Час і безконечність мовою іконопису

Різдво Христове (мозаїка). Церква св.Луки (Осіос Лукас), Фокіда, Греція. Бл. 1030 р.

У цей різдвяний період особливо хочеться слухати музику, присвячену народженню Божого Немовляти, споглядати яселка (для того їх і встановлюють по парафіях), молитися перед іконами Різдва  А також – роздумувати над тим, що саме там зображено, і чому саме так.

Буває, роздуми приводять нас до визнання, що насправді ми мало знаємо. Можемо дивитися на ікони, але не розуміти їх до кінця. Тому я вирішила запитати про особливості різдвяного іконопису того, хто на цьому знається. Левон Вазгенович Нерсесян – фахівець із давньоруського мистецтва, старший науковий співробітник Третьяковської галереї, викладач МГУ.

Якщо хтось запитає, чим мене зацікавив саме цей співрозмовник, який стосунок до нас має цей московський викладач… то я з великим задоволенням відповім: він католик. У юності охрещений у Вірменській Апостольській Церкві, нині – римо-католик.

– Коли саме почали з’являтися зображення Різдва Спасителя?

– Поява їх почасти обумовлена встановленням свята Різдва Христового. Його історія добре прослідковується за історичними джерелами. Як відомо, починаючи з ІІІ ст. у християн існувало спільне свято Богоявлення (6 січня), що поєднувало в собі спомин двох подій: народження Спасителя і прояв Його божественної гідності під час хрещення у Йордані. Відділення свята Різдва від Хрещення відбулося в Римській Церкві у першій половині IV ст. Нове свято, яке відзначалося 25 грудня, мало замінити собою римське язичницьке свято зимового сонцестояння. У Східній Церкві це відділення відбулося в другій половині IV ст.

Безпосередні зображення Різдва Христового у початковому християнському мистецтві були не дуже чисельні й відзначалися стриманістю. Виражаючи в образах основні положення свого віровчення, ранньохристиянські художники надавали перевагу гранично лаконічним, символічним формам. У мистецтві того часу не було розгорнутих ілюстрацій тих чи тих подій євангельської історії. Важливішим було розкрити внутрішній, духовний сенс цих подій.

– Які саме ікони різдвяної тематики найпоширеніші?

– Серед канонічних новозавітних сюжетів про народження Христа цьому розкриттю духовного змісту відповідало насамперед «Поклоніння волхвів». Невипадково цей сюжет набув у ранньохристиянському мистецтві винятково широкого розповсюдження. Як відзначав А.Грабар, зображення «Поклоніння волхвів» заміняли собою весь христологічний цикл, були головним свідченням втілення Сина Божого і Його земного служіння.

Євангельська історія Трьох Царів не була історією народження Христа у строгому розумінні, а від початків сприймалася саме як свідчення. Дуже важливим було те, що це свідчення походило від язичників і, таким чином, вказувало на всеохопність спасіння (актуальна тема в ранньохристиянські часи). Зрештою, принесені Христу дари мали розкривати сенс пришестя Сина Божого та подальшу історію Його спасительного служіння. Золото призначалося цареві, ладан – Богові, смирна – Тому, хто мав принести себе у жертву. Це тлумачення, прийняте вже письменниками ІІ-ІІІ ст. (починаючи зі св.Ігнатія Антіохійського), з незначними варіаціями повторювалися і в пізніші часи.

Образ Христа у «Поклонінні волхвів» – це образ Царя і грядущого Судді, що якнайкраще відповідало ранньохристиянським уявленням про пришестя Спасителя. Певно, цим пояснюється факт, що безпосередні ілюстрації євангельської історії про народження Спасителя зустрічаються в катакомбах і на саркофагах набагато рідше, ніж «Поклоніння волхвів».

Такі зображення були максимально лаконічними. Найстисліша версія включала в себе зображення Немовляти, яке лежить на одрі, в кошику або яслах, і тварин, що схилилися над Ним, – вола й осла. Над Немовлям зазвичай зображувано Вифлеємську зірку. А крім цього, могли бути додані зображення учасників і свідків події: Марії, яка сидить або лежить, Йосифа, пастухів, які поклоняються Дитині, і волхвів, які слідують за зіркою або приносять дари (в останньому випадку можна говорити про поєднання двох сюжетів – «Різдва» і «Поклоніння волхвів»).

Цікаво, що на момент появи перших «композицій Різдва» (кінець ІІІ – початок IV ст.) вже існувала традиція символічного осмислення всіх деталей, які входили в композицію. Ось чому можна вважати, що ці лаконічні зображення сприймалися не як історичні сцени, а як своєрідний богословський коментар на пришестя Спасителя. Про популярність символічних тлумачень свідчать численні твори Святих Отців, серед яких особливо вирізняється «Слово на Різдво» св.Григорія Нисського. У нього символічне тлумачення дістають геть усі учасники події та всі подробиці: волхви, пастухи, ангели, вифлеємська зірка, ясла і навіть пелени, якими був повитий Христос («прийняв на себе узи наших гріхів»).

– Апостоли наводили чимало місць зі Старого Завіту на підтвердження того, що Ісус справді є Месією, заповіданим, провіщеним. А як цей зв’язок втілюють ікони?

– Наприклад, особливе значення надавалося появі зірки, яка вела волхвів. Важливо, що її зображення було присутнє не тільки у сценах із ними, а й у більшості «композицій Різдва». Оріген вважав, що то була комета, і з ним погоджувалися Василій Великий і Григорій Нисський. А Йоан Золотоустий підкреслював духовну природу зірки, порівнюючи її з природою ангелів: на його думку, вона була лише подобою зірки, невидимою духовною силою, що провадила мудреців. Думку Златоуста поклали в основу пізніших тлумачень – причому уявлення про ангельську природу зірки знайшло відображення в іконографії. Ангел, який тримає зірку, міг бути присутній на різних більш пізніх «композиціях Різдва». В іншому разі зображення зірки у сцені мандрівки волхвів просто замінювалося зображенням ангела.

Уже Юстин Філософ пов’язував появу Вифлеємської зірки з одним із старозавітних пророцтв про пришестя Месії, яке вирік пророк Валаам: «Бачу його, та не під теперішню пору; дивлюся на нього, та не зблизька. Зійде бо зірка з Якова, здійметься берло з Ізраїля» (Чис 24,17). Пізніше це тлумачення стало традиційним та увійшло не лише у святоотцівські коментарі, а й у літургійні тексти (такі, як Стихира на Великому повечір’ї).

Зіставлення язичників-мудреців і пастухів, що виступали як представники Вибраного народу, посідало одне з найважливіших місць у коментарях до сюжету Різдва.

Оклад Євангеліарія. Друга половина VI ст. Скарбниця Дуомо, Мілан.

– «Віл і осел приклякають, паром Його зігрівають»… але в Євангеліях про це нічого не написано.

– Джерелами різдвяних зображень слугували набагато більше перекази та апокрифи, аніж Євангелія. Зокрема, про тварин, які поклонялися Немовляті, написано тільки у євангелії псевдо-Матея (XIV ст.), і представлено це поклоніння як виконання одного з пророцтв Ісаї: «Віл знає господаря свого, а осел – ясла пана свого. Ізраїль нічого не знає, народ мій не розуміє» (Іс 1,3). Як припустив М.В.Покровський, ці зображення пов’язані з давніми тлумаченнями старозавітного пророцтва, згідно з якими віл був символом Вибраного народу, а осел – язичників. Найдавніші з цих тлумачень належать Мелітону Сардійському та Юстину Філософу. Ну й, нарешті, присутність тварин при народженні Христа розкривала також перспективу Його спасительного служіння: за Григорієм Нисським, Спаситель знімає з юдеїв ярмо закону, а з язичників – ярмо ідолослужіння, даючи тим і тим істинну благодать.

Мірою розвитку іконографії у тематичних зображеннях «Різдва» з’являються дедалі нові подробиці, яких не було у євангельському описі. Серед них – зображення печери, яке зустрічається вже у творах V-VI ст. Хоча канонічні Євангелія не згадують про печеру як місце народження Спасителя, та уявлення про це було вельми поширене у ранньохристиянські часи, що знайшло свій відбиток в апокрифах та, своєю чергою, вплинуло на подальше сприйняття цієї події. А Юстин Філософ пов’язував народження Христа саме у печері з виконанням такого пророцтва Ісаї: «скелі укріплені будуть його захистом» (Іс 33,16). Печеру, в якій народився Христос, показували вже за часів Оригена. За Константна і Єлени над цією печерою було споруджено храм, і про його будівництво згідно свідчать історики Євсевій, Сократ і Созомен.

Таким чином, включення печери в «композицію Різдва» надавало сюжетові більшої історичної конкретності. Але вибір саме цього мотиву був зумовлений не так історичним, як символічним його змістом. Образ «світла, що засяяло в печері» безсумнівно ніс на собі відгомін неоплатонічних і гностичних уявлень про сходження Божественного Розуму у світ, позбавлений благодаті духовного просвітлення. А суто християнською паралеллю тут є слова з Євангелія від Йоана: «І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява» (1,5). Григорій Нисський писав: «Бачачи вертеп, у якому рождається Владика, наводь себе на думку про пітьму і морок, у які був занурений людський рід у той час, коли Господь явився тим, хто сидів у мороці й тіні смерті». Останні слова святителя є парафразом одного з пророцтв Ісаї, яке цитується у Євангелії від Матея: «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло» (Іс 9,1; пор. Мт 4,16).

Фрагмент фрески з церкви в Кастельсепріо.

– На різних іконах різдвяної тематики можна побачити Богоматір, яка і сидить, тримаючи Немовля, і лежить, як звичайна породілля…

– Трапляються ще й зображення обмивання Немовляти, хоча згадки про це немає в Євангеліях. Та й не могло бути, оскільки йшлося про чудесне, надприродне народження, за якого не була потрібною допомога повитух ані обмивання дитини. Можливо, сюжети з обмиванням пов’язані з давніми античними сюжетами народження богів та героїв. Один із найдавніших прикладів сюжету обмивання Немовляти у сцені «Різдва» – фреска VIII ст. у церкві Санта Марія в Кастельсепріо.

Свідченням про надприродне безболісне народження Спасителя була також поза Богоматері: у ранніх зображеннях Вона зазвичай сидить. До того ж це надавало композиції більшої урочистості, нагадуючи про зображення Богоматері з Немовлям на троні у сценах «Поклоніння волхвів». У XIII-XIV ст. перевагу надають уже зображенням Богородиці, яка лежить, що, імовірно, пояснювалося поверненням до античних іконографічних схем: у той час вони використовувалися не тільки в сюжеті «Різдво Богоматері», а й у житійних циклах святих.

– Як читається зображення на іконах «по рівнях»?

– Основні елементи іконографії Різдва формуються в ранньохристиянську епоху – і, як було згадано вище, підставою послужили не тільки євангельські тексти, а й апокрифи та святоотцівські тлумачення. Вибір елементів обумовлювався прагненням показати внутрішнє символічне значення події Різдва, представити його як виконання старозавітних пророцтв і розкрити перспективу спасительного служіння Сина Божого. Нарождення Христа показувано як подію виняткову, незмірну ні з якою іншою подією в людській історії. При цьому вона немовби «виймалася» з загального потоку людського часу, привідкриваючи вічність: вічність задуму Творця і вічність очікуваного Царства небесного.

Разом із тим, ранньохристиянське мистецтво не мало стійкої іконографічної «схеми Різдва». Внутрішня смислова ієрархія композиції починає формуватися тільки у VIII-IX ст. Виникають три рівні: небесний (ангели, що благовістять пастухам), земний (пастухи, Йосиф, повитухи), а також – особлива центральна зона, де, власне, відбувається взаємодія земного і небесного. Тут розташовуються печера і ясла з Немовлям, і Богоматір – оскільки саме через Неї відновлюється зв’язок поміж світом горішнім і долішнім, утрачений при гріхопадінні.

– Чи образна розповідь про народження Спасителя вичерпується «печерою, пастухами, мудрецями»?

– І ще прославлення Спасителя, що прийшов у світ, – виражене в зображеннях ангелів. Цей сюжет присутній уже на згаданій фресці з Кастельсепріо, однак у більш пізніх композиціях він дістає розгорнуте трактування. Зображається не тільки саме благовістя, а й подальша поява ангелів, які славлять Христа: «І вмить пристала до ангела велика сила небесного війська, що хвалила Бога і промовляла: Слава на висотах Богу і на землі мир людям Його вподобання» (Лк 2,13-14).

Строгий відбір сюжетів, їхнє символічне й літургійне осмислення були головними принципами, що визначали формування «іконографії Різдва». Однак у візантійському мистецтві ХІ-ХІІ ст. була наявна й протилежна тенденція: створення розгорнутих циклів про народження Христа. Вони існували не тільки у книжковій мініатюрі та монументальному живописі, а й в іконописі, свідченням чого є ікони Різдва Христового з монастиря св.Катерини на Синаї (кінець ХІІ ст.). У складній багатоярусній композиції, ядром якої залишається традиційна печера з яслами і тваринами, тут викладено всю євангельську історію народження Спасителя – від благовіщення Йосифові до втечі в Єгипет, і з невеликими апокрифічними вставками. Такий варіант іконопису набув значного поширення у пізніші часи.

Літургійний принцип побудови різдвяних зображень визначив також і таку характерну рису багатьох «композицій Різдва», як симетричне розташування двох груп персонажів: пастухів, які слухають ангельське благовістя, і мудреців, які слідують за зіркою.

Ікона Різдва з монастиря св.Катерини, Синай.

– Ікону не раз називають «вікном у вічність»…

– Римляни лічили час від заснування Рима. А ще могли вести відлік часу від обрання якогось імператора, наприклад. Цей порядок зберігся й після того, як християнство стало офіційною релігією імперії. Однак уже з VI ст. приймається на Заході інший відлік часу: від Різдва Христового. Це відповідає римському мисленню: новий відлік від нового правителя. З приходом Спасителя завершився час земних володарів – їм на зміну прийшов Цар Небесний.

Добра Новина про спасіння, почута християнами, принесла з собою новий погляд на світ і його будову, також і нове сприйняття самого поняття часу, ключовий поворот у свідомості давнього світу. Античній концепції циклічного часу та його повторюваності було протиставлено біблійний історизм із його уявленням про початок і кінець часів та унікальність кожної події в загальному процесі втілення Божого задуму. Ідея вічного повернення часів була несумісна з уявленнями про всемогутність і божественну мудрість Творця; вона робила неможливим і саме спасіння людини. Про це писав Августин: «Не буде, щоб ми в це повірили! Один раз помер Христос за гріхи наші… По колу блукають нечестивці; не тому, що по колу, як вони гадають, повертатиметься їхнє життя, але тому, що такий шлях їхніх помилок, фальшиве вчення».

Згідно з християнським ученням, простір і час були створені разом з усім світом, як форми його існування. Початок створеного світу передбачав і кінець усього, також і самого часу. Однак строга послідовність створеного часу, про яку писав Василій Великий, не була цілковито однорідна. У центрі історії знаходився вирішальний сакральний факт, який визначав її хід, надавав їй нового сенсу та передрішав увесь подальший розвиток: пришестя і спасительне служіння Христа. Старозавітна історія, сповнена вказівок на цю подію, «ущільнювалася», втрачала самостійне значення і сприймалась лише як епоха підготовки до пришестя Спасителя. Точно так само «ущільнювався» і подальший час: у проміжку між першим і другим приходом Христа час немовби «завмирає», його рух стає умовним, оскільки може перерватися будь-якої миті: «І ви також будьте готові, бо не знаєте, о котрій годині Син Людський прийде» (Лк 12,40).

Есхатологічне переживання часу дозволяє піднестися над його буденним плином і сприймати «минуле і теперішнє як майбутнє, одночасно претендуючи на те, щоби знати майбуття з такою само незаперечністю, з якою знають минуле і теперішнє… Сама історія постає як щось визначене, оскільки дане готовим» (С.Аверінцев).

Втілення Слова як кульмінаційний момент людської історії було своєрідним «проривом у вічність», моментом, коли сотворене й минуще безпосередньо стикалося з вічним і несотвореним. Про це сказав Григорій Богослов: «Бог завжди був, є і буде, або краще сказати, завжди є, бо слова: був і є – притаманні єству минущому, а Сущий – завжди». Безмежне й вічне привідкриває себе у момент Боговтілення, від чого історичний час немовби «завмирає», зупиняється, даючи змогу сотвореному світові торкнутися вічного буття Творця.

Фрагмент розпису кришки релікварію з каплиці Санкта Санкторум, VI ст. Музеї Ватикану, Рим.

При підготовці тексту використано матеріали: Die Zeitenwende: Ikonen zur Geburt Christi // Geburt der Zeit. Eine Geschichte der Bilder und Begriffe. Kassel, 1999.