Будь ласка, заходьте, добридень. Ой, ні, через поріг не вітаюся! Ну, ми ж не забобонні? Ні, ні, постукаємо до дереву…
Оголошення на інтернет-порталі: «Поміняю день шлюбу в храмі св. Анни. Прекрасна незабутня дата — 07.07.07. Єдина така нагода в житті! Стартова ціна 1000 злотих». Ця пропозиція занепокоїла багато пар наречених. З одного боку, три магічні сімки, тобто гарантоване щастя; з іншого — місяць без так само важливої літерки «р» у назві. Що вибрати???
А до коляски причепи бантик
Ми-то не забобонні, ми просто так, ну про всяк випадок: наречена не покажеться у шлюбній сукні нареченому до останньої миті, в кишені нареченого мають лежати гроші, які гарантують сім’ї достаток, а нареченій не можна повертатися з дороги до храму, навіть якщо щось забула. А! ще як раптом обручки (не дай Боже!) впадуть на підлогу, то підняти їх може тільки і виключно священик. На весіллі, після виголошення першого тосту, молодята повинні енергійно хряпнути келишки позад себе. Розбилися з гарним дзвоном? Ну, то добре, будуть щасливі!
Це шлюбна версія. А тепер — керівництво для молодих батьків: не купуй вбрання ані візочка до народження дитини. Не носи ланцюжка на шиї, бо дитина буде обкручена пуповиною. І навіть якщо маєш романтичну душу, то не дивися на місяць, бо дитина буде лиса. Не лузай соняшникового насіння, щоб у дитини слинка не текла постійно. Коли ж малий репетом заявить, хто тепер у домі старший, то йому обов’язково на колясочку пов’язати червоного банта.
Як виходиш із дому, надягни на дитину щось навиворіт. А на спіднє приколи англійську шпильку, близько до тіла. Ну бо хтось же може зурочити твоє дитятко! Щоб не було неприємностей, постукай по дереву. Зверни з дороги, як її перебіжить чорний кіт. А якщо мусиш обов’язково повернутися додому по щось забуте, то сядь хоч би на секундочку. Як побачиш сажотруса — візьмися за ґудзик… О, вже сажотрусів майже не залишилося, а згадка ще живе, ну це ж треба!
Не склала іспитів? Ну, це точно тому, що тобі «не лягли» білети. А це все тому, що ти постриглася до сесії! Ех, якби не це коротке волосся…
Можна писати і писати. Упередження, фальшиві переконання в наявності причинно-наслідкових зв’язків між різнорідними явищами міцно вросли у наше життя і стали чимось… звичним, бо тут нема як сказати «нормальним». Ось тільки — якщо подумати головою — повертаючись додому по щось забуте і обов’язково тулячись задом куди-небудь, «аби присісти на хвильку», чи ми не виглядаємо ідіотами?
Якщо не перешлеш цього повідомлення…
Забобонна людина вірить у надприродні зв’язки поміж явищами, у фатальну міць слів. У забобони часто вірять навіть ті, хто вважає, що не вірить ні в що. «Ми, німці, невіруючі? Ми дуже віруючий народ. Ми повіримо у що завгодно, що нам скажуть!» — колись гірко пожартував кардинал Йоахим Майснер. Невіруючий віруючий… Коли до професора Анни Свідеркувни колись подзвонив чоловік, який назвав себе атеїстом, вона запитала: «Ага, то Ви вірите, що Бога немає? — Ні! Я просто ні у що не вірю!» — ляпнув захоплений зненацька співрозмовник.
Я маю знайомих, які вважають, що вони закоренілі атеїсти, але при цьому ніколи не подають руки через поріг, а якщо до них поштою дістануться якісь «ланцюжки святого Антонія» (святий із Падуї, певно, у гробі перевертається, бачачи ці мейли, що проганяють сон з очей), то обов’язково натискають кнопку «Перешли далі». Не те щоб вони вірили в ці дурниці, але… про всяк випадок. Оцей «всяк випадок» — лакмусовий папірець, який визначає межі нашої довіри. Виразно показує, кому саме я довіряю. Богові? А може, е-мейлові з погрозами чи шматкові воску, що застиг колом (шлюб!!!) або нагадує шину (нова ауді!!)?
Ми не вітаємося через поріг. Більшість із нас не пам’ятає, чому, але напевно такий спосіб потиснути руки загрожує смертю або інвалідністю. Це світська версія. Церковна версія так само обеззброює: «Передайте один одному знак миру» — виспівує священик. Люди простягають руки, коли раптом стиха лунає застережливо-здушене: «Не навхрест!!!» Тобто під час передавання знаку миру в храмі Божому не можна перехрещувати рук, бо… Ну а чого, власне кажучи? І де пролягає межа віри й забобону?
Межа
— Вона пролягає у серці людини, — каже о. Ярослав Мєндзибродскі, сілезький екзорцист. — Хтось може всерйоз займатися магією чи окультизмом, а на стіні матиме зображення Богородиці.
— Це правда, — кажу я, навіть українські біоенерготерапевти починали свої публічні спектаклі, запалюючи свічки перед іконами. Хотіли надати достовірності своїм ритуалам.
— Нещодавно я розмовляв із жінкою, яка практикує східну медитацію і щодня приходить на Месу і Розарій, — відповідає священик. — Якщо підходити до Розарію магічно, то він перестає бути зустріччю з Живим Богом, стаючи виконанням певного ритуалу. Тоді релігію сприймають як своєрідну техніку подолання страхів. Ну бо то саме страх лежить в основі всіх забобонів. Забобони починаються, коли ми втрачаємо контакт із Живим Богом. «А дівочі ворожіння? Хіба ж вони небезпечні чи грішні?» — Багато залежить від того, як ми їх розглядаємо. Небезпечним є уже саме слово «ворожіння» — воно суперечить ученню Церкви. Ворожіння відсилають нас до якихось сил, що мають нам щось сказати про майбутнє. Не Господь Бог, а віск. Для багатьох це невинна забава, однак є й ті, хто ставиться до цього надзвичайно серйозно. А розкладувана по храмах «остання дошка порятунку» — молитва до св. Юди Тадея? Це теж забобон?
— Так, — каже сілезький екзорцист. — Якщо все завершується формулюванням «як не прочитаєш цієї молитви, то тебе спіткає нещастя». Бо тоді це не віра, а очевидна магія.
— Магія це таке ставлення до понад-людських сил, за якого людина переконана, що певними словами або жестами вона може зробити так, що ті сили будуть її слухатися, — доповнює о. Ян Анджей Клочовскі ОР. Катехизм нам каже: «Забобон – це перекручення релігійної настанови і практик, які з неї випливають. Може стосуватися культу, який ми віддаємо істинному Богові, наприклад, коли приписується якесь магічне значення певним практикам, навіть дозволеним або й необхідним. Впасти в забобон означає пов’язувати дієвість молитов або сакраментальних знаків виключно з їхнім матеріальним виміром, оминаючи внутрішнє налаштування, якого вони вимагають».
Богу свічку, чорту… сигару
Наші забобони виглядають дитячою грою, — кажуть ті, хто зіткнувся з південноамериканськими звичаями.
— Індіанські вірування так міцно переплетені з Катехизмом Церкви, що місіонери часто і не пробують цього вузла розв’язати, — каже Кшиштоф Бяласік, єпископ у Болівії. — Щоби не роздратувати злих духів, їм про всяк випадок приносять дари. До рота фігурки, званої в народі «Тіо» («дядько»), вкладають листя коки, сигару чи сигарету. Матір-земля (Пачамама) має сакральний вимір, їй приписується особовий характер.
Болівійці з великим трудом отримують від кам’янистої землі якісь плоди. На височині 4000 м. одне з найбільших народних свят — саджати картоплю. Індіанці, приходячи на свої ділянки, роблять знак хреста і моляться, а потім обходять місце, призначене для посадки картоплі, і кроплять його алкоголем. У першу борозну вкладають як пожертву спеціально прикрашену картоплину, щедро змочений алкоголем.
— Південна Америка — це континент, де панує величезний синкретизм, де релігії попереплутувані, — розповідає францисканець о. Гжегож Адамчик. Він кілька років провів у Болівії. — Забобони найсильніше видно під час святкування Santa Vera Cruz (Воздвиження Всечесного Хреста у традиції нашої назви. — Прим. пер.), яке відзначається 14 вересня. Хоча це типово католицьке свято, однак після Меси болівійці цілу ніч зустрічаються по площах. Кожен приносить маленькі статуетки: корів, дітей. Хочеш мати багато дітей? Принеси глиняні фігурки. Тобі бракує коней? Зліпи і принеси. Люди палять вогнища, куди вкидають тваринні відходи. Це має їм допомогти у зборі врожаю. Поміж цими людьми ходять брухос — чарівники. Обкаджують їх, аби вигнати злих духів. Не має значення, чи ти приймаєш Ісуса під час Меси, чи ні, але те, чи впаде на тебе крапля води від брухо, надзвичайно важливе! Що більше диму з кадила — то краще. Болівійці самі підходять і підкидають миро до кадила, аби ліпше димілося… Інколи забобонність набирає фізично видимих форм. Це, наприклад, рогатий божок «Tio de las minas». Я таке бачив по шахтах у Потосі. Болівійці, які там надзвичайно тяжко працюють, спершу хрестяться перед розп’яттям, а потім підходять до вівтарика Тіо і вкладають у його ротовий отвір запалені цигарки, поливають його спиртом, обсипають кокою і торкаються його чималого статевого органу, символу плідності.
Страх паралізує
Приємно читати, що інші люди забобонніші, ніж ми! Однак не треба їхати за океан. Один із настоятелів мені розповів, що у Велику П’ятницю, коли священики по годинах сповідання вийшли трошки перепочити, хтось… украв усі столи з конфесіоналів. Навіщо? «Ну бо така освячена стола, винесена з церкви у Велику П’ятницю, то неабищо!» — гірко сміявся священик.
Болівійці мають фізичне уособлення своїх забобонів. А як виглядає «божок стукання до дереву»? Хіба розкидання дрібної решти по землі, аби «викинути бідність», не подібне до погладжування божка Тіо? І там, і там ідеться про те ж саме: з допомогою ворожіння намагатися «приборкати» ворожу реальність. У фундаменті забобону лежить страх, що паралізує. Не можна розбивати дзеркало, бо буде нещастя. Не можна розсипати сіль, бо в домі буде сварка. Не можна, щоб за столом сиділо 13 чоловік… Ми боїмося майбутнього, й тому прагнемо «вкрасти в Бога шматок таємниці». Наївні, ми забуваємо, що опанувати смерть нам не під силу.
У світ заклять і ворожби християнство внесло Добру Новину про Когось, хто «смертю смерть подолав», про Бога живого, який палає любов’ю, і який «знає, що вам потрібне, перш ніж ви про це попросите».
Бог не вламується
У чому полягає небезпека забобонів? Ми можемо повірити, що нашу долю визначає шматок воску, карти чи нікому нічого не винний чорний кіт. Мацей Сікорскі, який пройшов довгу і болючу дорогу «східних духовностей», розповідає: «Я розкладав карти, але вони не були для мене абстракцією. Я шукав у них конкретних відповідей. Шукав розв’язання в каббалі. Карти Таро, хоч у виданнях для дівчат представлені дуже невинно, зовсім не такі. Це починає стосуватися всього твого життя, всіх виборів, які ти робиш. Уже просто розкласти карти — означає, що ти перестав самостійно мислити. Людина починає шукати назовні того, що вгледіла у картах. Губить себе, не приймаючи рішень самостійно. У ворожіннях немає ніякого вибору, ніякої свободи! Раз почуте буде ходити на тобою… Почуєш: не складеш іспитів; помре твоя дитина, — і… не уникнеш цього, бо будеш підсвідомо цього весь час очікувати. Це діє на підставі накладеного прокляття, а не наданої допомоги. Християнин, як людина без забобонів, стає вільним. Я не міг укладати своє життя поза шляхами, які вичитав із Таро, нумерології, астрології. І думаю, що це доля всіх, хто стикається з ворожіннями. Це відвернення від Бога. Ти не даєш Йому місця діяти, твоє життя залежить від того, як ляжуть карти. Бог діє інакше: має для нас пропозицію, але залишає вільну волю, не змушує нас, не вламується в життя. Ти — вільний!»
Мартін Якимович, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
