Сьогодні хотілося б згадати про дещо неоднозначне явище, яке останнім часом набуло популярності – і не в останню чергу завдяки поширенню нехристиянських вірувань у сучасному світі. Йдеться про одну з важливих складових будь-якої релігії – про медитацію.
А й справді, хіба християнство не знає медитації? І чи так уже сильно відрізняються християнські медитації від подібних духовних практик в інших релігіях? Адже її зовнішній прояв полягає у концентрації на чомусь або на комусь. Проте на цьому спільність закінчується й починаються розбіжності, які є досить суттєвими. На жаль, часто сучасний християнський світ не усвідомлює різниці та загроз, пов’язаних із цим питанням.
Численні релігії знайомі з медитаційними методиками. Існують буддійські, індуїстські, ісламські, даоські та християнські медитації. Сучасні енциклопедії твердять, що термін «медитація», – у тому значенні, у якому він зараз застосовується, – є рівнозначний християнському терміну «споглядальної молитви». Тому для розуміння поставленої проблеми треба чітко зрозуміти, що є центром споглядання, наприклад, у буддизмі та в християнстві. Чи є щось спільне?
У буддизмі застосовується техніка медитації, яка є частиною філософської індуїстської системи й походить із 1000 р. до Р.Х. Спрямована ця техніка на досягнення духовної досконалості шляхом визволення від будь-яких умовностей матеріального світу, наповненого стражданням та смертю. Це духовна практика, у якій через сконцентрованість, медитацію та аскетичне життя людина має осягнути стан визволення, такий собі «стан духовної досконалості», а її осягнення окреслюється за допомогою так званого «поєднання з найвищою правдою», «вищою свідомістю». Йога означає поєднання тимчасового «я» людини з нескінченним Брахмою, який, за віруваннями адептів йоги, є не особою, а безособовою духовною субстанцією, яка становить одне ціле з природою і космосом та є початком і кінцем усього.
На перший погляд, ця концепція і звучить гарно, і є дуже подібна до християнської концепції медитації. Проте не поспішаймо – адже «християнська молитва є не тренуванням у спогляданні себе самого в тиші та у власній пустці, а діалогом любові, яка закладає поставу навернення, відходу від «я» в бік Божого «Ти». Про це йдеться, зокрема, у документі Папської ради в справах міжрелігійного діалогу «Ісус Христос – податель води живої: християнські роздуми на тему Нью-Ейдж».
Іншою небезпекою нехристиянських медитацій є акцент на їхньому психологічному вимірі – замість духовного. Подібний підхід був відомий іще з перших століть християнства: йдеться про псевдо-християнські практики медитацій, які згадуються в ноті Конгрегації віровчення «Orationis formas: Про деякі аспекти християнської медитації» (1989). Псевдо-харизмати IV ст. ототожнювали благодать Духа Святого з психологічним досвідом її в душі. Виступаючи проти їхнього вчення, Отці Церкви підкреслили, що поєднання душі, яка молиться, з Богом здійснюється в тайні, головно в таїнстві Церкви. Крім того, вони вчили, що це поєднання може здійснюватися навіть через досвід печалі та глибокого страждання. Такі почуття не обов’язково мають бути знаком залишеності Святим Духом. Вони можуть бути, – як завжди говорили вчителі духовного життя, – істинною участю в Богозалишеності Христа, яку Він пережив на хресті. Сам же Ісус завжди залишається образом молитви та її посередником (OF, 2).
Повертаючись до буддійської медитації з її «досвідом нірвани», можемо додати, що ця форма залишається для сучасної людини великою спокусою. Вона спонукає до поборення безодні, що відділяє творіння від Творця: на думку прибічників буддизму, така прірва не має існувати. Ісуса, Який є Особою Божою і показує нам шлях до Отця, вони вважають зайвим та непотрібним. Вони зводять благодать до рівня звичайної психології – «вищого пізнання» або «просвітлення». Св. Тереза про подібні техніки казала так: «Турбота про те, щоби ні про що не думати, спонукає розум думати ще більше», – а також, що християнська медитація, якщо не сконцентрована на Христі, завжди є своєрідним «зрадництвом»(OF, 2). І в цьому бере участь вся людина, з усіма складниками, як тілесними, так і духовними: воля, розум, почуття, серце.
Християнська методика є поєднанням із Богом – Триєдиною Особою, а не з пусткою нірвани; молитва є дорогою Христа, Який казав: «Їжа моя – волю чинити того, хто послав мене, і діло його вивершити» (Йн 4, 34). І це поєднання з Отцем справджується через слухняність та усамітнення Христа в пустелі. Будь-яка форма християнської споглядальної молитви-медитації веде до любові ближнього, до дії та страждання і власне цим наближує нас до Бога. Це радше жертовне життя, а не відсторонене споглядання та втеча від реального світу.
Ірина Островська, Католицький Вісник
фінансово.
Щиро дякуємо!
