«Мене вже давно не повинно бути. Я живу наперекір і в кредит». Розмова з о. Яном Качковскім, директором госпісу св. Отця Піо (Пуцк, Польща), біоетиком, який бореться з пухлиною в мозку, героєм книжки «Життя на повну котушку» — про хворобу і страждання, звинуваченні Бога в усьому, генеральну репетицію помирання і плюшевий католицизм.
— Життя «з вироком» — яке воно?
— Таке враження я мав на початку хвороби. Що довше живу, то більше називаю «повзучим чудом» те, що діється в моєму організмі. Мене вже давно мало не бути. Я живу трохи наперекір і в кредит. Замислююся, як довго ще це триватиме. А воно стає щоразу цікавіше. Мій етичний авторитет — Віктор Емануїл Франкль, який довгі роки відбув у пеклі концтаборів, — ствердив, що в ненормальній ситуації чимало речей стають нормою, як ось у випадку цього щоденного стикання зі смертю. Такий процес напевно відбувається в мені. То лиш тим, хто не хворіє, здається, ніби усвідомлення цього становить якусь страшнючу драму. Скажемо щиро: звикнути можна до всього, і це вже не вражатиме щодня.
— А Вас кожний новий день дивує? Ви не думаєте про смерть?
— Вочевидь думаю. Але не знаю, що безпечніше — хворіти на рак чи їздити нашими дорогами. Сам по собі факт смерті такий же незаперечний, як те, що ми з вами розмовляємо. Нема чого постійно перейматися і жити в неустанному страху перед смертю. Однак я вважаю, що варто «потренуватися» у помиранні. Як ми хотіли б, щоб воно виглядало? Хто мав би бути поруч? Що мало би відбуватися? Що ми б хотіли зробити, якби з’ясувалося, що ось уже скоро? Припустімо, мені 20 років, я міцний молодик і мене це взагалі не обходить. Лікарі викривають у мене найважчу хворобу з украй поганою перспективою. В мене нічого не болить, але я знаю, що помру за певний, і то короткий, проміжок часу. Що для мене важливе? Найближчі, занурення у вихор розваг, чи впорядкування релігійного життя? Як я організував би свою смерть (зазначаючи, що вона не буде жахлива з фізичного погляду)?
— Генеральна репетиція помирання?
— Це трохи візуалізація і трохи боротьба зі своїм сумлінням. Ідеться про те, щоб не тільки ковзати по поверхні життя, старанно відсуваючи від себе думку про кінець.
— Може, так про смерть думати легше, коли віриш, що потім чекає вічне життя. Як думати про смерть спокійно, маючи відчуття, що це кінець усього? Без перспективи вічності кінець земного життя це велика трагедія.
— Це питання для нас, християн: чи ми насправді віримо в те, що будемо вічні. Може, це тільки наша оманлива надія, яку ми живимо, аби не бути сумними? Чи насправді я вірю у життя вічне? Тільки пам’ятаймо, що відповідь може бути виключно «так» або «ні», ніяких «умовних конструкцій».
— Отче, як Ви відреагували на повідомлення про гліобластому? «Незабаром я стану перед Богом» чи «Ой-ой, це ж кінець»?
— Безсумнівно, перше. Крім того, я залишався спокійним тільки п’ять хвилин. Мужчина, а тим більше священик, не може плакати… Ну а я сів в автомобіль і розревівся. Зрештою, це важко сприйняти. Вже не пам’ятаю, як там клубочилися думки, кого мені було шкода більше — себе чи ближніх. Як вірний католик, уже навіть не як священик, я приступив до генеральної сповіді. Прийняв Таїнство помазання хворих, і весь час чекав.
— Як відреагували Ваші близькі?Маючи в сім’ї когось смертельно хворого, ми не завжди знаємо, як поводитися… Перебільшуємо, сприймаємо хворого як людину спеціальної опіки, чим, імовірно, завдаємо їй ще більшого болю.
— Мої близькі склали цей іспит. Склали його прекрасно, бо ми насправді любимо одне одного. Я зустрівся з цілою гамою почуттів — від немудрого втішальництва, що все буде добре і я певно з цього виберуся (так, ніби ми прагнули заглушити свої страхи), аж до тих, хто став неспроможний зі мною розмовляти, бо боїться. Здивував мене колишній учень, який приїхав аж через два роки. Сказав, що був такий злий на мене, аж навіть сам цього не розумів. З іншого боку, почувався винним, що не відвідав мене. Тому зібрався з духом і приїхав. Складно злоститися на хворобу, бо її не видно, тому ми злостимося на хворого, на лікарів, Бога… Емоції!
— А чого потребує хворий?
— Простого перебування поруч. Повторювання: «Не бійся. Все одно, як буде, але я тебе не залишу. Можеш на мене розраховувати в будь-якій ситуації. Ми зробимо все, щоб тобі допомогти». Якщо навіть хтось не знає, як поводитися, то про це також варто просто сказати. «Я боюся тебе зачепити; скажи, чим я міг би зі свого боку тобі допомогти». Інколи це звичайна розмова про все, аби лиш не про хворобу, а інколи — спільний похід у кіно чи на пиво. Або обійми. Треба бути близько, бути разом…
— Церква не годувала Вас цукерками. Бувало різне, навіть так, що хтось інший давно би це все під холеру покинув… А Ви міцно тримаєтеся.
— Церква існує не для роздавання цукерок. Якщо хтось насправді зустрів Господа Бога (у моєму випадку — в Євхаристії), то навіть найдурніший священик, найглупіша поведінка Церкви як інституції неспроможні вирвати Христа з його серця. За хвилину я відправлятиму Святу Месу, і це — найпрекрасніша мить мого життя, найчудовіша година за день. Кожна Меса, хоч і не на рівні містичних «злетів», — це момент, на який я чекаю. Вона дає мені силу. Подібно як і буття священиком — вставати серед ночі, вділяти помазання.
— Ви «не вміщаєтеся» у тверді церковні рамки. Не даєте розкласти себе по поличках.
— І це мене найсильніше «заводить»! Я порушую «правила хорошого церковного тону», щоб мене ніхто ні по яких поличках не розклав: священик «лівих» чи «правих», традиціоналіст або ліберальний… Я не дозволю себе по поличках розкладати! Може, це трохи чванькувато, але я б хотів усіх дивувати до кінця життя. Це приносить мені задоволення і дає величезну свободу. А також щастя: всі собі на щось очікують, а як мене побачать, то визнають, що зовсім інакше мене собі уявляли.
— Це саме тому Ви заявили, що підете з Овсяком до пекла?*
*Єжи Овсяк, відомий у Польщі шоумен, керівник «Великого оркестру святкової допомоги». У січні ц.р. спалахнув скандал щодо фінансування цієї справи та особистих інтересів Овсяка з сім’єю.
— Оооо, це стара історія! Я зробив це з моральних причин. На жаль, католики часто грізно стискають зуби і тому неспроможні проковтнути іронію. Я ж бо нікому (й Овсякові теж) пекла не зичу. Я віруючий священик, і нікому на світі, ні друзям, ні пану Овсякові, ні собі, ані ворогам не зичу пекла. Я знав, що після цього висловлювання на мене накинуться запеклі «істинні католики» зі звинуваченнями, що я підтримую Овсяка. А я хотів сказати, що ми не маємо монополії на добро. Якщо когось так звинувачують, то треба довести, що він скоїв зло. Я неустанно буду захищати людей, яких принижують або неслушно звинувачують. Також і Папу Франциска, якого без перерви атакують «праві» публіцисти.
— Так звані «єдино правильні католики».
— Найправильніші, які можуть критикувати навіть Святішого Отця.
— Чому завжди знайдеться хтось святіший, побожніший і кращий, хто привласнює собі право оцінювати інших?
— Ми вміємо посваритися за будь-що. Якщо факти інакші, ніж наші переконання, то тим гірше для фактів.
— Коли я читала Вашу книжку, дістала враження, що це своєрідний заповіт. Ви прощаєтеся з нами — читачами, близькими, знайомими?
— У певному розумінні все, що я роблю, це заповіт. Finis coronat opus — кінець ділу вінець. Тому я хотів сказати кілька важливих речей: перепросити тих, кого несвідомо образив, попросити їх про розуміння, і звернутися до своїх співпрацівників у госпісі, аби потурбувалися про якість справи. Зрештою, мене в ній забракне. Не маю наміру оженитися (сміється), але відомо… Я не прощаюся з життям, але хотів би, щоби те, що я кажу або пишу, містило щось серйозне. Ціле життя я дурня клею, тож інколи мушу бути серйозним.
— Ваш відеоблог називається «Смак життя». Що робити, аби нам життя смакувало?
— (сміється) Насамперед — їсти його! І мати на нього апетит. Не запихатися аби чим! Шукати смаку в багатьох вимірах, і в тому головному — смаку добрих страв, але і смаку інтелектуального, духовного… Не забивати собі голову, душу і совість аби чим. Розсмакувати розмови, пізнавання нових людей і те, що надихає.
Марта Бжезінська-Валещик, wp.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
