Поспішаю зранку на роботу, буджу своїх хлопців, їм до школи на другу зміну. Вже в коридорі даю вказівки: «Винесіть, будь ласка, сміття, принесіть води з джерела і приберіть розкидані ще звечора речі». – «Добре, мамо», – чую у відповідь два сонних голоси.
Забігаю перед обідом, перевіряю: мене зранку ніхто не почув! Сердито беру пакет зі сміттям, потім збираю речі й помічаю порожнє відро. Знов не послухали. Ну й не потрібно, сама усе зроблю, – думаю з докором про своїх неслухняних. І чомусь навіть не спадає на думку попросити їх вдруге.
По обіді їдемо з чоловіком до супермаркету за продуктами. Викладаю з корзинки усе до двох пакетів, біжу до машини – і вже біля багажника розумію, що взяла важчий пакунок просто автоматично, чоловік іде позаду з іншим, легшим пакетом. А ввечері ловлю себе на думці: ми, жінки, настільки звикли усе робити самі, аж навіть і не задумуємося, що оцим «я все сама» скоро виведемо чоловіків як вид. І не кажіть, що не ми у цьому будемо винні!
фінансово.
Щиро дякуємо!
