Хто чим розважається, а я дивлюся американські серіали. Коли висоти богослов’я трохи змучують мізки, їм хочеться чогось простого, «як пляшка кефіру». Буває, і це виявляється корисним.
Попри всю натягнуту примітивність героїв та образів, попри інколи незносний, до оскоми, квасний патріотизм, який я пам’ятаю ще з радянського телебачення своїх дитячих років — а це, виявляється, таке подібне в СРСР і Америки… Попри це все. Інколи буває, що неглибокий голівудівський розфарбований лубок наштовхне на просту очевидну думку.
Я не претендую на філософську глибину. Рефлексія, яка з’явилася на тлі перегляду воєнно-поліцейських процедуралів, така само неглибока, і носить ім’я Капітана Очевидності.
Семпер фай (скорочене від Semper fidelis, та ще й у вимові на американський манір) — це два коротенькі, але дуже місткі слова. Завжди вірний. Ця вірність має немовби дві підстави: фізичну і душевну. (Як домініканка, не можу сказати «духовну», там розрізнення на рівні св. Павла, про людину душевну і духовну; але справа стосується «того, що всередині».) Внутрішня згода на ідеали, пропоновані своєю батьківщиною, і зовнішня реакція на рівні солдата своєї батьківщини.
Як тренують армію. Як тренують морських піхотинців. Як їх ганяють, як їх формують, як із них роблять солдатів. Звісно, за серіалами цього всерйоз не оціниш, але й там можна два плюс два зіставити.
Коли я дивлюся на ці відпрацьовані рухи і швидке реагування на короткі команди, в пам’яті часто зринають уривки з прочитаного, які стосуються кризових ситуацій, виконання команд, поведінки під тиском. Як, наприклад, пілот Піркс у Лема виходив із якогось там піке: голова ніби збоку відсторонено реєструє, як тіло справно виконало всі вивчені на тренуваннях рухи, і вивело корабель із загрози врізатися кудись там. Як у Стругацьких стажер Юра Бородін під час навчальної тривоги на «Тахмасібі» геть нічого не тямив з переляку, але виконав усі приписані інструкцією дії, поки завивала сирена.
Не замислюючись.
Автоматично.
Тому що так було вивчено, вбито у рефлекси, впаковано насильно — бо розумові не хотілося безконечних однакових тренувань (мозок не любить однакового!). Розумові хотілося креативного, нового, відмінного… не догматизованого… не вибудуваного у список заповідей. Не нанизаного на вервичку. Не видрукуваного у затвердженому згори, твердому, непоступливому Кодексі канонправа чи в Катехізисі. Розумові завжди хочеться зіграти за принципом «а що, якщо». Це наш дар. Великий Божий дар. Ось тільки він не подарований так, як мав бути, а вкрадений як плід дерева пізнання.
«Хіба ви не знаєте, що ви боги?» — запитував Ісус. Точніше, Він цитував Писання, де це було стверджено («Я сказав, ви боги», пор. Йн 10, 34). Лукавий казав, що люди стануть «як боги», і вони стали. «А що, якщо». А що, якщо Бога немає, або Йому байдуже до людей, або Він створив так, а ми зробимо інакше. А що, якщо чоловіка зробити жінкою, дітей продукувати технічно, а шлюб як такий проголосити віджилим. І взагалі, релігія це пережиток минулого. Або ні: а що якщо Бог зовсім не такий, а отакий, і взагалі Він не єдиний, а ми собі отого виберемо.
І так далі.
До чого я веду — думаю, справа очевидна. Коли в душі або в думках зринає якесь «а що, якщо», чи коли оточення починає про це задумуватися, а чи й говорити серйозно — тобто коли сигнал, команда, ввімкнулася сирена небезпеки, будь-що…
То щоб не бути розтоптаним, не розбитися об скелі, треба мати у собі — НЕ в думках та уявленні про себе і свою віру, а десь там, глибше, глибоко, ще глибше, розчинене у самій суті, виховане на підсвідомому рівні, на четвертій імпульсній, де завгодно — мати у собі те, чого Церква (священик, катехит, дай Боже — батьки) вчили змалечку. І постійно. І одне й те ж саме. Набридливо. Невідомо чому. Як підтягування на турніку. Як порядок натискання кнопок на панелі приладів.
Тому що втілення молитви, загалом беручи, це не для спокійних буднів заняття. За спокійних буднів ми тренуємося. Щоби за неспокійного моменту не вагатися, а зробити все, що треба і як треба. Для чого ми ходимо на Служби Божі? Щоб туди піти? «Що ви ходили дивитися? Людину в м’яких одежах?» Для чого ці безконечні нудні Розарії. Для чого нам говорять і говорять про буття милосердними. Про служіння вбогим. Про потребу вийти назустріч ближньому. Про розпізнавання Обличчя Христового в КОЖНІЙ людині.
Для того, щоб у потрібну мить це спрацювало. Без «пинання» себе вольовим зусиллям, а так, ніби це в порядку речей і дуже просто.
Тому що християнин – це той, хто завжди вірний.
Семпер фай!
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
