Ця історія — про чудо віри. І про те, що перемагає тільки той, хто не відступає ні за яких обставин. Навіть дивлячись в очі смерті. Тепер ми з вами можемо стати співтворцями цього чуда. Як? Будьте терпеливі й прочитайте цю історію до кінця. Хоч загалом до кінця тут ще далеко…
Три роки тому Дмитро Тичина, мешканець села Райгородок під Слов’янськом, захворів. Пухлина була доброякісною, прооперували на місці. Влітку ж — раптова катастрофа. Епілептичний приступ, судоми, кома. Молодий сильний чоловік впадає у стан «овоча», як це в нас звикли казати. Обстеження відкриває причину: метастази вже в головному мозку. Харківські лікарі відмовилися від чоловіка, Дмитра прийняв столичний Інститут нейрохірургії. Метастази видалили.
Далі почалася довга реабілітація, курс променевої терапії в Донецьку, одночасно — хіміотерапія. І тут у Дмитра знаходять метастази в легенях. Відтак щомісячна хіміотерапія вже була спрямована на кілька різних органів, вражених раком. Більшість лікування оплачувала родина, але вагому частину препаратів все-таки безоплатно надавала держава. Так тривало доти, доки не почалася війна.
Далі Дмитро їздив на лікування до Києва, оскільки легені ще потребували уваги. Найголовніше — вдалося зупинити процеси в головному мозку. Принаймні станом на липень 2014 року так ситуацію подали результати МРТ. Зрештою, це була маленька перемога: психологічно усвідомлювати наявність метастаз у мозку було нестерпно… Мав бути ще лише один курс хіміотерапії проти раку легень — і прогнозована ремісія, тобто припинення розвитку хвороби.
Весь цей час Дмитро працював, лікарняний лист він брав лише на час курсів хіміотерапії. Потім — війна, хоча й тривала далі, але залишила Слов’янськ. Місто звільнили від російсько-терористичних військ. Але вже серпень показав, що про ремісію думати рано. В Дмитра почали тремтіти пальці, пізніше знову стався епілептичний приступ. Вирок діагностів — метастази знову в головному мозку.
Від 30-річного молодика, чоловіка і батька маленької дитини (на фото він із донечкою ще до своєї хвороби. — І. М.), відмовилися лікарі. В Києві, Москві, навіть в Ізраїлі звучало одне коротке «ні». Аргументи, що він молодий, що ніколи не вживав нічого шкідливого й ціле життя прожив у селі з доброю екологією (так, на Донбасі це також можливо), хвилювали хіба його рідних. І вони вирішили боротися. Справа в тому, що Дмитро має брата-близнюка, з яким вони дуже близькі. І саме дружина брата, Людмила, вирішила стати волонтером для хворого. Молода жінка в декреті виявила сталеву волю, і про другу появу метастазів Дмитро навіть не дізнався: його реакцію важко було прогнозувати. Зате почалися активні пошуки відважних лікарів.
І такі шаленці знайшлися! Один харківський професор зауважив: «А давайте-но спробуємо! Чудеса бувають! Зрештою, вже й втрачати нема чого…» Альтернатива пропозиції «йти додому помирати» була така: дорога «хімія»; сильний, шкідливий, фактично отруйний курс. Можливо, вбивчий. Але тільки «можливо», бо шанс був. І родина Дмитра обрала шанс, а не безвихідь. Ціна питання становила 35 тис. грн., і це в той час, коли місто лиш оговтувалося від війни. Але сім’я знайшла ці кошти.
Дмитра привезли до лікарні в жалюгідному стані. Це був грудень 2014 року. Лікування тривало два тижні; залишилося тільки чекати, як його сприйме організм хворого. Але подальші події показали всім учасникам цієї ситуації, що Бог не залишив їх: Дмитро прийшов до тями! Він почав пересуватися, заговорив, зміг сам їсти… Оповідаючи мені цю історію, Людмила просто розплакалася. Заради цього варто було розпочинати другий курс лікування, січневий. Тоді продали машину й дім, усе можливе було взяте в борг.
Наступний курс «хімії», в березні, вже потребував втручання благодійників. Частину препаратів для Дмитра першим надав «Карітас України» (УГКЦ), потім до справи долучилися й інші волонтери й благодійники. Власне на другому фото — Дмитро, виснажений хворобою, з підрослою донечкою та ліками від Карітасу. Звісно, рак змінив чоловіка, але не зламав… Для Дмитра і його родини саме людська небайдужість (навіть абсолютно незнайомих людей) стала великим стимулом рухатися далі й не втрачати надії: допомога означає те, що в тебе вірять, що тобі не дадуть загинути на самоті. Чоловіковв допомагали знову жити, і це вже перевертало світ!..
Чудо, яке чекало на Дмитра і його рідних далі, шокувало всіх. Обстеження (МРТ) виявило, що метастази в головному мозку… зникли! Неоперабельні, смертельні, безнадійні (тому про них і не сказали самому хворому). Так! Але їх не було. Лікар, отой шаленець, сам не повірив у результат свого «безнадійного» пацієнта.
Зараз потрібні лише два контрольні курси «хімії». Й увага до метастазів у легенях, які, однак, операбельні й підлягають лікуванню. Людмила називає всю цю ситуацію «вихід із пекла», і я була першою, кому вона розповіла про неї. Зараз знову потрібні кошти, благодійники, допомога. Але родина вірить, що Дмитро гідний цього, і що в них все буде добре. Тоді, на початку, вони боролися хоча би за те, щоби Дмитрова дитина запам’ятала тата. А тепер вже не складуть рук, хоч би що сталося!
Моральна підтримка, на думку Людмили, часами більша за гроші. Можливо, саме тому молода жінка тепер прагне не залишати волонтерства: вона побачила, скільки є таких, як Дмитро, і скільки ще є тих, хто потребує надії. Кошти збираються, але суть не лише в них: сьогодні спільними зусиллями волонтерів всі потребуючі відчувають себе комусь потрібними і черпають із цього сили для подальшої боротьби. Небайдужість — це валюта Небесного Царства, яка будує життя, навіть, здавалося би, зруйноване хворобою. Зрештою — можливо, саме вона й відроджує зараз Україну, якщо оця криза змушує нас лише більше й тісніше об’єднуватися заради спільного добра, навіть якщо спільним стає добро одної тільки людини… Окремо родина Тичин дуже просить всіх нас про молитву — про те, що перевертає гори і творить справжні дива.
*
Для тих, хто хотів би допомогти Дмитру, подаю телефон Людмили Тичини:
+38 (099) 77-95-423.
Ірина Максименко
фінансово.
Щиро дякуємо!
