Церква зростає не прозелітизмом, а привабливістю. Так сказав колись Бенедикт XVI до єпископів Латинської Америки і Карибів. Ці слова запали у пам’ять Хорхе Маріо Берґольйо, який потім згадав їх у своїй енцикліці «Радість Євангелія».
Напрочуд легко потрапити в пастку першої частини цього виразу: «Церква зростає не прозелітизмом», тобто не примусовим нав’язуванням зміни віри. Друга частина речення, однак, набагато більше містить виклику і змушує до задуми.
Що це означає: Церква зростає «привабливістю»?
Нещодавно хтось мені сказав, що ми в Церкві забагато займаємося вадами і замало говоримо про чесноти. Влучно! Адже то саме життя чеснотами, а отже, насамперед віра, надія і любов можуть збільшити «привабливість» Церкви.
Однак спершу — ключове питання: а що таке взагалі чеснота? Латиною, говорячи про чесноти, поруч із терміном virtus уживають також і habitus. Отже, йдеться про схильність людини, можна би сказати — навичку конкретної поведінки, налаштованість (предиспозицію). Простий приклад. Якось я зустрів людину, яка, чуючи щось погане про іншого, завжди казала, що це щось спровокувало, або то була тільки випадковість. Іншими словами, старалася за будь-яку ціну захистити іншу людину, не засудити її, при цьому знаючи, що та вчинила погано. Це не було нічим вимушеним. Вона просто думала таким чином. Оце, власне, приклад навички.
Привабливість 1. Зміцнювати віру
Аби Церква могла приваблювати, вона має бути сама зміцнювана. Ніщо так не зміцнює спільноту, як віра. Наша віра — це відповідь на зустріч із Христом, присутнім чи то у Слові, чи у спільноті Церкви. Зазвичай ми привчені, що це означає увірувати в Ісуса. Це правда. Однак мені здається, що першорядне завдання тут для нас сьогодні — повірити Ісусові. Це означає шукати Його волі, а відповідно — ризикнути вирушити у свою дорогу віри. Цією дорогою, зокрема, є наше молитовне життя, молитви як індивідуальної, так і спільнотної.
Церква, яка зміцнює віру, — дає місце людям, які сумніваються, ставлять запитання. Вона не задовольняється абиякими відповідями про Ісусика, а вказує конкретний, практичний шлях, який людина спроможна втілити у свою щоденність, аби дати себе провадити прагненню зустрічі з Богом.
Така спільнота відкривається на нових членів. Коли хтось навертається, до нього не підходять із сумнівами або підриваючи його мотивацію. Зовсім навпаки: аби не загасити пломінчик, у ньому зміцнюють те, що добре. Добра спільнота також шукає основоположні істини, на які може безпечно спертися і до яких може завжди звернутися в моменти труднощів.
Привабливість 2. Дивитися з надією
Як Церква, ми являємо собою дуже нетипову спільноту. З одного боку, живемо тим, що діялося в минулому: жив колись на землі такий собі Ісус із Назарета, який помер і воскрес. Однак це не «фан-клуб Ісуса», а живе Тіло, в якому постійно присутній Його Дух. Навіть більше: наша мета — це не підтримувати пам’ять про Нього, а жити скерованими у майбутнє. Нашу мету становить святість! А отже — життя у Бозі.
Церква, яка дивиться з надією, — не піддається спокусі лементувати, що часи погані, а люди не вірять, а до храмів не ходять… Церква дивиться одночасно у Бога, як і на людей, і старається зрозуміти, яким чином може проголошувати саме цю надію.
Надія стикається зі стражданням. Однак не йдеться про недалеке «колись буде краще» або «Господь Бог тобі воздасть», так ніби Господь Бог працює в пункті обміну валют, де за твоє страждання може видати тобі спасіння. Церква, сповнена надії, — це Церква, яка співстраждає, підтримує зболілих. Людина Церкви не боїться зробити більше покупок, аби подарувати сусідам, які мають багато дітей, або відвідати постарілу хвору тьотю і прибрати їй хату, або просто побути у мовчанні з подружжям, що втратило дитину.
Привабливість 3. Діяти з любов’ю
Це одна з найважливіших і найважчих чеснот. Тут бо не йдеться про любов як зворушення над долею іншої людини. Любов — любов милосердна, карітас — це чеснота діяльна! То завдяки їй, коли я бачу жебрака, то навіть як не дам йому грошей — буду щонайменше доброзичливий до нього. І не йдеться про якусь загальну любов до світу, але насамперед про щоденне життя. Коли щось починає псуватися в сім’ї, то я не опускаю голову, знеохочений, що певно щось закінчилося, — а готую план дій, як це виправити.
Любов також означає те, про що ми не дуже любимо слухати. Тому що це також і наше моральне життя. Чому воно важливе? Бо коли говоримо про євангелізацію, то перша справа, яку помічають люди невіруючі або ті, хто сумнівається в питаннях віри, — це свідчення нашого життя, тобто чи ми самі живемо так, як віримо.
Однак я маю враження, що найперша наша проблема — те, що будь-яка дискусія на цю тему вироджується у менторство, а потім (незмінний наступний крок) полишення людини саму на себе. А те, чого ми потребуємо, — це, певно, конкретні вказівки, як втілювати любов у життя. Іншими словами, йдеться не так про картання, що хтось живе у перелюбі, як насамперед про розуміння, що його до цього привело, а потім — про активну спробу допомогти йому на шляху до подружжя.
До віри, надії та любові неможливо примусити. Саме тому ці три називаються кардинальними чеснотами, бо вони — плід Благодаті. Однак можна зробити так, щоб ми принципово були готові прийняти цю Благодать, коли настане її час. Бо саме завдяки чеснотам — не чужим, а нас самих, це ж треба — Церква матиме більшу силу привабливості.
Павел Ковальскі, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
