По смерті найближчих залишається багато формальностей. Осиротілі діти ходять по інстанціях, ритуальних бюро і парафіяльних канцеляріях. Священик у розмові з людиною, яка перебуває в жалобі, має бути кимось більшим, ніж тільки душпастирем.
Галині було 52. Померла вдома.
Це сьогодні виняток, можна навіть сказати – так мені видається – благословення. Люди хочуть помирати вдома, серед своїх. Сьогодні зазвичай помирають по лікарнях, і навіть якщо персонал милий і послужливий, навіть якщо біля ліжка стоять просто добрі люди, то вони завжди у певному розумінні залишаються чужими.
Галина готувала сім’ю до свого відходу. З хворобою боролася п’ять років. Уже здавалося, що медицина взяла гору, але несподівано настало різке погіршення, пішли метастази, і вже кілька тижнів як було відомо, що ніхто з людей, навіть наймудріший, не допоможе. Відійшла на руках чоловіка. Смерть була очікувана, але вона завжди залишається несподіванкою.
В парафіяльній канцелярії, суботнього ранку, я розмовляв із чоловіком та донькою. Чоловік здавався спокійним. Донька не могла стримати сліз. Ні, розпачу не було, тільки великий біль, виражений такими інколи штамповими словами, у яких, однак, ніщо не відбере правди: «Мама ще б могла пожити».
Прожила довгі роки
За три дні – наступний відхід. Владиславі було 89. Близько 30 років була вдовою. Майже до кінця справна, щонеділі з’являлася в церкві о 7-й, то була «її св.Меса». У неї теж був рак. Підшлункова. Хвороба розвивалася швидко і швидко нищила тіло, як то завжди при пухлинах цього органу. Жінка слабшала з кожним днем. Коли її черговий раз забирали до лікарні, вона цілком свідомо сказала синові й невістці: «Не рятуйте мене більше». Порятунку вже й не було, і не через брак бажання, а через обмеження медицини. Над ранок вона померла в лікарняному ліжку. Син – одинак – згадував матір з ніжністю й любов’ю. Навіть, сказати б, якось погідно. На похороні не витримав. З кутика очей кілька разів скочувалася доріжка сліз. Смерть завжди болить. Незалежно від часу, коли відходить близька людина.
Помирає дитина
Адамчик мав сім років. Від народження був неповносправний. Восени мав іти до школи, але й надалі мусив чекати, коли сяде на шкільну лавку. Не дочекався. Вдушився уночі. Власною блювотою. В такій ситуації завжди найважче втішати, бо дуже важко знайти відповідне слово, яке загоїло б рану й обтерло сльозу. В канцелярії я розмовляв з його мамою і татом. Вони найбільше переймалися молодшою сестричкою Адама. Як їй пояснити? Вона ж так сильно його любила.
На похороні дитини все – «най». Найбільше людей. Найсильніше плачуть. Найважче говорити проповідь. «Адамчик з нами тут, де він так любив бувати», – казав я зі сльозами на очах, як майже всі у церкві перед Господом Ісусом. Адамчик тягнув до Ісуса свою маму, свого тата, свою сестричку. Адамчик любив тут плескати в долоні для Ісуса, співати для Нього. Він просто дуже любив Господа Ісуса. Так сильно любив, що майже всі довкола казали: як виросте – стане священиком, бо священик, як відомо, повинен сильно любити Бога. Він розкладав рученята так, як священик під час св.Меси, навіть хліб розносив дітям, коли лежав у шпиталі, бо так хотів подавати іншим Господа Ісуса, який, як відомо, криється під виглядом хліба. Адамчик дуже хотів, щоб усі були друзями Ісуса, так як він сам є Його другом.
Смерть прочиняє хвіртку
Це прагнення Адамчика набагато сильніше зросло, коли він зустрівся з Господом Ісусом особисто. Тільки шкода, що смерть, яка увійшла у світ через діяльність сатани, може заразити родину. Вона немовби прочиняє хвіртку для зла. Як її не зачинити швидко, то може знищити життя. Так діється в родині Адама. Вкралося зло. Подружжя на межі розпаду. Кілька разів уже я розмовляв з ними, але до них немовби мало що доходить. Ніби притакують, погоджуються з аргументами, що треба заблокувати зло, звернутися до Бога, який є Найвище Добро, – але не роблять цього.
Знайти сенс
Людина спроможна багато що витерпіти. Вона здатна нести великі тягарі, коли бачить сенс своєї самопожертви. І як знайти сенс у таку хвилину, коли в сім’ю входить смерть? Де шукати бодай малого промінчика надії серед ночі страждання, яке прагне завести людину в безодню розпачу? На землі немає такого місця, яке принесло би полегшення. На землі немає нікого, хто дав би відповідь на питання, які зроджуються в момент прощання з близькими померлими. Жодна людина не сповнить цю хвилину сенсом, але ж він саме тут обов’язковий! І саме тому в такій драматичній ситуації ми кладемо труни з тілами наших померлих близьких у тіні хреста, занурюючи цю смерть, таку близьку нам, в іншу смерть – ніби таку само, але іншу: смерть, яка визволяє. Смерть Ісуса Христа. Навіщо ми це робимо? Аби, даючи їм частку в смерті, дати частку в Його – Христа – воскресінні, вірячи, що колись, як каже один із текстів жалобної літургії, зустрінемося там, де все, що нас мучило на цій землі, буде остаточно подолане любов’ю Христа, бо це єдина сила у всесвіті, від якої немає нічого сильнішого.
о.Томаш Мусял, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
