Йозеф Ратцінгер і о.Ів Конгар
Бенедикт XVI згадує про ІІ Ватиканський Собор. Частина І
Після І Світової війни у Центральній та Західній Європі розквітнув літургійний рух. Він наново відкрив багатство і глибину літургії, перед тим глибоко приховані у Римському Месалі священика, в той час як люди молилися кожен за своїм молитовником, які зверталися до людських сердець, тобто намагалися переказати піднесений зміст, високу мову класичної літургії більш емоційними словами, близькими серцю народу. Але внаслідок цього існували немовби дві паралельні літургії: священик із міністрантами, які правили Месу відповідно до Месалу, і миряни, які одночасно молилися під час Меси за своїми молитовниками, «загалом» розуміючи те, що там відбувалося на вівтарі. Але тепер, коли були наново відкриті краса, глибина, історичне, людське, духовне багатство Месалу, – стало ясно, що не тільки представник народу, вівтарний хлопчик, має говорити «Et cum spiritu tuo» і так далі, але що має відбуватися справжній духовний діалог поміж священиком і народом. Літургія вівтаря і літургія народу мали стати єдиною літургією, з активною участю люду, щоби її багатство досягало народу. Таким чином, літургію було заново відкрито й оновлено.
Тепер, озираючись назад, я розумію, що це була хороша ідея – розпочати з літургії, тому що таким чином яскраво проявилася першість Бога, першість поклоніння. «Operi Dei nihil praeponatur» («Ніщо не повинно бути важливішим за діло Боже»): ці слова з Правила св.Бенедикта (пор. 43,3) виявилися, таким чином, головним правилом Собору. Дехто критикував Собор за те, що він говорив багато про що, але не про Бога. Собор говорив про Бога! І це була найперша і найсуттєвіша розмова про Бога, про те, щоби відкрити поклоніння Богові для всіх людей, усьому народу Божому, у спільній Літургії Тіла і Крові Христових. У цьому розумінні, насамперед і вище за всі практичні міркування, які вказували на те, що не слід одразу починати зі спірних питань, – це було насправді ділом Провидіння, що Собор почав із літургії, з Бога, з поклоніння. Зараз я не вдаватимуся в подробиці, але варто завжди повертатися, окрім практичних наслідків, до самого Собору, до його глибини та його головних ідей.
Я би сказав, що цих ідей було кілька: насамперед, це Пасхальна Тайна як центр усього християнства – і, відповідно, християнського життя, християнського року, християнського часу, які знаходять своє вираження у Пасхальному часі, та у недільному дні, який завжди залишається днем Воскресіння. Знову і знову ми починаємо наш час із Воскресіння, з нашої зустрічі з Воскреслим, і від цієї зустрічі з Воскреслим ідемо у світ. У цьому розумінні – шкода, що в наші дні неділя перетворилася на вікенд, кінець тижня, тоді як насправді це перший день, це початок. Ми завжди повинні пам’ятати про це: це початок, початок Творіння і початок нового Творіння у Церкві, це зустріч із Творцем та з Воскреслим Христом. Це подвійне значення неділі дуже важливе: це перший день, тобто свято Творіння, адже ми стоїмо на підставі Творіння, ми віримо у Бога-Творця; і водночас це зустріч із Воскреслим Христом, який оновлює Творіння, і Його справжня мета – створити світ, який стане відповіддю на любов Бога.
Далі, були принципи: по-перше, зрозумілості, тому що літургія не повинна бути ув’язнена в незрозумілій мові, якою вже ніхто не розмовляє; по-друге, активної участі. На жаль, ці принципи також були сприйняті неправильно. Зрозумілість не тотожна банальності, тому що великі тексти літургії – навіть коли вони, слава Богу, вимовляються рідною мовою – непрості для зрозуміння, вони вимагають від християнина постійного виховання, якщо він бажає зростати й дедалі глибше входити у тайну, і таким чином осягнути розуміння. Те ж саме й зі Словом Божим: якщо говорити про щоденну послідовність читань зі Старого Завіту, або Послань Павла, або Євангелій, – хто може сказати, що зрозумів усе тільки тому, що почув рідною мовою? Тільки безперервне виховання серця та розуму насправді створюють зрозумілість і участь, які перевищують рамки зовнішньої активності, ба навпаки – входять всередину людини, досягають мого буття і вводять у спілкування Церкви, а через це – у спілкування з Христом.
Друга тема: Церква. Ми знаємо, що І Ватиканський Собор був перерваний через франко-пруську війну і так і залишився дещо однобічним, незавершеним. Тому що вчення про першість – яке було, дякувати Богові, проголошене в той історичний для Церкви момент, і це було необхідне для подальшого періоду, – це вчення було тільки осібним елементом більш широкої еклезіології. Таким чином, нам дістався лише фрагмент. А доки фрагмент залишається фрагментом, ми схильні до однобічного бачення, коли вся Церква зводиться до однієї лиш першості. Тому від самого початку існував намір завершити еклезіологію І Ватканського Собору у відповідності до вимог часу, щоби вона була повна. Цей історичний момент виявився також дуже доречним, оскільки після І Світової війни відбулося переосмислення сутності Церкви. Як сказав Романо Гвардіні, «Церква пробудилася в душах людей», а один протестантський єпископ говорив про «Століття Церкви». Насамперед було заново відкрито концепцію, вже передбачену І Ватиканським Собором, а саме – концепцію Містичного Тіла Христа. Люди почали усвідомлювати, що Церква – не лише організація, структура, право, інституція (хоча й це також), але насамперед організм, жива реальність, яка проникає в мою душу, так що я сам, зі своєю віручою душею, стаю членом, живим елементом Церкви як такої. В цьому розумінні папа Пій ХІІ написав енцикліку «Mystici Corporis Christi» як перший крок на шляху завершення еклезіології І Ватиканського Собору.
Я б сказав, що богословські дискусії 30-х, 40-х і навіть 20-х років повністю відбулися під знаком «Містичного Тіла». Це відкриття принесло в той час чимало радості, і саме в цьому контексті виникло формулювання «Церква – це ми», Церква – це не структура. Ми самі, християни, всі разом, утворюємо живе Тіло Церкви. І, звичайно, це правильно у тому розумінні, що ми, істинне «ми» віруючих, разом із «Я» Христа, становимо Церкву. Кожен з нас, а не якесь окреме «ми», не якась група, яка називає себе Церквою. Ні. Оте «Церква – це ми» вимагає, щоби я посів своє місце у великому «ми» віруючих усіх часів та всіх місць.
Отже, першою ідеєю було завершити еклезіологію не тільки в богословському, а й також у структурному відношенні. Тобто, поруч із спадкоємністю петровою, її унікальною роллю, чіткіше визначити роль єпископів, усієї єпископської колегії. І щоби це зробити, було знайдено слово «колегіальність», слово, про яке буяло чимало суперечок і значення якого нерідко спотворювалося. Але це слово – можливо, можна було знайти інше, але й це також пасувало, – означало, що єпископи, усі разом, є продовженням Дванадцятьох, зібрання апостолів. Ми сказали: тільки один єпископ, єпископ Рима, є наступником конкретного апостола, а саме – Петра. Всі інші стають наступниками апостолів, вступаючи у зібрання, яке є продовженням зібрання апостолів. Так виникає зібрання єпископів, колегія, яка є продовженням зібрання Дванадцятьох, і, відповідно, вона має свій сенс, свої функції, свої права та обов’язки. Багато кому це здалося боротьбою за владу, і дехто, певно, справді думав про свою владу; але, по суті, йшлося не про владу, а про взаємодоповнбваність різних елементів у повноті Тіла Церкви, в якому єпископи, наступники апостолів, є структурними елементами. І кожний зокрема – структурний елемент цього величезного тіла.
Такими були два головні елементи, але поступово, у процесі пошуку богословського розуміння еклезіології, наприкінці 40-х – початку 50-х років виникла певна критика концепції Містичного Тіла. Саме слово «містичне» видавалося, певним чином, надто «духовним», надто ексклюзивним. Поступово стали дедалі більше уваги звертати на поняття «Народу Божого». Собор гідно оцінив це поняття, оскільки Отці сприйняли його як вираження спадковості між Старим і Новим Завітом. У тексті Нового Завіту слова «лаос» і «теу», у згідності зі Старим Завітом, означають (всього за двома винятками, здається) древній народ Божий, євреїв, які серед інших народів – «гоїм» – становлять Вибраний народ. Інші народи, тобто ми, язичники, – не є самі по собі Народом Божим; ми стажмо синами Авраама, вступаючи у спілкування з Христом від сімені Авраама. Вступаючи у спілкування з Ним, єднаючись із Ним, ми теж стаємо Народом Божим. Одним словом, поняття «Народу Божого» має на увазі спадкоємність Завітів, неперервність історії стосунків Бога зі світом, із людьми, але також закладає христологічний аспект. Тільки у Христі ми стаємо Народом Божим, і таким чином поєднуються ці два поняття. Собор вирішив розробити тринітарну еклезіологію: Народ Бога Отця, Тіло Христове, Храм Святого Духа.
Але тільки після Собору проявився ще один елемент – який, утім, можна знайти, хоч і неявним чином, у документах самого Собору. Йдеться про те, що зв’язок між Народом Божим і Тілом Христовим – це причасність Христу в євхаристійному спілкуванні. Так ми стаємо Тілом Христовим: відносини міжі Народом Божим і Тілом Христовим створюють нову реальність – комунію, єдність/спілкування. Після Собору стало ясно, що хоч у філологічному розумінні ця концепція ще не була повністю розроблена на Соборі, то вона дедалі більше ставала вираженням сутності Церкви як спілкування/спільності у різних вимірах: спільність із Триєдиним Богом – який сам є спілкуванням між Отцем, Сином і Святим Духом, – спілкування у Таїнствах і конкретного спілкування у колегії єпископів та у житті Церкви.
(Далі буде)
За матеріалами: Архиепархия Матери Божией с центром в Москве
фінансово.
Щиро дякуємо!
