Культура

Про Толкіна і… святих

18 Січня 2014, 10:02 2054
Бадені

Монах-домініканець Йоахим Бадені був дивовижною і рідкісною людиною. Він народився 1912 року у великій магнатській сім’ї, був вихований живецькими Габсбургами… Протягом 60 років він був вихователем цілих поколінь польських домініканців, користувався величезним і незаперечним авторитетом.

Він був пастир, знавець християнської містики і дзен-буддизму, відомий своїм гострим язиком і любов’ю до «Володаря перснів». Ця пізня любов прийшла до нього на 60-му році життя, і він залишився їй вірним.

Ми їхали на інтерв’ю з о. Бадені у напруженні, не знаючи, як поточиться наша зустріч із великою людиною. Виїхавши раннім ранком (о 5.30!), щоби встигнути до Кракова на 9.00, ми їхали осінньою Польщею, яка подекуди нагадувала такий люблений отцем золотий Лоріен, і подумки впорядковували питання, якими хотіли засипати нашого співрозмовника. Коли ж, нарешті, ми пройшли монастирськими коридорами та опинились у світлиці, всі наші плани виявилися ні до чого: отець був ще більш безпосереднім, веселим і молодим у душі, ніж ми могли очікувати, знаючи його з конференцій та книжок. Він говорив компліменти жіночій частині нашої «делегації», критикував «Зоряні війни»; з пристрастю, якій міг би позаздрити підліток, розповідав про Лоріен, і в той самий час дивував нас мудрістю, бистрим і критичним розумом, прекрасною пам’яттю і почуттям гумору. Йому було вже більше 90 років, але в ньому кипіло життя, так що провести банальне інтерв’ю видалося неможливим. Тому наша зустріч перетворилася на бесіду — частково про Толкіна, частково про життя.

Ось що розповів нам о. Йоахим Бадені.

Про прочитання «Володаря перснів»

Я взяв до рук «Володаря перснів» 30 років тому, у Швеції, у свого брата. І як проковтнув цей вірус, так його й ношу. Колись я бачив у творі Толкіна владу комуністів — зло, що нависає над людиною. Такий спогад: у мене вдома було свідчення про закінчення школи курсантів бригади парашутистів у Шотландії — і я його спалив, тому що боявся обшуку. Через комітет безпеки ця влада створила атмосферу страху. І це була саме Тінь — толкінівська the Shadow. Тінь, яка росла, що ближче ти наближався до Мордора, а разом із нею росло й почуття страху.

Шляхи багатьох поляків у часи Другої світової війни також частково були схожі на мандри Братства Хранителів. Пригоди, труднощі, тягарі дороги, небезпека на річці, коли вони зустріли орків. Але насправді ми свого власного досвіду не знайдемо в Толкіна, тому що міф неможливо прожити у реальності. Це конкретика зовсім інакшого зразка. У Толкіна є чарівне дерево — але це не те саме, що дерево у поета. Воно конкретне, але не фантастичне. Конкретне — але не реальне. Конкретне — але міфологічне. Інколи нам важко це зрозуміти, тому що нас послідовно відучують від міфів. Як на мене, таємниця Толкіна — це магія книги. Нас, домініканців, навчаючи шукати визначення всього: як визначити, що таке чари «Володаря перснів»? Мені 93 роки, я вже 60 років як монах. Це певна специфіка особистості, хоча, може, й нетипова.

Силою покликання ми, домініканці, повинні мати спілкування з Тим світом, про який говорить Святе Письмо і традиція Церкви: зі світом Бога, ангелів, духів і святих, які втручаються в нашу повсякденність. Якщо ми цього контакту не маємо, то ми даремні, намарні як посередники між Тим світом і вами. А що з Толкіном? Він описував те, що бачив, з усіма подробицями. Він не вигадував, не уявляв, а саме бачив і записував. І звідси — повна упевненість у справжньості його світу, яка передається читачеві. Світ, який спить усередині нас як артехип, — це саме Толкін. Це наш сон, який став реальністю. Хіба сон не має нічого спільного з реальністю? Ні. Він нереальний у тому сенсі, що його ніде немає: він існує в нас. Якщо хтось зуміє його геніально відобразити — як Толкін у «Володарі перснів», — то ми відчуємо щось, що дуже нам близьке. Мені, наприклад, дуже добре у Середзем’ї, особливо в Лоріені. Зараз там осінній листопад… Якась часточка мене живе там. Це рай. Це перший розділ книги Буття. Толкін узагалі вражаюче християнський, і водночас його християнство глибоко приховане.

Християнин має жити спогляданням, повинен мати бачення тайн Божих. Це не тільки привілей для містиків — це привілей кожного охрещеного. Але для того, щоби передати захопленість Словом Бога, потрібно спершу самому цим Словом захопитися. На жаль, так відбувається не з кожним. З іншого боку, Толкіном захопитися набагато легше. Причому ця захопленість поведе вас глибше, далі, до християнського Одкровення. Особисто мені Толкін допомагає в духовному житті, хоча для багатьох людей усе може бути зовсім інакше. Для релігійно байдужої людини він може бути своєрідним язичницьким міфом. Такі люди не розуміють Толкіна, тому що самі живуть поза міфом, у твердій реальності. Але якщо вони у нинішній реальності шукають глибшого сенсу, то знайдуть його у Толкіна. А якщо ні — у цьому буде винен сам читач. Звичайно, з такими книжками пов’язана й небезпека, але щоб її попередити, потрібно всього-навсього показати християнський характер цього міфу: існування об’єктивного Зла, об’єктивного Добра, Одкровення, можливість знищення зла шляхом жертви, яка виражається в любові, вірності, дружбі, та сміливість людей, на вигляд слабких. Є певний тип мислення, для якого все це як китайська грамота, але людина зі споглядальним розумом одразу все зрозуміє. Толкін — це споглядання.

А фільм… знімати фільм потрібно, тому що це прокладає шлях до читання, робить видимим незримий міф; але насправді Толкіна потрібно читати, і найкраще — англійською. Як читач, я творю власні ілюстрації до міфу, й вони живуть у мені протягом цілого життя. Фільм мене дуже розчарував. Він видовищний, так, але, як сказав син Толкіна Крістофер, — «з тата кіно не вийде».

Фродо

Про зло й добро

У наш час зло на Землі більше помітне, виставлене напоказ. Мені здається, саме тому Толкін хотів, щоб боротьба зі злом перебувала у центрі його повісті. В кожному з нам сидять схильності до добра і зла, але схильності до зла не можна перебільшувати, й тим більше не можна її задовольняти. А сучасна література частіше за все прославляє зло. Показати, що у злі немає добра, — це одне, а показувати привабливість зла — це вже зовсім інше: це злочин. Воно привабливе для нас, тому що співзвучне злу в нас самих. У Толкіна, хоча він, на щастя, моралізаторством не займається, зло одразу назване злом, тому, я вважаю, його можна читати навіть дітям. Якщо комусь у книгах Толкіна подобається зло, то це лише перенесення його особистого зла на текст. У світі Толкіна немає такого зла, яке ходить вулицями. У «Володарі перснів» потрібно шукати добро і зло, але не таке, як у моїй сім’ї чи монастирі: треба дивитися, як зло діє і як його можна перемогти.

Толкінівське зло народжується з дисгармонії. Воно міфологічне, має вселенський масштаб, починаючи з симфонії. Саме тоді виникло мале зло, один-єдиний неправильний акорд, який усе й порушив. Зло у Толкіна непривабливе. У нього немає магічних ситуацій — тільки війна, битва, любов, Бог, люди, істоти, які стоять між ангелами й людьми. Понятійний апарат повністю нормальний, не фантастичний.

Орки — це карикатура творіння, але автор не вигадав їх як чудовиськ із вісьмома хвостами чи парою голів: він тільки показав, як із благородної людини зробити монстра. Те, що є нормальним, — не якийсь жах, воно живе поруч із тобою й тому особливо страшне. Цікаво те, що у Толкіна зло об’єктивне, воно існує насправді. Це важливо, тому що сьогодні світ розглядає його виключно як соціологічну проблему: якщо кожному дати булку з ковбасою, він перестане бути нехорошим, зміниться середовище — і все буде добре. А Толкін показує, що зло існує об’єктивно, у нього воно залишається злом, і так буде до кінця часів. Це зло завжди персоніфіковане: Моргот, Саурон, інші. Що буде потім, нам невідомо, про це не сказано наперед. Влада у Толкіна — те ж саме зло саме в собі. У нього слід позбутися багатства і влади, щоб віднайти себе самого. Таким є служіння. Погану владу можна перемогти тільки любов’ю, вірністю й тим, що здається слабкістю. Саме через цю слабкість Творець частково повертає симфонії лад. Ми знаємо, що злі істоти можуть спастися. Голлум, попри те, що він монстр, також несе в собі іскру добра. На його прикладі Толкін у «Володарі перснів» показує суть благодаті. Церква ніколи не скаже, що хтось засуджений на довічні муки. Інколи достатньо миті любові Божої. На мою думку, прочитання Толкіна може дати людині глибоку мотивацію для боротьби зі злом: він переконує, що зло можна подолати з допомогою бідного інструментарію. В Толкіна перемагає слабкість, але не слабкість зла, а біологічна слабкість. Гобіти маленькі, навіть смішні. Тому перемагає не якийсь герой, а бідна маленька людина. Христа теж вважали кимось незначним — подумаєш, син теслі. Перемога над злом настає несподівано. У Толкіна перемогу приносить не сила, а жертва. Це набагато краще, ніж проповідь.

Фродо має дуже сильну волю. Він постійно боїться, але все одно діє, не вживає заспокійливе, а йде вперед. І це для нас прекрасний урок: потрібно діяти, попри стрес. Спаситель у «Володарі перснів» — не якийсь богатир, а його жертва — не повторення Розп’яття. Це слабкість, яка перемагає всупереч усьому. Фродо — не Син Божий, але він повертає симфонії гармонію і рятує той світ. Це і є християнство, і ще яке!

Джерело симфонії — Еру Ілуватар, Бог над богами. Він — джерело гармонії. Хоча какофонія порушує лад, він не каже «стоп». Еру у Толкіна не втілюється. Він здається байдужим, але він є, і втручається у критичні моменти. Бог — це Провидіння, і те, що ми розуміємо під Провидінням, присутнє у «Володарі перснів». Все йде нормально за людськими мірками, але коли виникає небезпека, що план Провидіння буде знищений через людську дурість, — відбувається втручання, незриме, але дієве. Така дія Провидіння у християнському розумінні. Коли Фродо надягає перстень, то в останню мить Голлум — цей злочинець — рятує світ. На героїв-людей у Толкіна чекає смерть, яка є Даром, бо веде до повноти життя. Це для атеїста смерть — кінець, а для нас — тільки початок.

Лютіен

Лютіен. Малюнок tuuliky

Про світло й жінок

У Толкіна дуже важливим є світло. Фродо, щоб перемогти, має померти, він дедалі більше «стирається», дедалі більше стає духом. І, зрештою, стає дуже прозорим, сповненим світла. Це таємниця світла: воно з’являється там, де дуже темно. Темрява, пітьма у Толкіна подібна до тьми у Євангеліста Йоана: пітьма — це зло, а добро — світло. Або як пише апостол Павло у Посланні до Ефесян: «Ви колись були тьмою, а тепер ви світло» (Еф 5, 8). Схожим чином, хоч і не повністю так, бо міфологічно, — у Толкіна.

Фродо отримує світло, яке має осяяти темряву. Це світло він отримує від жінки — Галадріелі. Що цікаво, світло дає сама Галадріель, а не її чоловік. Я тлумачив би це так, що жінка — мати чи дружина — у певних темних ситуаціях буде світлом. Таким є жіночий міф, прекрасний міф. Толкін дуже любив свою дружину: Лютіен, яка танцює на галявині, — це саме вона. У нього був дуже конкретний досвід жінки в подружжі, але він, попри це, зобразив жінку в образі Лютіен. Чому він переходить від звичайної, чуттєвої, конкретної сексуальної жінки до міфічної Лютіен? Тому що він вбачав у своїй дружині міфологію — стать жінки: дуже жіночну, але не чуттєву, яка танцює у місячному світлі. Чому не чуттєву? Тому що він хотів сказати, що міф переростає почуття і являє нам істину, яка більша за конкретну людину. В людині є щось, що може бути слідом первісного задуму Творця. Тому жінки у Толкіна не чуттєві, але це не означає, що вони безстатеві — тому що секс не міфологічний, на відміну від статі. З жіночності, як і з чоловічості, мужності, можна зробити міф — і Толкін це зробив.

У «Володарі перснів» від персня жінки виходить особливе, таємне світло. Це суперфемінізм, але він прекрасний. Це як ікона. Образ Ченстоховської Діви Марії дуже спокійний, жіночний. Звичайно, Галадріель — не Діва Марія, вона — королева, але в ній є щось дуже схоже. Може, це жіночність — така, що оберігає, променіє світлом і спокоєм… Оберігати світлом і собою — ось жіночий тип. Це влада жінки, яка дарує мир, відчуття щастя і безпеки. Це Ченстоховська Богородиця, а в Толкіна — задовго до Марії — тип жінки, який буде втілений у християнстві, в а його міфології уже присутній у свідомості та підсвідомості героїв.

 

Джерело:  Братство святой Биргитты

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
CREDO — сайт і часопис для читачів, які хочуть жити свідомою вірою. Якщо Вам подобається те, що ми робимо, долучайтеся до збору коштів для праці редакції. Ми цінуємо кожен внесок!
Виберіть суму
грн/місяць
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: