Я з 1989 року в освіті. Можна було би розводитися про те, що освіта змінилася, що ситуація інша, що незалежність… Проте моє враження – шкільні проблеми фактично не змінилися.
Поріжок: як не перечепитися?
Якщо йдеться про питання «Чи становить державна система освіти загрозу католицькому вихованню?», то маємо один простий стереотип, що його батькам-католикам потрібно викидати зі своїх голівоньок, розпеченим залізом випалювати. Стереотип, нібито державна школа несе цілковиту відповідальність за освіту дітей. Це, сказати б, єресь, на якій потрібно поставити хрест… Оскільки сутність державної школи в тому, що вона має забезпечити дітям середній рівень освіти. Крапка. Це в першу чергу. Якщо батьки-католики цього не зрозуміють, то державна школа й надалі псуватиме дітей «по повній програмі».
Навіть ще коли я навчався на педагога, за радянської освітньої системи, то нам казали: відповідальність несуть на собі завжди дві сторони. З одного боку – школа, яка виражає собою суспільний інтерес; з іншого боку – батьки. Таким чином, для батьків-католиків є єдиний вихід. Якщо хочете, щоби ваша дитина була вихована вірним католиком, – із нею потрібно працювати також і вдома. Крапка. Інших рецептів, інших шляхів розв’язання просто немає. В тому числі й оці дуже модні останнім часом пропозиції – запровадити у державних школах релігійний компонент, викладання релігієзнавства чи щось на кшталт релігієзнавства, предмету про духовні цінності, – як на мене, не дадуть жодного результату. Оскільки, повторюся, мета школи – це надати учневі середній рівень загальної освіти, необхідної, образно кажучи, «для розвитку народного господарства». Все. Релігійною освітою повинні займатися батьки. Так само, до речі, як і спільноти – парафіяльні спільноти, куди (в ідеалі) має ходити сім’я зі своїми дітьми, і вже там набувати необхідний для спасіння душі вишкіл.
Інша справа, що, починаючи з середньої школи й далі, через усю лінію освіти – середньої спеціальної, вищої освіти – простежується така дуже небезпечна на сьогодні тенденція, що вся освітня вертикаль не вчить думати. Знову ж таки, виходячи з тих причин, про які йшлося вище: потреба певного мінімуму освіти «для розвитку народного господарства». Самостійність мислення, мислення критичного, мислення тверезого, здорового глузду не вітається – а нагадаю, що для Католицької Церкви поняття здорового глузду є основоположним стосовно самого процесу мислення: якщо ти не мислиш розумно, гармонійно, правильно, то ти якоюсь мірою «недокатолик». Тому оцей коригуючий момент є принциповим: навчати дітей самостійного, критичного, здорового мислення, починаючи зі школи початкової та закінчуючи вищою.
Сходинки: вперед і вгору
У вищій школі я з 1996 року: десять років у моєму житті були присвячені середній школі, далі я перейшов на лінію вищої школи. Саме у вищій школі я бачу цю проблематику – відсутність виховання дітей до мислення як процесу. При цьому, хоч як дивно, у мене не виникло жодних складнощів із методикою викладання. Хоч як дивно! Але в сьогоднішній Україні немає методичної різниці в тому, працюєш ти з дітьми початкових класів чи зі студентами вищого навчального закладу. Одні й ті ж самі методичні прийоми, один і той самий підхід, одна й та сама психологія. На жаль, це свідчить – як на мене – про дуже сильну інфантилізацію тих людей, які за кілька років стануть повноправними громадянами, підуть у самостійне життя – і при цьому не стануть дорослими. І якщо в них не виховувати здоровий глузд, це покоління не зможе виконати жодних продуктивних дій ані у сфері духовній, ані навіть у сфері матеріального виробництва. У цьому, власне, найбільша складність.
З іншого боку – коли починаєш із тими само інфантильними студентами говорити мовою здорового глузду, це знаходить у них значний відгук. Хоч як дивно це звучить, але студент готовий на практиці знайомитися з методологією, скажімо, того ж самого томізму, у якій я вихований – самовихований. Вони готові сприймати цінності, які я сповідую, навіть якщо я цих цінностей не називаю на ім’я. Я читаю цикл економічних дисциплін на стику з правовими. І навіть якщо я не називаю метафізику метафізикою або томізм томізмом, а лишень викладаю навчальний матеріал у певній послідовності та відповідно до тієї духовної школи, до якої належить св.Тома, – я бачу, що мізки молоді готові це сприймати. І це структурує їхнє мислення, систематизує їхні знання, має величезний ефект щодо їхнього бажання вчитися. Наприклад, я ніколи не стикався на своїх дисциплінах із тим, що студент не хоче їх вивчати. Хоча насправді це нецікаво! – дисципліна, яка називається «Податкова система», сама по собі не може бути цікавою… Але якщо є логіка в тому, як її подавати, якщо є причинно-наслідкові зв’язки тощо, – св.Тома фактично є покровителем моїх лекцій в економічній галузі! – то все вдається.
Цікаво, що після моїх лекцій студенти часто підходять і запитують: «Скажіть, Ви викладаєте у якихось духовних навчальних закладах?» Я кажу: ні. «Але у Вас така чітка, така логічна манера викладання». Так, відповідаю, я католик, я вихований у такій традиції.
" І якщо в них не виховувати здоровий глузд, це покоління не зможе виконати жодних продуктивних дій ані у сфері духовній, ані навіть у сфері матеріального виробництва.
Двері: бути католиком у світській освітній системі
Інколи українські католики – особливо латинського обряду, бо греко-католики набагато ментально вільніші у цьому сенсі, вони не приховують свого католицизму, а пишаються ним, – іноді вони дуже комплексують, ніяк не проявляють свою віру. В мене, на щастя, усе навпаки. Після того, як студенти пізнають мій фаховий рівень, який (не граюсь у фальшиву скромність) вирізняє мене з-поміж інших викладачів, – коли вони дізнаються, що за мною стоїть певна духовна традиція, яку я ніколи не приховую (всі можуть бачити мій розарій-обручку), то повага тільки зростає.
Був такий цікавий випадок, який відгукнувся і в моїй парафії, і на місці праці. Навчальний заклад, де я викладаю, раз на рік організовує внутрішній конкурс «Кращий викладач року». Зазвичай під кінець календарного року, тобто напередодні Різдва, відбувається урочистий захід, куди запрошують різних людей, у тому числі тих, хто зветься «бомондом»… Частими гостями на таких церемоніях є духовні особи. Й ось 2001 року, коли студенти вибрали мене викладачем року, урочистий акт відбувався в Оперному театрі. Я вийшов на сцену, де мені вручали грамоту, і я привітав усіх з Різдвом. Сказав, що я – католик, сьогодні – Різдво, для мене це найкращий подарунок до свята, і т.д. Були оплески, вітання, а в антракті до мене підходили мої студенти – я їх називаю «мої діти». А за кілька днів хтось із парафіян розповідав, що єпископ, який був на тій урочистості як гість, під час проповіді наводив як приклад «одного нашого викладача, який не побоявся привселюдно заявити, що він католик».
Тобто я можу стверджувати, що за здорового підходу, в тій ситуації, коли ти фахово виконуєш свою роботу і люди бачать, що ти пишаєшся не тим, що ти якийсь там вибраний, не такий, як усі, а тим, що добре виконуєш свою справу, і плюс до цього маєш свої чіткі переконання, які дозволяють тобі бути таким фахівцем, – то це завжди йде тільки на користь.
фінансово.
Щиро дякуємо!
