Римо-католицька громада Севастополя святкує Великдень 2014 року. Святкує вона його, як завжди, на тротуарі перед зачиненими дверима власного храму, перетвореного за Совєтів у кінотеатр. Це давно не є новиною; всі вже звикли, з парафіянами включно.
Так і не допросилися того храму за України…
Новим є те, що святкування відбувається вже за окупації. Саме місто майже не змінилося. Але цього Великодня людей при храмі десь у півтора рази менше. Хтось полишив Крим як біженець. Хтось — як військовий евакуант. А хтось просто боїться виходити на будь-які зібрання, навіть на релігійні святкування. А ще — в неділю обіцяли сильний дощ.
Можна зрозуміти тих, хто не наважився виходити «на майдан». У Севастополі добре пам'ятають жорстоке побиття тих, хто у березні намагався публічно відзначити 200 років з дня народження Шевченка. Пам'ятають віряни й про долю греко-католицького пароха о. Миколи Квича, котрий під час облоги українських військових частин привернув до себе неприхильну увагу органів, був забраний на допит просто з каплиці, потім сам витримав облогу у власній оселі і був вимушений полишити Крим разом із рештою уніатських отців. До латинського пароха, о. Юрія Зімінського, жодних претензій органами наразі не висувалося. Навіть за бажання, «бандерівцями» римо-католиків не затаврувати: адже наскільки строкатим є етнічний склад громади, настільки ж різноманітним є й спектр політичних позицій посеред неї. Оцінки поточної ситуації різні: і спокійне очікування з покладенням на вищу волю, і обурення, і схвалення. РКЦ, хвала янголам, не РПЦ: в ній є обов'язкові догмати, але немає обов'язкової політичної ідеології. Але хто ж у випадку гарячих подій питатиметься про позиції. Якщо захочуть бити, то битимуть не по позиціях, а по обличчях.
Меса проводиться російською. Але, як завжди, в неї вставляються молитви українською та польською. (Сьогодні – ще й іспанською: через присутність кількох військово-морських курсантів з Екваторіальної Гвінеї. Ці африканці кілька років тому прибули в Україну навчитися захищати з моря свою невелику та незаможну державу. Чому саме вони навчилися в останні місяці, спостерігаючи спуск-підйом прапорів над своїм училищем, та які висновки зробили — залишається лише здогадуватися. Самі вони навряд чи скажуть відверто).
Під час співу українських великодніх пісень деякі парафіяни озираються по сторонах. Навряд чи десь ще у Севастополі, окрім цього тротуару, можна зараз публічно почути спів українською мовою.
Але, всупереч побоюванням, усе проходить абсолютно спокійно. Поруч вартує наряд міліції (як і належить при проведенні заздалегідь узгодженних з місцевою владою публічних зібрань). Вулиці напівпорожні; майже немає випадкових перехожих, надто ж погромщиків. Ті, певно, власні паски освячують. Адже цього року їхній пасхальний календар випадково наздогнав наш, тож святкують в той самий день, 20 квітня.
Коли Меса закінчується, люди досить швидко полишають майдан. Небагато хто воліє, як раніше, постояти-побалакати ще з годинку. «Не задерживаемся, граждане, расходимся». Цієї фрази ніхто не казав, але саме так і трапляється.
Ось таке, спокійне та сумнувате, свято.
І ще: на великодній тротуар вперше не прийшли міські журналісти, котрі щороку не без співчуття транслювали в усіх ракурсах майданні святкування католиків. Це був фірмовий традиційний місцевий сюжет, що вже трохи набрид як телеглядачам, так і учасникам святкувань. У Великдень-2014 ця тема севастопольських журналістів не зацікавила: бо цьогоріч вони вже більш не відчувають навесні браку яскравих драматичних сюжетів для новин.
фінансово.
Щиро дякуємо!
