Вже не один десяток років у різних містах Аргентини збираються учасниці щорічної національної кампанії на захист прав феміністок National Women’s Encounter («Конгрес аргентинських жінок»).
Цей захід знаменитий проявами вандалізму й атаками на католицькі храми. Рух притягує тисячі учасниць екстремістських феміністських груп, чимало з яких належать до сексуальної меншини. Й хоч Аргентина стала першою латиноамериканською країною, де було легалізовано одностатеві «шлюби» (проти чого боровся кардинал Берґольйо, майбутній Папа Франциск), ЛГБТ-співтовариство та феміністичні рухи поводяться так само агресивно. Їхні головні гасла — це легалізація абортів та захист прав гомосексуалістів.
Ставлення Церкви до проблеми абортів завжди було незмінне. «Це не може бути предметом якихось гаданих реформ чи ’модернізацій’. Це зовсім не ’прогресивно’ — намагатися вирішити проблему шляхом знищення людського життя», — сказав нещодавно Папа Франциск, іще раз підтвердивши, що Церква покликана Богом захищати людське життя від моменту зачаття до моменту природної смерті. І хоч би які гучні були вимоги громадськості, ні Церква, ні Папа не мають влади це змінити. І поля для компромісу тут не існує.
До людей нетрадиційної сексуальної орієнтації Церква закликає ставитися з такою само шанобливістю, тактом і увагою, як і до інших людей на планеті. Ніхто не повинен зазнавати принижень та образ ні з якої причини. Всі люди мають право на повагу, любов, підтримку й допомогу. Також і представники ЛГБТ. Головна причина конфлікту, єдиний камінь спотикання, — це неможливість церковного освячення одностатевого союзу, оскільки шлюб — це союз чоловіка й жінки, нерозривний і відкритий до появи нового життя. Згідно з віровченням Католицької Церкви, ті католики, хто зазнає сексуального потягу до людей своєї статі, не повинні реалізовувати цей потяг (оскільки будь-які позашлюбні стосунки є гріхом, а шлюб між двома людьми однієї статі неможливий). Тому вони покликані до життя у безшлюб’ї, в чистоті. І хоч би яким був зовнішній тиск, Католицька Церква позбавлена можливості змінити своє віровчення про шлюб і статеве життя.
У ЛГБТ-товариства позиція Церкви викликає шквал обурення і протестів. У мережі можна знайти різноманітні записи того, якими методами феміністки й ЛГБТ-активісти борються за права людини та загальне щастя. Наприклад, оцей ролик з Аргентини.
Він був викладений у відкритий доступ 21 жовтня 2012 року.
Другий відеозапис з’явився лише кілька днів тому. Зафіксовані у ньому події сталися в аргентинському містечку Сан Хуан 24 листопада й дістали назву «лють Содому».
Скажу одразу, що це не варто показувати дітям і людям із чутливою психікою. Я б також не радила глянути на це під час їди.
Коментувати такі події завжди нелегко. По-перше, дуже важко вимкнути свої емоції та знайти культурні слова і цензурні вирази. Неможливо пускатися в розумні міркування, коли дивишся, як натовп голих безумців накидається з відбірними знущаннями та приниженням на твоїх братів у вірі. Особисто я взагалі не зношу сцен знущань і приниження, навіть у художніх фільмах. А коли це відбувається в реальності… сказати чесно, емоції зашкалюють.
Трохи пізніше з’являється гостре відчуття повної безвиході. Сіре й важке, як бетонна плита. Бо боротьба ЛГБТ-товариства за свої права увійшла в таку фазу, коли безумовно очевидно: примирення сторін неможливе. Розмова зайшла в глухий кут. Суспільний діалог перетворився на два монологічних потоки, й гучність їх обох зростає. Носії консервативних поглядів сиплють образами на адресу нетрадиційних меншин, а акції та протести ЛГБТ стають дедалі більш викличними й гидотними. Хвиля агресії наростає з року в рік.
2005 року група ЛГБТ-активістів напала на католицького священика у соборі Паризької Богоматері. Літню людину збили з ніг і побили тільки тому, що вона намагалася припинити акцію на підтримку одностатевих шлюбів. Бо активісти, які прийшли в собор, збиралися зобразити вінчання двох лесбійок.
У травні 2006 року сумний інцидент стався у Санкт-Петербурзі, біля католицького храму св. Катерини Александрійської на Невському проспекті. З якоїсь причини приурочений до Дня міста, ЛГБТ-парад зі стриптизом переріс фактично в публічну оргію. Розшаліла публіка кидала матюки, випорожнювалася на стіни храму, найактивніші намагалися продертися всередину. В цей час усередині тривала св. Меса. Коли справа дійшла до рукоприкладства, католики були змушені викликати міліцію.
В листопаді 2010 року під час візиту Папи Бенедикта XVI до Іспанії близько 200 осіб нетрадиційної орієнтації зустрічали автомобіль понтифіка непристойними вигуками, жестами і рухами. Такі само акції відбувались і під час його візиту до Великої Британії.
У квітні 2011 року до каплиці мадридського університету Комплутенсе увірвалися 70 молодих гей-активістів, які вигукували образи на адресу Католицької Церкви, Папи Бенедикта і священиків. Кілька дівчат-лесбійок роздяглися догола біля вівтаря й імітували статевий акт під крики та аплодисменти інших учасників акції.
Про скандальні акції групи FEMEN пишуть ледь не щотижня. Вони влаштовують скандальні перформанси у храмах (як у соборі Паризької Богоматері), спилюють хрести (як у Києві), ображають священнослужителів (наприклад, Андре-Жозеф Леонар, Примас Католицької Церкви Бельгії, не раз зазнавав нападів і образ з боку гей-активістів. Востаннє його грубо вилаяли і кинули в нього тортом).
Парадоксально, але що голосніше у наш час вигукується гасло про толерантність і права людини, тим менше залишається самої толерантності. Тим цинічніше порушуються ті самі права. Тим більше виникає ненависті, тим більше непримиренною стає позиція борців за праве діло. І все навіть найупертішим оптимістам ясно: далі буде тільки гірше.
24 листопада цього року півтори тисячі молодих аргентинських католиків понад годину стояли у живому ланцюгу довкола свого храму і стримували натиск розшалілого й агресивного натовпу в кілька тисяч осіб. Понад 15 захисників храму опісля були змушені звернутися по медичну допомогу.
Громадськість відреагувала загалом мляво. Християнські ресурси написали про свій захват аргентинськими католиками (вони всі справжні герої, вони не піддалися на провокацію і на всі знущання відповідали тільки молитвою), намагаючись не заглиблюватися у причини того, що сталося. ЛГБТ-ресурси ліниво спробували відхреститися від участі в акції і звалити все на аргентинських феміністок (хоча в запису виразно видно і символіку ЛГБТ, та й написи, що їх активісти робили на стінах, несуть цілком очевидний сенс). Ліберали і зовсім проігнорували подію (хоча зазвичай активно коментують і обговорюють події набагато меншого масштабу). А ті, хто все-таки зважився висловитися, звично-категоричним тоном заявили, що феміністки молодці й хоробро борються за загальне право на щастя, що це прогресивно й правильно, а християни самі винні, тримаються свого спорохнілого обскурантизму, і взагалі, «вони ще за інквізицію не розплатилися».
Кожен залишився при своєму. Кожен уперто тягне свою партію, не бажаючи слухати інших. І від цього — набагато тоскніше, ніж від аргентинського відеоролика.
Що ми маємо в реальності, якщо дивитися тверезо?
Невмолимо загострюється конфронтація. Люди, які нібито борються за права людини та суспільний прогрес, озлоблено, з люттю і дивовижною легкістю ці права топчуть. Ті, хто бореться з насильством, легко й невимушено застосовують насильство. Ті, хто жадає, аби їх поважали і слухали, геть не бажають поважати і слухати інших.
Християни, чесно намагаючись зберегти людське обличчя, стараються не здіймати галасу і не вступати у протистояння. Але чомусь в очах суспільства вони потроху перетворюються на смішних безхребетних «терпил», якими можна безконечно маніпулювати з допомогою стокгольмського синдрому. Достатньо нагадати про будь-яку середньовічну боротьбу з єретиками або щось подібне, і християнин втягує голову в плечі й замикається в собі, плекати своє почуття провини. Для численних прогресивних громадян ідеалом християнина є саме такий персонаж, у якого в погляді одразу прочитується «вибачте, що я живу і краду у вас повітря».
На жаль, доводиться констатувати, що суспільна дискусія зайшла в глухий кут. Розмови не мають сенсу там, де схвалюється й відбувається насильство. Оскільки абсолютно байдуже, якої барвності насильник і що він пропагує, за що бореться й чого хоче. Ісламський фундаменталіст або войовничий традиціоналіст, гомосексуаліст або футбольний фанат — без різниці. Він — ґвалтівник. Він мерзенний єдино цим фактом. І саме цим фактом він знецінює всі свої ідеї і переконання. І хоч би яким мальовничим ідеологічним фасадом прикривалося насильство, воно все одно залишиться страшним і гидким. До речі, багато геїв і лесбійок прекрасно це розуміють і визнають, що події, подібні до аргентинських, повністю мерзотні й неприпустимі.
Є один ефективний спосіб боротьби за права людини: відмова від насильства в будь-яких його формах. Чесність. Діалог. Бодай же щирі спроби діалогу. Бажання діалогу. Бажання почути не лише власний голос, а й голос опонента. Повага до опонента, навіть якщо він ідеологічний супротивник. Те, що в лицарських романах звалося повагою до неприятеля.
Є тільки один промінчик надії, який може розсіяти темряву. Це людські, інстинктивні жалощі, співчуття до жертви насильства. Будь-якої жертви будь-якого насильства (я підкреслюю це особливим чином!). Доки в людях живе це почуття, у нас є шанс.
А чи є у нас шанс, кожен може відповісти тільки сам собі.
Ольга Лехтонен, К-портал
фінансово.
Щиро дякуємо!
