Мовчання і молитва. Фото: Левон Нерсесян.
Розпочну з цитати. З-за сусіднього столу. Шимон Бабуховський кілька років тому в незвичний спосіб описав наш навіжений виїзд до Герцеговини. Він зачепив суть. Записав фразу, яка постійно до мене повертається, не даючи спокою.
Ось неділя, і ми нарешті спимо, скільки влізе,
Хоча сонце нас штурхає променями крізь вікно.
Ніби струп, відпадає учорашня утома.
Я встаю, і бачу світ виразніше, ніж учора:
Мартін повертається з магазину, несе свіжу випічку.
Коли я, ще у піжамі, виходжу на терасу, –
Піді мною дозрівають гранати і ківі,
Передо мною – червінь дахів і гора Кріжевац.
Ми мастимо хліб сиром і робимо фотознімки,
Радіємо, як діти, в цю сонячну мить.
Усе прямо так, як в одному з віршів у Шиміка:
«Не знають, що саме зараз вони щасливі».
Стоп. Кінець цитати.
Ось суть моєї проблеми : «Не знаю, що саме зараз я щасливий». Я невпинно на щось чекаю. На якусь зміну, виїзд. Аби лиш подалі. Останнім часом ловлю себе на тому, що годинами можу мандрувати у віртуальному світі мап. Хвилину тому я був під соковитими зеленими узгір’ями Вольтерри. Утікаю…
Коли Мойсей запитав: «Яке твоє ім’я?» — почув: «Я є той, хто Є». Він — є. Тепер. Зараз. Нині — так Він заповідає — є мить нашого спасіння.
На жаль, «завжди надто рано, аби зрозуміти, що ти щасливий», — пояснює о. Єжи Шимік у парафразованому Шимоном вірші «Кінець фільму».
Отці пустині, нагадує о. Міхал Зьоло, радили монахам, до яких приходили скрутні часи, аби вони не втікали: аби спали, їли, будь-що робили, але щоб не блукали сновидами, не відмовлялися від покликання, і залишались у своїй келії.
Мартін Якимович, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
