Культура

Відомі тварини та їхні домашні письменники

06 Вересня 2015, 12:00 1360
Хемінгуей

Ми звикли перетворювати письменників на пам’ятники — далекі, недоступні, величні, кращі за простих людей. Однак насправді автори нічим не відрізнялися від нас у побуті: вони так само зранку пили каву, не любили мити посуд і заводили домашніх тварин. Саме про тварин і письменників, яких вони приручили, піде мова.

Якщо потрібно повністю зосередитися на чомусь, зокрема на письменницькій діяльності, обов’язково треба придбати кішку.
Мюріел Спарк

 

Чарльз Діккенс

1-Дікенс

Хоча англійського письменника Чарльза Діккенса зараховують до визначних прозаїків-реалістів, він дуже любив романтичні символи, таємниці та знаки. Це вплинуло не лише на його твори, а й на вибір домашніх тварин. Сучасники згадували, що Діккенс повсюди з’являвся з улюбленим компаньйоном — вороном на ім’я Гріп. Гріп умів розмовляти, однак насправді це був не один, а три різні ворони з однаковим іменем. Саме Гріп став прототипом однойменного птаха у романі «Барнабі Радж», а в передмові автор розповів про свого улюбленця докладніше.

Коли молодий журналіст Едгар Аллан По писав відгук на «Барнабі Радж» для газети «Saturday Evening Post», він зацікавився символічністю образу лиховісного птаха. Так з’явився відомий містичний вірш По «The Raven». Сьогодні опудало ворона Діккенса можна побачити на третьому поверсі центральної бібліотеки Філадельфії (США) у відділі рідкісних книг.

Данте Габріель Росетті

2-Росетті

Англійський поет і художник-прерафаеліт Данте Габріель Росетті вдома мав справжній зоопарк. Однак перлиною цього зоопарку та улюбленцем Росетті був вомбат Топ. Чекаючи на прибуття тварини морем, Росетті писав: «Чи може бути мир на землі, поки я не отримаю свого вомбата?»

Вомбата Росетті, як і ворона Діккенса, увічнили у літературному творі: деякі критики вважають, що саме Топ є прототипом Соні з книги «Аліса в країні чудес» Льюїса Керрола.

Антон Чехов

3-Чехов

Російський письменник Антон Чехов приязно ставився до всіх собак — як домашніх, так і бездомних. Сучасники згадують, що Чехов, мешкаючи в Ялті, підгодовував половину бездомних собак міста, а двох навіть тримав у себе вдома — Тузика і Каштана.

Однак найбільше Чехову подобалися такси, оскільки у них «лапи криві, тіла довгі, але розум надзвичайний». Такси Бром і Хіна постійно мешкали у садибі Меліхово, причому господар називав своїх собак завжди повними іменами: Бромом Ісаєвичем і Хіною Марківною. У листах Чехов згадує, що такси раділи його поверненню у маєток і завжди зустрічали господаря на галявині біля будинку. Вони і досі там, але тепер — бронзові.

Беатріс Поттер

4-Поттер

Англійська дитяча письменниця та ілюстратор, яка подарувала світу Кролика Пітера, серед усіх можливих тварин обрала… мишей. Холоднокровна британська леді тримала кожну мишу у клітці до певного часу, а саме до моменту малювання наступної ілюстрації до книжки. Пані Поттер годувала їх, давала імена, навіть бавилася з тваринками, але потім… розчленовувала, аби краще зобразити мишей на своїх ілюстраціях. Ось чому малюнки письменниці такі реалістичні та яскраві.

Шарль Бодлер

???????

Французький символіст Шарль Бодлер, який мав імідж похмурого й епатажного поета, вирішив, що найкраща домашня тварина — це тарантул. Свого тарантула Бодлер тримав у банці на підвіконні, аби той міг бачити вулицю. Якщо знати про це, рядки «і павуки, бридкі та волохаті, протягнуть аж у мозок ниточки» з Бодлерового вірша «Сплін» звучатимуть по-новому.

Ернест Гемінґвей

Гемінгвей

Племінниця письменника Хіларі Гемінґвей згадувала у книзі «Кішки Гемінгвея: ілюстрована біографія», що автор і його четверта дружина Мері ставилися до кішок з надзвичайною ніжністю. Елегантні створіння були справжніми господарями у їхньому будинку: котам навіть можна було ходити по столу і їсти з тарілки письменника.

У листі до близького друга Джанфранко Іванчича Гемінґвей згадує останні хвилини свого кота Віллі, який потрапив під машину, як найтрагічніший момент свого життя: «Він муркотів і, здавалося, був упевнений, що я зможу все виправити». Зараз у будинку-музеї Гемінґвея мешкає понад 60 котів, всі вони — нащадки улюбленців письменника.

Вірджинія Вулф

Вірджинія Вульф

Британська письменниця-модерніст Вірджинія Вулф із великою ніжністю ставилася до собак, цінуючи їх не за відданість, а за атмосферу домашнього затишку, яку ці тварини створювали. «Ви це називаєте сентиментальним — можливо — але все ж собака — репрезентує — не можу придумати іншого слова — приватний бік життя», — писала Вулф.

Спанієль Пінкі з’явився у будинку Вірджинії та Леонарда завдяки близькій подрузі письменниця Віті Секвілл-Вест. Леонард Вулф довго відмовлявся прийняти подарунок Віти, але потім так звик до цуценяти, що навіть запевняв, ніби Пінкі переконав його в існуванні Бога. Саме життя Пінкі стало однією з основних тем листування між Вірджинією та Вітою. Історію ніжної дружби Вулф і її спанієля описав у своїй книзі «Shaggy muses» американський фізіолог Маурен Адамс.

Фланнері О’Коннор

8-ОКоннор

Американська письменниця Фланнері О’Коннор, авторка книги «Мудра кров», тримала у своєму заміському будинку не банальних котів чи собак, а… павичів. Сучасники згадують, що у садибі письменниці в Мілледжвіллі вільно гуляли близько ста павичів.

О’Коннор любила цих птахів не лише за красу, а й за те, що горді створіння відкривають її не кожному, про що вона писала так: «Коли павич повертається спиною, глядач зазвичай починає ходити навколо нього, щоб побачити птаха спереду; але павич продовжуватиме повертатися, аби його не побачили. Насправді треба стояти на місці й чекати, поки павич сам не вирішить себе вам показати. Тоді ви побачите зелено-бронзові арки навколо нього, що нагадують плеяду сонячних ореолів. У цю мить більшість людей не можуть вимовити ані слова».

Ці прекрасні істоти з’являються на сторінках її творів як символ іншого світу: «Павич стояв нерухомо, ніби неземне видіння, що зійшло до них із променистих висот», «На хвості нестерпним блиском яскріли планети, і з кожної дивилося обведене зеленим обідцем око на тлі яскравого сонця. Воно переливалося всіма відтінками: від золотисто-зеленого до рожево-оранжевого», — писала О’Коннор в одному з оповідань.

У кожен лист, який вона надсилала, «королева південної готики» вкладала перо павича як символ своєї дружби. Своєму кумиру, поетові Роберту Лоуеллу, Фланнері надіслала у подарунок перо півтора метра завдовжки. За спогадами сучасників, Лоуелл подивився на нього і похмуро сказав: «Це саме те, чого мені бракувало в житті».

Едіт Вортон

9-Вортон

Американська письменниця Едіт Вортон любила собак, однак лише дуже маленьких, особливо — породи чихуахуа. Вортон носила їх на плечах або на руках, називаючи «маленьким серцебиттям». У маєтку Вортонів в Леноксі був окремий «собачий куточок», де домашні улюбленці проводили час, коли Едіт приймала гостей. Подейкують, що чоловік письменниці Тедді Вортон ревнував дружину до численних песиків, яким вона приділяла більше уваги, ніж йому.

Коли собаки помирали, Вортон ховала їх на окремому кладовищі, яке вона могла бачити з вікна своєї кімнати. На одній з могил можна побачити напис «Мімі, що померла у січні 1902 року». Від депресії після смерті улюбленці Мімі Вортон лікувалася писанням. Саме так з’явився відомий роман «The House of Mirth» («Оселя радості»).

Карл Сендберґ

10-Сендберг

Американський поет-модерніст Карл Сендберґ вирішив, що найкраща домашня тварина — це не кіт, собака чи навіть павич, а коза нубійської породи. Вдвох із дружиною Ліліаною-Паулою вони тримали кіз на своїй заміській фермі в Арканзасі.

Зараз нікого не здивуєш наявністю кіз на фермі, однак для Сендберґів вони були не худобою, а домашніми тваринами. Карл знав кожну козу на ім’я і навіть здобув кваліфікацію професійного дояра, аби його тваринам не було боляче віддавати молоко. Дружина письменника згадувала, що Карл пишався нагородою за найкраще молоко в окрузі не менше, ніж Пулітцерівською премією.

Вільям Берроуз

11-Берроуз

«Як і всі ідеальні створіння, коти — практичні», — писав бітник Берроуз. І додавав: «Кішки не пропонують послуг, кішки пропонують себе. Звісно, вони хочуть пестощів і даху над головою. Але за любов неможливо не платити».

Американський нонконформіст так любив кішок, що навіть присвятив їм автобіографічну новелу «Кіт усередині», що побачила світ 1986 року. В книжці, дещо сумній і ностальгійній, письменник розповідає про своїх котів й аналізує всю історію існування поруч людини і кішки. Закінчується новела такими словами: «Ми — коти всередині. Ми коти, які не можуть гуляти самі по собі, і ми маємо лише один притулок».

Богдана Романцова, Читомо  

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: