Блог Ірини Єрмак

Про «нізабудімніпрастім»: обіцяю забувати

26 Лютого 2015, 17:40 1977 Ірина Єрмак
Ірина Єрмак

Глянеш новини (незалежно, по який бік кордону вони з’являються), і бачиш переважно одне: нізабудімніпрастім шириться з місяця в місяць.

Боронь Боже мені сказати, що я ідеальний християнин і щас я тут вас всіх навчу, як треба жити вірою, і бігом за мною построїлися шеренгами, а хто за мною не вишиковується, в тому істинної віри нема.))

Я давно маю враження, що (за польським висловом) тут «щось не те гране». Маю на увазі, в земному житті взагалі. Що цілі й напрямки, які ми отримуємо для життя від народження до смерті, — це якась «підстава», не в словниковому, а в сленговому розумінні. Причому виглядає все логічно і правильно. Наприклад, будувати суспільство, бути учасником процесу виробництва, брати участь у продовженні роду, рухатися в руслі історичного розвитку. Хто скаже, що це все неправильно або непотрібно? Та ніби ніхто. Принаймні, якщо він не з’їхав з котушок або не самостверджується за рахунок заперечення суспільних цінностей.

А при цьому — ніби ж кожен християнин знає, що «думки Мої — не ваші думки», ну і тим більше Його дороги — не наші дороги. Ось тільки як це зводиться докупи, щоб не розвалювало світосприйняття? Звісно, можна побожно прочитати «Отче наш», погодитися з тим, що нехай там уже колись прийде Царство Твоє, а я поки що побіжу по сіль, бо кажуть, що в сусідніх магазинах її розкупили, і нехай буде воля Твоя, ну сьогодні, наприклад, — бажано, щоб Твоя воля була на те, аби ще й мені солі вистачило, якщо вже такі справи. Бо до чого цей Обама довів Диканьку — подумать страшно, солі не докупишся. А, ні, це з того боку Обама винуватий, а з нашого — Путін. Нейтральний варіант — Порошенко з Яценюком. Так чи інакше, а солі купити треба. Досвід вчить.

Досвід вчить, що треба купити мила, солі й сірників. Досвід вчить, що треба готуватися стояти в чергах, напружено очікувати, чи раптом мені ще дістанеться, і злобно кричати «більше пачки в одні руки не давать!!!» Досвід дев’яностих, коли зарплату видавали раз на півроку, і переважно товаром виробництва свого заводу — йди сам продавай. Досвід 1970‑х, коли мандарини «викидали» під Новий рік, і треба було знати «своїх» продавчинь, щоб не залишитися без святкової страви і вчасно з ними «домовитися». Досвід 60‑х, коли ще відріз тканини на плаття треба було замовляти через підприємство. Досвід 50‑х, коли вибухнули ридання, які переходили, з одного боку, в розгубленість, як жити далі, а з другого — в ненависть: «великий вождь ще вам усім покаже, а як не він, то ми».

Я гублюся в цих «потоках досвіду». Бо житейський досвід чесно й відверто каже, що свого часу ми (моє покоління) вижили завдяки батькам, яких радянське життя привчило робити запаси усього. І якщо сьогодні я не накуплю солі й крупи, як дурна, то з чого буде жити моя дитина, не привчена «стояти на буряках» від світанку до смерканку, як ми свого часу в баби у колгоспі. «Мы в ответе за тех, кого приручили». Якщо я цього не зроблю, то почуватимуся, що світ, життя, інші люди мене «обійшли», і сам себе я теж надурив. І це буде мене дожирати.

Інший досвід каже: коли було погано, завжди знаходилося «щось» або хтось у допомогу. Вдихни, видихни, вимкни паніку, увімкни голову. Тобі допомагали, ти допомагала, ну бо (ой яка несподіванка, якщо подумати, га?) не тільки у тебе були проблеми. А пам’ятаєш, як тобі подруга передала чотири комп’ютерні коробки речей, коли не було у що вдягнутися? А пам’ятаєш, як позавчора розгорнула Святе Письмо і не змогла прочитати уривок із нього, бо застрягла на першій же фразі: «чиніть усе як улюблені діти»? Не просто діти. Улюблені діти. Це аж ніяк не заперечує необхідності думати головою про завтрашній день і використовувати чесноту розсудливості, яка велить потурбуватися про сім’ю, хто її має… Але йдеться не про те, щоб зібрати рештки грошей і приєднатися до флешмоба «вигреби з магазинів усе, що там ще залишилося». Йдеться не про те, що на вулиці знову дощ, а мав би бути сніг, і куди тільки дивиться уряд. І навіть не про те йдеться у цю конкретну мить, що п’яна історія заточує чергове коло, спотикаючись об війни.

Коли ти думаєш, як було важко, тягостно, тягнулося довгі безнадійні місяці, — що саме згадуєш? Правда ж не самий тільки «суп» із картоплі й макаронів? — а музику, друзів, ті самі чотири пачки речей (серед яких знайшлася ціла коробка «веделівського» шоколаду!). Усмішку духівника, який дуже радісно, але тим не менше страшенно ядовито всміхався выд амвону, вітаючи «улюблену грішницю, яка хоч і прийшла тільки на Євангеліє, та все ж таки зуміла не пропустити цілої Меси». І як це втішало, попри його кусачі жарти. Згадуєш знайомство з Тіккі Шельєн, Янкою Салют, паб-фолк групою «Green Crow», своє спізнене відкриття ірландських протестних пісень.

Досвід! Досвід, який каже багато чого, — а вибирати потрібно те, що говорить про наше тут життя як дітей улюблених. Коли батько дивиться, як малий пузатик-синочок, спотикаючись на нетвердих ніжках, повторює татові рухи: як сісти на лавку, як зняти взуття, як задоволено поплескати когось із домашніх по плечу — молодець, зробив… У виконанні дитини це виглядає смішним аж до «зашкалювання міміміметра». Але батько не сміється. Батько радіє, що дитина його наслідує, і не принижує її висміюванням невдалості цього наслідування: дивиться як на улюблену. І дитина повторює батькові рухи, батькові підходи, батькові погляди, і чим більше дорослішає, тим краще повторює…

А якщо в хаті якісь потреби, то батько притягне оберемок дров, щоб зігрітися, а малий притягне аж одну галузочку. Батько принесе два відра води, а малий — ну добре якщо відерце, або й просто пасочку. І в цій ситуацій йдеться не про те, щоб малий своїми зусиллями зумів розпалити згаслу піч, загасити пожежу чи збудувати розвалену стіну. ВІН ЦЬОГО АПРІОРІ ЗРОБИТИ НЕ ЗДАТНИЙ. Так я повертаюся до свого враження, що наша суть і мета на цій землі — НЕ в будуванні якнайкращого суспільства, а в спробах це чинити, наслідуючи Бога.

Чи ми зможемо збудувати єдину, вільну, незалежну, європейську, квітучу, яку там іще Україну? Нашими «галузками» і «пасочками»? Очевидна справа, що ні. Така само очевидна, як і та, що це має будувати Батько. А ми — наслідувати Його, мірою сил, там, де опиняємося, так, наскільки нам виходить. Зокрема — на мою думку — свідомо викидаючи і з інтернету, і з голів оте «нізабудімніпрастім». Ці роки — важкі, причому (багато хто вважає) вони тільки починаються, налаштовуватися треба на довгий час скрути. Але колись і вони минуть — бо на цьому світі все минає, погане також. І що ми будемо згадувати після того, як усе дійде до якогось там завершення? Як ми піддалися на прагнення не забувати і не прощати? «Никогда мы не будем братьями…» — тю, та ми ними і не були, це все гарно насаджені по радянських головах ідеї «єдиного простору»: єдиного пролетарського (пролетів уже), єдиного слов’янського (теж уже пролетів), єдиного радянського (вилазить із гробу, треба вкласти назад). Але що саме ми будемо згадувати, коли минуть також і ці часи? Ненависть до «беркутів» — чи дівчат-волонтерок із канапками й нарізаними лимонами, які бігали від куреня до куреня, від барикади до барикади? Люте презирство до «парєбріків» і шарікових — чи бабцю, вивезену з Луганська, яка плете маскувальні сіті, бо більше вже нічого не може, занадто слабка і стара?

Мій досвід — досвід посереднього собі християнина — каже, що я, наприклад, не вмію прощати. Я вперлася в цей факт, ледь не розбила об нього лоба. Прощення — це благодать. На молитві стаю і кажу: Ісусе, мій Господи, дай мені Твоє Серце, щоб я змогла простити, бо мого серця на прощення не вистачає, на жаль, така моя реальність. А що я можу від себе?… Єдине, чого я добре навчилася за ці роки, — це забувати. Забувати, як виживала на декретну допомогу в розмірі 2 доларів на місяць… забувати, як не спала місяцями біля хворої дитини… забувати, як тяжко було родити, і як ми обидві трохи не померли на тому столі.

Якщо пам’ятати не те, що потрібно, — можна з’їхати з глузду, втратити розум, загубити останню клепку, приклад — подивіться російські новини. З цілої країни зробили психлікарню, відділення для буйних, нагадуючи тільки про те, що потрібно для сатани, аби розкрутити воєнну машину. І при тому, що прощення це благодать від Бога, до нього ще треба дорости, дозріти, виблагати його, то єдине, що я можу обіцяти від себе особисто, — це те, що я постараюся ЗАБУВАТИ.

Забувати обурення, біль, гіркоту, бажання, щоб і їм захлиснутися кров’ю і хоронити своїх дітей. Забувати свою запальність до реакції «сам дурак». Забувати те, що провокує мене не прощати.

Тому що завдання й цілі цього життя — не в побудові ідеального суспільства (підозрюю, його просто не буде, до кінця часів). Завдання й цілі цього життя — у постійних спробах жити як улюблені діти Божі. Ловлячи на собі Його схвальний погляд, навіть якщо притягнутий нами до грубки патичок — сам по собі дурничка, хати не зігріє, обіду не зварить. Суть усього — у житті під Його поглядом. Якщо цей погляд буде схвальним, то решту збудує Він, бо визначене завдання перевищує наші сили. Аби лиш не застрягати у непрощенні. Не застрягати в пам’яті про те, що було поганого, а прагнути весь час уперед. Бо дитина, яка сидить у кутку і злоститься, — навіть якщо має для цього підстави, то всього лиш сидить у кутку й нічого не робить. А треба принести своє іграшкове відерце водички. Знаючи й усвідомлюючи, що справа не у цьому відерці, а в Його схвальному погляді — у нашому існуванні як улюблені вже тут, тепер і попри всі війни довкола.

Спробуйте жити як улюблені. Ви все забудете і всіх простите. Гарантія.

 



У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity