Мій робочий стіл вкритий замітками до проповідей, матеріалами з вивчення Біблії, парафіяльною документацією і тому подібним. Я наводжу лад, коли знаю, що матиму зустріч, але переважно тут безлад. Такий стан речей — нічого незвичайного для католицького священика.
Однак що може трохи відрізнятися, так це той факт, що по обіді до мене приходять двоє моїх синів, які постійно сперечаються про те, хто прислуговуватиме при вівтарі.
Так у вівторок виглядає канцелярія церкви св.Йоана Марії Віаннея, яка, крім того, є вітальнею нашого будинку. І таким є життя одруженого католицького священика.
Я став частиною того невеликого числа чоловіків, кому дозволено увійти до цього давнього братства та взяти дружину й дітей з собою у цю подорож. Для моєї дружини — це покликання, яке одночасно змушує її пишатись і часто дратуватись, для моїх дітей — це просто те, що робить тато. Чиїсь батьки пожежники і міліціонери, а їхній батько — голосно співає і тримає велику чашу.
Чому я перейшов у іншу конфесію?
Перейти до Католицької Церкви було для мене не втечею від однієї релігійної традиції до іншої, а радше усвідомленням абсолютної необхідності в єдності з Престолом св.Петра і розумінням того, що влада, яку пропонує Вчительство Церкви, то не тягар, а дар. Найбільш переломним та важливим моментом для мене був вірш із Євангелія від Луки (22,32), в якому св.Петро отримує доручення від Бога «зміцнювати братів». Я почав розглядати служіння папства як дар Ісуса Христа для зміцнення Церкви.
Цей дар «зміцнювати братів» означав для мене утвердження в поклонінні, утвердження в місії, а найголовніше — утвердження в навчанні. Я почав усвідомлювати, що без цього дару я і моя паства не зможемо жити справжнім життям католицького християнина, а це було саме тим бажанням, яке ми і велика частина «англо-католицького» англіканства вже давно плекали.
Після вивчення теології й життя у ролі англіканського священика я дійшов розуміння, що католицьку правду і католицьке життя в повноті можна віднайти і переживати лише в Католицькій Церкві, під проводом і утвердженням спадкоємців св.Петра, які отримали дар повноти влади.
Переконання проти влади
Хоча зовнішні ознаки служіння в Католицькій Церкві не виглядають повністю відмінними від служіння в Єпископальній Церкві (провінція Англіканської спільноти в США), поза зовнішніми ознаками існують певні, чіткі відмінності.
Єпископальні священики мають служити через переконання. Єпископальні церкви влаштовані таким чином, що священики та Церковна рада перебувають у таких відносинах, які можуть легко перейти у суперництво. Поки єпископальний священик має повноваження здійснювати духовні обряди, такі як проповідування, навчання, служіння літургії, Церковна рада має повну владу над фінансами та рахунками. Маючи владу над церковним гаманцем, Церковна рада потенційно має великий вплив на єпископального священика та його служіння.
" Я просто чоловік, який намагається бути вірним двом всепоглинаючим покликанням
Насправді ж це означає, що почути гірку правду з єпископської кафедри — малоймовірно. Наше служіння мало стосуватися переконання, а не авторитету. В католицизмі я знайшов інший вид служіння, який містив у собі тягар та відповідальність як духовної, так і світської влади.
Я служу в церкві св.Йоана Віаннея не тому, що Церковна рада проголосувала та вирішила, що з усіх можливих кандидатів я сподобався їм найбільше. Я служу в церкві св.Йоана Віаннея тому, що мій ординарій призначив мене. Це означає, що моя влада походить не від парафіян, а радше від головного пастора і ординарія — монсеньйора Джефрі Стінсона.
Такий вид влади був новим досвідом для мене. Однак я відкрив для себе, що така влада — це знаряддя, яким потрібно володіти з обережністю. Як і будь-яким знаряддям, якщо ним володіти невпевнено й зі страхом, можна завдати шкоди собі та іншим. Водночас нерозважливе його використання може також завдати справжньої та тривалої шкоди.
У цьому моє покликання в ролі батька й «отця» частково збігається. Мої діти не обирали мене. Я їхній батько тому, що Отець наш Небесний у своїй милості дав їх мені так само, як Він дав мене людям з церкви св.Йоана Віаннея. Якщо я не проявлятиму владу над своїми дітьми, то ризикую тим, що вони завдадуть собі шкоди. Якщо ж я поводитимусь як диктатор, то сам завдам їм шкоди.
Не вирішення і не шпигун
З безлічі реакцій, які я отримую щодо себе, можна виділити дві загальні відповіді.
Для декого одружений священик — панацея від усякого горя, яке Католицька Церква має або могла мати.
Мало покликань? Нам потрібне одружене священство.
Скандали через сексуальні насильства? Відповідь на це, як ви вже здогадались, — одружене священство.
Люди завжди дивуються, коли я захищаю целібат, а я завжди кажу їм: якщо вони хочуть ще гучнішого захисту целібату, то їм слід поспілкуватися з моєю дружиною Елізабет, яка змушена постійно миритися з моїм напруженим графіком і підлаштовуватися під нього. Вона розуміє аргументи Церкви на захист целібату краще, ніж інші. Вона добре знає, як виглядає одружене священство у Католицькій Церкві: усі добрі, погані та злі сторони.
Для інших одружений священик то не зовсім католик. Страх деяких католиків полягає у тому, що вони вбачають у нас своєрідного протестантського троянського коня: мовляв, разом із нашими сім’ями ми принесли всі види «некатолицьких» ідей і практик, щоб зруйнувати покоління віри. Ці католики-скептики заспокоюються або ще більше дивуються, коли відвідують один із храмів нашого ординаріату і зустрічають там цього сумнівного католицького одруженого священика, який співає григоріанські розспіви, навіть, можливо, латиною, і проповідує правильні гомілії, сповненні ентузіазму щодо церковного вчення.
Отож, якщо ми, одружені священики, не срібна куля для усіх криз Католицької Церкви, не таємні шпигуни, які мріють прокрастись і зруйнувати середину, тоді хто ж ми?
Хочу сказати за себе: я просто чоловік, який намагається бути вірним двом всепоглинаючим покликанням. Увечері ми схиляємо наші голови, знаючи, що були більше віддані одному з покликань, ніж іншому, або що могли більше віддатись обом.
Майбутнє священицького целібату
Поки Церква продовжує роздумувати над майбутнім целібату, чи станемо ми частиною цього діалогу? Я можу це припустити, але не очікуйте, що ми обов’язково будемо тими, хто відкидатиме сторіччя практики целібату. Ми краще знаємо за багатьох інших, а наші дружини та діти знають краще за нас самих перешкоди й труднощі такого покликання.
Для мене одружені священики то не борці за наступні зміни в Церкві, а радше прояв її різноманітності. Як ніхто інший, ми нагадуємо, що Католицька Церква більша, ніж чиясь парафія або чийсь досвід.
фінансово.
Щиро дякуємо!
