Християнин не буває, не може бути самотній. Ісус не тільки згромадив групу учнів, але й висилав їх, щоб вони громадили інших (зокрема, Мт 24, 14; 28, 19; Мк 11, 17; 13, 10; Лк 14, 23; 24, 47). Бути християнином, згідно з задумом засновника цієї спільноти, це бути як членом спільноти, так і апостолом. Хто би це відкидав, сам би себе позбавив права зватися християнином.
Навіть відділені від оточення споглядальники становлять частину Церкви місійної, спроможної до співучасті. Свята Тереза з Лізьє, споглядальна монашка, стала співпокровителькою місіонерів, які їдуть до інших країн, разом зі св. Франциском Ксаверієм, який подорожував цілим світом, від Європи по Далекий Схід.
Два основоположні питання — хто я такий і яке моє місце? — існують від печерних часів. Ми хочемо бути незалежні, але не занадто незалежні. Ми не хочемо боротися з життям повністю самотужки або й навіть із кількома перевіреними друзями. Ми можемо зробити набагато більше і набагато легше, утворивши спільноту з різних талантів і можливостей.
Прийняття служебного виміру Христового послання, який залучає в діяльність, залежить від особистої волі участі окремої особи у загальному задумі — коштом позбавлення своєї незалежності. Це прийняття залежить також від ступеню розвитку уяви керівників спільноти, які мають вказати окремим її членам на найкраще для них місце. Якби, наприклад, парафія вирішила купити й оновити будинок для бідної сім’ї, це могло би в подиву гідний спосіб реалізувати автентичність цієї парафії як спільноти: юристів, банкірів, дизайнерів, швачок… Навіть діти могли би взяти участь, хоч би у прибиранні.
Чимало парафій пропонують можливості в царині служіння сімейній спільноті та зустрічей наречених, груп для розлучених та овдовілих, відвідування хворих чи ув’язнений. Ці можливості відкриті настільки, наскільки їх відкриває наша уява.
Щодо молитви, то як я присвячу час на роздуми (наприклад, під час нудної Меси) — виявиться, що мене багато що єднає з іншими людьми. Припускаю, що вони були би вдячні за дар життя, своїх чоловіка/жінки, дітей. Можу тільки уявити, що вони, так як і я, інколи дивуються цьому всьому. Можу принаймні запевнити їх, що я не єдиний, хто ще ризикує вірити у Щось, що виходить поза межі мого я та поза коло моїх найближчих. Щодо щирості інших під час переказування знаку миру, то кожен робить те, на що його стане. Єдина мотивація, яку ми можемо оцінити і змінити, — та, яку ми самі маємо: наша власна.
Чому я католик? Інші християнські традиції напевно також єднають своїх членів із Богом, бо це головне завдання релігії. Говорити, що їхні стосунки з Богом менш істинні, менш інтенсивні або менш результативні, — можна, але хто з нас знає цю істину, крім самого Бога? А без цього знання така позиція виглядає чимось образливим і зарозумілим. Думати так означає осуджувати, не маючи відповідних підстав; суд же належить тільки Богові. Усвідомлення, що повнота Церкви Христової перебуває в Католицькій Церкві, — це не підстава для пихи і засудження інших; це радше виклик і серйозне завдання для кожного, хто належить саме до цієї Церкви.
Чимало католиків здаються надміру зверхніми, поблажливими, надто гостро насміхаються з «менших Церков», прибираючи горду позу в тіні Єдиної Істини Церкви. Інші замислюються, чи батьки не покинули їх напризволяще у цьому особливому (і снобському) християнстві, якого вони ніколи не сприймали, а тепер мають відчуття, що його може бути рішучо замало. Чому ж не розглянути цього питання з інших поглядів? Існує купа енциклопедій та веб-сторінок на цю тему. Можна навіть піти на той чи інший молебень, зустрітися з практикуючими католиками й порозмовляти з ними. (Що, зрештою, може бути кращим дослідницьким інструментом, аніж щиро переказувана віра?) Певно, знайдуться й такі, як у казці про Білосніжку: одні надміру вперті, інші надміру поблажливі, а один чи двоє виявляються «в сам раз» для Царства Небесного, про яке говорив Ісус. Можна бути певним, що навіть найвищий ідеал не уникне недосконалості, коли буде інституціоналізований людьми, які за своєю природою небездоганні… Ідеали — як Полярна зірка: вони провідники, недосяжна мета.
Православні, протестантські й англіканські традиції — всі мають свою «дозу святості», бо беруть свій початок від Апостольської Церкви. Варіативність тут широка: хто зберіг свою «частку святості» й поніс її далі, хто почав із бунту й відкинення цінностей батькового дому, забравши його (тобто майбутнє своє, за заповітом) майно… Однак тільки повний фанатик не погодиться, що все добре, що є в цих традиціях, походить від Церкви Христової. Щодо православних, то, на моє переконання, вони надміру поділені етнічно, і, якщо чесно, то їхні літургії удвічі довші, ніж я би хотів. Так само й лютеранська доктрина про повне людське зіпсуття попри жертву Ісуса мені чужа. Тому що я католик. Згадаймо «Володаря мух» Вільяма Голдінга: книжка показує звірячу жорстокість, що криється за маскою пристойності й вихованості групи хлопців, покинутих і залишених на самих себе, коли вони запрагнули звільнитися від того первісного зіпсуття, яке глибоко в них сидить. Надто довго я навчаю хлопців у середній школі, щоб заперечувати цю істину. Водночас же той-таки досвід вчителя велить мені рішучо протестувати проти такої ситуації. Протестантський підхід — це надмірне спрощення. Він не відображає доброти, доброзичливості, відшкодування, що вкорінені глибше, ніж ницість. Ба більше, протестантизм — це не одна Церква, а багато релігійних груп, які поділені між собою через дрібні (як на мій погляд), мало суттєві питання. А що найважливіше, більшість згаданих обрядів навіть не вимагають переміни глибини наших душ, а тільки «згадують» про це. Англіканці виглядають більш толерантними, однак їхня богословська еластичність надміру широка і надміру гнучка.
По суті справи, кожен мусить визнати історичний факт, що католицизм не «відійшов» від православ’я 1054 року ані від Лютера 1517 року, і не залишив Генріха VIII, коли той вирішив 1534 року собі збудувати свою Церкву з дозволами на розлучення. Незалежно від того, з якого погляду ми оцінюємо ці події, — то Католицька Церква (Вселенська, за визначенням) виглядає тим, що первісне та істинне.
Проблем у Католицькій Церкві стільки, що несила їх усіх перелічити. Але жоден із її недоліків, сам по собі чи всі разом, не може знищити всього, неспроможний вирвати мої корені з Церкви Христової та запустити їх у щось інше. Загалом беручи, мої особисті підстави тривати в католицизмі, такі:
- Скидається на те, що Римо-Католицька Церква це саме та, з якої виростають численні відгалуження. Те, що ретельні історики можуть знайти беззаперечні докази легального переказування влади одного папи іншому, мало важливе для того, хто значною мірою переконаний, що так і є. Відтворення оригіналу (хоч це й звучить не дуже заохотливо) виглядає більш багатонадійним, аніж відхід і поновне починання. Як знаємо, Бог так зробив за часів Ноя, однак справи дуже швидко знову поточитися в той само спосіб.
- Папа для мене — батько, який спокійним і підбадьорливим голосом єднає всі розмаїті погляди. Зізнаюся, що я з папами не згоден у деяких справах, однак переконаний, що всі ми перебуваємо в одному човні та з однією (папською) рукою на стерні. Якщо я інколи нарікаю на капітана, то це так само природне, як і здорове, бо стернові потребують думки, яка становить виклик для них; щодо іншого, то я і надалі схильний драїти палубу чи лазити по канатах спільно з моїми колегами — членами екіпажу. Я не маю довіри ні до кого, хто керується незламною впевненістю. Це мені здається нездоровою і блюзнірською позицією в ситуації кожної окремої людини. Якщо це робить мене «кавовим католиком» («я замовляю те, що мені до смаку» — ну то будь ласка.
- Вирішальне питання (для мене) — це Реальна Присутність Христа у Пресвятих Дарах. Також і Мартін Лютер із Генріхом VIII міцно трималися цієї істини, попри відмінності, що розділили їх із Вселенською Церквою та попри те, що їхні послідовники відкинули це з плином часу. Я просто вірю в це, виходячи із тих само доказів, на яких базуюся мої 50 років єзуїтського служіння, тобто на тому, що кардинал Ньюмен назвав «безпосереднім висновком»: збігом стількох чуттєвих досвідів, які противляться логічному поясненню. Яким саме чином Вічний Всюдисущий Бог може вміститися у часточці хліба й вина? Не маю найменшого поняття. Але я сприймаю це так само, як сприймаю і те, що Він зменшився аж до дитини у яслах, ба більше — до клітини в лоні Марії.
Письменниця Фланнері О’Коннор звертається до мене, говорячи про Консекрацію (Перемінення дарів): «П’ять або шість років тому я разом із кількома друзями була на обіді у Мері МакКарті та її чоловіка, містера Броудвотера. (Вона саме тоді написала книжку «A Charmed Life».) Я відійшла від Церкви, маючи 15 років і була Великим Інтелектуалом… Отож під ранок розмова зайшла на тему Євхаристії, яку я, будучи католичкою, вочевидь мала захищати. Місіс Броудвотер сказала, що ще дитиною отримала духа і вважала його Святим Духом, найбільш активною Особою Пресвятої Трійці; тепер же думає про Нього як про символ, і припускає, що це цілком добрий символ. Тоді я відгукнулася тремтячим голосом: ну добре, якщо це символ, то чорт із ним».
Якщо це символ, то… Але для мене Євхаристійний Ісус — реальний.
Щиро кажучи, я надалі католик із тієї само причини, з якої я надалі залишаюся ірландцем, чоловіком білої раси, американцем. Тобто за волею мого Бога. Жодної з цих опцій я сам собі не вибирав, як не вибирав і свого хрещення чи мого раннього католицького виховання. Також я переконаний, що не вибирав католицизму з власної волі навіть під час Миропомазання; тоді я був приблизно семирічною дитиною, думку якої я сьогодні сам навряд чи би вислухав. І ще було таке собі «сватання». Мій вступ до семінарії був вибором моїх батьків, не одразу мною прийнятим. І лише поступово віра, паралельно з особистими стосунками з Богом, укорінювалися в моїй душі. Я заприязнився з вірою, і неважливо, як сильно мій Друг міг би підвести мою довіру (себто не відповідати моїм власним планам та очікуванням), — як Йов, я не відвернуся від Нього, бо я певен, що Він ніколи не запише мене у пропащі. Без цієї двосторонньої переконаності я сумніваюся, чи був би здатен іти далі.
За матеріалами: Джон О’Меллі SJ, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
