Думаємо над можливістю утриматися від хрещення нашої дитини аж до часу, коли їй виповниться 9-10 років. Практика хрещення немовлят позбавляє цих дітей усвідомлення неповторної та, на чому варто наголосити, найважливішої у житті події, її особистого переживання. Гарна практика відновлення обітниць, складених під час Святого Хрещення, та миропомазання — таїнства християнської дозрілості — не замінять дитині Таїнства Хрещення, яке, бувши самим Наверненням, Метаноєю і Поверненням до Христа, відбувається, на жаль, без участі свідомості (без участі розуму, почуттів і волі) неофіта. З погляду психології дитячого розвитку і виховання, нинішня практика (освячена, щоправда, повагою до Передання) не використовує усіх потенційних можливостей, які дає катехуменат.
У хрещенні малих дітей особливо виразно видно, чим є любов Бога до людини і якою є велич людської гідності. Ясна річ, що нас усіх, а не тільки дітей, стосується істина, що Бог перший нас полюбив, що не ми Його вибрали, а Він нас вибрав. Але у хрещенні немовлят ця істина об’являється по-особливому. Доросла людина, звичайно, має відчуття, що вона шукає Бога; тільки тоді, коли вона Його знайде, починає розуміти, що по суті це Бог шукав ЇЇ від самого початку. А дитина отримує хрещення, дар правдивої дружби з Богом, тільки тому, що вона народилася і має батьків-християн.
Є щось прекрасне в тому, що Бог любить усіх людей без винятку і що кожну людину Він любить такою, якою вона є. Якщо Господь Бог приходить з даром дружби до дорослої людини, то Його дар вона може прийняти, як доросла людина, тобто свідомо і добровільно. Якщо Бог огортає своєю любов’ю немовля, яке у своїй людській гідності цілковито рівне з дорослою людиною, то Він приходить до нього саме як до немовляти. Якби трапилося, що ми б колись втратили притомність чи навіть свідомість, то це також не буде приводом, щоб відмовити нам у сакраментальних дарах. Склеротик – це така ж сама людина, як і та, яка вповні користається силою свого розуму: якщо склеротик визнає Христа, то немає причин, щоб відмовити йому в прощенні гріхів чи навіть у Причасті.
Правило, що Бог любить кожну людину, правило, яке не має винятків, зрештою, стосується і всіх інших ситуацій у людському житті. Тобто грішника Господь любить як грішника, а свого приятеля як приятеля: грішника Бог кличе до покаяння (бо немає на землі місця, з якого не можна було б повернутися до Бога), а приятеля зміцнює у вірності й закликає до очищення та поглиблення дружби з Ним. Матір Божу Він любить як матір, хворого — як хворого, нужденного — як нужденного, а кривдника — як кривдника: кожного інакше, кожного окремо, кожного відповідно до його ситуації. Любов Бога буває видима, іншим разом — непомітна, одні її приймають, інші відкидають. Одне тільки в любові Бога до людей є постійне: вона завжди скерована до людини і проти зла.
Подивімося на хрещення немовлят ще з іншого боку. Через хрещення Церква приймає цю маленьку людину, яка ще не вміє мислити, в свою віру. Мірою підростання, навчаючись думати й любити самостійно, вона пізнаватиме Христа і любитиме щоразу свідоміше та самостійніше. Але одне у житті дитини не повинно змінитися ніколи: її віра завжди повинна виростати з віри Церкви, бути вірою в Церкві й разом із Церквою. Сам Христос хоче, щоб ми були Церквою, а не тільки громадою людей, які вірують поодинці.
Чи не тут лежить наступна причина наших сумнівів щодо хрещення малих дітей? Кожен, незалежно від того, як він сам чинить, розуміє, що над вірою треба ретельно працювати; інакше вона зникне або піддасться впливові склерозу. Однак надміру задивляючись на цю необхідність праці над своєю вірою, можна забути, що:
- Віра – це дар Божий;
- Віра виростає з певного ґрунту, яким є Церква.
Так умілий і працьовитий землероб, який навіч спостерігає великий вплив праці на кількість і якість плодів, може проґавити той фундаментальний факт, що плоди – це передовсім дар Бога і матері-землі.
Отож хрещення немовляти є вираженням переконання, що людина мусить спочатку бути прищеплена до Церкви, щоб потім зміцнювати свою віру і в ній зростати. Так само як зерно треба спочатку покласти в землю і тільки потім воно може рости і приносити плоди. Ясна річ, зерно можуть видзьобати птахи, молода рослинка може всохнути, її можуть вирвати або недостатньо доглядати за нею. Але з цих негативних можливостей не можна робити висновку, що треба спочатку дозволити рослині вирости (на чому?), а вже пізніше покласти її в землю.
Завважмо ще одне. Світ узагалі влаштований так, що найбільші цінності людина спочатку отримує і тільки потім, уже маючи їх, обирає. Нам було дано життя, батьківську любов, моральні принципи. Коли нам у ранньому дитинстві передавали любов до вітчизни і прищеплювали нас до рідних традицій, то ми ж були не кандидатами на українців, а справжніми, хоча ще малими, українцями. То чому ж діти християн не мали б бути християнами з раннього дитинства? Це справді парадокс, але це саме так: щоб стати на бік абсолютних цінностей, треба їх мати.
Одне слово, проста мудрість Євангелія виявляється позачасовою: “Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене, — бо Царство Небесне належить таким” (Мт 18, 14).
Ясна річ, якщо ми хрестимо немовлят, то беремо на себе обов’язок піклуватися про віру, вкладену хрещенням у дитячу душу. Бо дитина є цілком повноцінною людиною, але безсилою і безрадною, тому її легко скривдити, особливо в разі занедбання своїх обов’язків перед нею. Мабуть, тому Ісус говорив до кривдників дітей особливо суворо: “Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірять у Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити – й його потопити в морській глибині” (Мт 18, 6).
Наостанок хотів би додати ще таке. Не розумію тих вірних, які пояснюють причину хрещення своїх маленьких дітей побоюванням, щоб дитина не померла неохрещеною. Церква ніколи не твердила, що дитина, яка помре неохрещеною, не може спастися. Церква тільки завжди казала, що дитина охрещена, якщо помре, врятується напевно. Бо охрещена дитина належить до Церкви. Про те, чи неохрещена дитина є членом Божого люду, знає тільки Бог, натомість, безперечно, вона не належить видимо до Церкви. Гадаю, що тут є достатній привід, щоб якнайстаранніше дбати про те, щоб жодна дитина, батьки якої християни, не відійшла з цього світу неохрещеною.
Друкується зa: Jacek Salij OP.
Szukajacym drogi, Poznan, 1993
Проповідник №1 1999
фінансово.
Щиро дякуємо!
