Вікторія Рудич

Вікторія Рудич

Ще, мабуть, рік тому я й гадки не мала, що таке Придністров’я і де воно знаходиться, а зараз чудово розумію всі порівняння, які пов’язують Крим чи східні області з цим місцем — не-зовсім-країною. Щоразу, коли хтось із моїх друзів-знайомих дізнається, що мені випало пожити там близько року і попрацювати вчителем у державній школі, ледь не хапається за голову зі словами: «І як воно там?...» — немовби це була Уганда чи Сирія.

Насправді на це питання дуже складно відповісти, бо відповідь (як і все) має дві сторони. Там прокладають нову дорогу й роблять державний вихідний, коли приїжджає патріарх Кирил, викликають до КДБ (він й досі там існує!), коли священик молиться за Україну, збирають підписи, щоб приєднатися до Росії, співають на столичній площі пісню «А Лєнін такой маладой…» у день Республіки в 2014 році. Але є й інше — точніше, інші. Наприклад, сестри-гоноратки, які прописують тебе у своєму домі, й так ти стаєш членом їхньої сім’ї. Отці-серцяни, відкриті на співпрацю з мирянами. Молодь, яка шукає Бога. Парафіяни, які моляться за все, що коїться у нас. Ніколи не знаєш, де Бог може подарувати тобі радість — можливо, якраз серед найнезбагненніших труднощів.

CREDO №129/2014
Липень 2014 року

CREDO_1


Інші матеріали цього числа:

Брат за брата

Єпископ із Криму: «Не засуджуйте нас!»

Бути поруч — основне завдання капелана

А ми пройдемо через Київ маршем

Чому я поїхала з Криму

Сила заступництва святих