого життя.
І як люди колись без цього жили? Я ще застала той час, коли у нас і не чули про інтернет, мобільні телефони, та й стаціонарні були не в усіх.
Десь 20 років тому відправили мене батьки на реколекції. Чомусь тоді з парафії більше ніхто не поїхав, тільки я та священик. Їхали ми довго й далеко (навіть і не пам’ятаю, куди). Я, єдина дитина в бусику, весь час сиділа перелякана. Люди в машині говорили між собою про незрозумілі для мене речі. Та я й не слухала, бо більше переживала за свій слабкий вестибулярний апарат. У лісі, де розташувався табір, уже були інші діти (дяка Богу), там ми провели два веселих тижні. Але поверталася я назад знову в оточенні дорослих. Кудись заїжджали на обід, десь ночували. І дорогою людей в машині ставало дедалі менше. Розставалися вони неохоче.
– Зустрінемося в Небі, – казали вони один одному під час прощання.
Хоч я тоді була ще зовсім мала, та не могла не помітити: їм було сумно, але водночас і радісно, що прощаються вони не назавжди.
CREDO № 1 (125), 2012
фінансово.
Щиро дякуємо!
