Коментар до Євангелія на 17 неділю після П’ятидесятниці (Мт 15, 21-28) — про віру жінки ханаанянки
Ісус вийшов звідти й пішов в околиці тирську та сидонську. 22. Коли це жінка ханаанянка вийшла з цих околиць і почала кричати: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида! Біс мучить мою дочку страшенно.» 23. Він же не озвався до неї і словом. Тут приступили його учні й почали його просити: «Відпусти її, бо вона кричить за нами.» 24. А він у відповідь промовив: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля.» 25. Та ж підійшла і, вклонившись йому в ноги, каже: «Господи, допоможи мені!» 26. Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам.» 27. А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх.» 28. Тоді відповів їй Ісус: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш.» Івидужала її дочка від тієї години.
Цей уривок викликає критичні запитання. Основні можна звести до таких: чому Ісус виглядає жорстким, зверхнім та навіть нечутливим? На ці й подібні запитання існують різні пояснення, одне з яких звучить так: «Ісус провокує учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів». Оскільки євреї негативно ставилися до язичників та через їхнє аморальне життя називали їх псами, то Ісус, відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу, іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Іронічний вислів Христа і позиціяа жінки мали б трохи присоромити учнів і спонукати їх до переосмислення свого ставлення до язичників.
З іншого боку, сам факт події, яку описує цей євангельський уривок, феноменальний. У часи Ісуса, щоб дістатися з Галилеї до Кесарії Филипової, потрібно було перейти через територію Сирофінікії, яку населяли язичники. Події відбуваються в околицях Тиру та Сидону — землях, які здавна також належали язичникам. Сидон був батьківщиною Єзавелі (1 Цар 16, 31), й ми знаємо, як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. У цих землях і трохи далі на північ жили хананеї — древні народи, які колись населяли Обіцяну землю й пізніше були вигнані на північ у Фінікію. Хоча таке ставлення до будь-якого народу сьогодні кваліфікується як абсолютно неприйнятне, проте, читаючи деякі тексти П’ятикнижжя, можемо побачити, що хананеї самі своїми злочинами заслужили на таке покарання; євреї були тільки знаряддям божественної кари. Вже в часи укладення союзу з Авраамом Бог обіцяє його нащадкам дати в майбутньому землю Ханаану, через нечестиве життя мешканців цієї землі («а на четвертому поколінні вони повернуться назад сюди, бо досі ще не сповнилися гріхи аморіїв», Бут 15, 16).
Беззаконня мешканців Палестини належали до числа найбільш мерзенних і принизливих для людини: книга Левіт 18, 1‑25, перелічивши кровозмішання, перелюб, людські жертвоприносини, гомосексуалізм і скотоложество, додає: «Не скверніться нічим цим; бо тим усім осквернилися народи, що оце виганяю з-перед вас. 25 І як осквернилася земля, я покарав її за її провину, й вона виблювала своїх мешканців. 26 Ви ж пильнуйте моїх законів і моїх присудів, і не чиніть ніякої з отих гидот, — ні тубільці, ні приходні, що перебувають серед вас; 27 усі бо оті гидоти чинили люди цієї землі, що були перед вами, і земля осквернилась. 28 І тим робом земля не виблює вас за те, що скверните її, як виблювала народи, що були перед вами. 29 Кожен бо, хто допуститься якоїсь із тих гидот, — кожен такий буде викорінений з-поміж людей своїх. 30 Тож допильновуйте моїх заповідей, щоб не виконували якогось з отих мерзенних звичаїв та щоб не осквернились ними: я — Господь, Бог ваш». Те саме зустрічаємо в Лев 20, 22-24; Втор 9, 5; 12, 29-31. Новітні археологічні знахідки повністю підтвердили, що серед хананеїв справді були поширені такі варварські звичаї. Скільки разів археолог, розкопуючи фундаменти найдавніших жител, натикався на велику посудину й знаходив у ній те, що вже очікував знайти, — кістяк немовляти або трохи старшої дитини, замурований як жертва при заснуванні дому! Біблія постійно вчить, що коли певні злочини перетворюються на загальноприйнятий звичай, Бог карає за них весь народ.
У розповіді про ханенейську жінку бачимо сповнення часу, про який пророкував Ісая: хоч Слуга Господній страждає через заблуканих овець Ізраїля (пор. Іс 53, 6‑8; також 40, 11 та 56, 11), проте Його головне завдання — це примирити з Богом усі народи: «Я, Господь, покликав тебе для перемоги, держатиму тебе за руку, я берегтиму тебе, поставлю тебе у завіт люду, світло народам, щоб сліпим очі відкривати, виводити з в’язниці в’язнів, з темниці тих, що сидять у темряві» (Іс 42, 6‑7); «Того мало, що ти слуга мій, щоб відновити потомство Якова, щоб привести назад тих, які спаслися з-поміж: Ізраїля. Я зроблю тебе світлом народів, щоб моє спасіння дійшло до кінців світу» (Іс 49, 6). Жінка, на противагу мерзенній поведінці своїх предків, виявляє подиву гідну віру, ревність і наполегливість у доброму та називає Ісуса месіанським титулом — Сином Давида.
Таким чином Матей показує, що Бог має однакові плани стосовно всіх людей на землі та діє в історії навіть тоді, коли нам здається, що людство заганяє себе в страшні аморальні глухі кути.
Цілком природно постає шерег питань, які Матей ставить перед нами сьогодні. Наскільки ми довіряємо Божому промислові? Як сильно бажаємо ділитися Євангелієм, не відкидаючи нікого та пам’ятаючи, що ми послані до всіх народів (пор. Мт 28, 19-20 та Лк 24, 47-48)? Що для нас означають слова євангеліста Луки, якими він підсумовує зустріч Ісуса з Закхеєм: «Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк 19, 10)? Наскільки ми готові позбуватися стереотипів стосовно людей, які нам неприємні, та знімати з них нами ж навішані ярлики, усвідомлюючи, що Бог діє в житті людини постійно та шукає її, аж поки знайде (порівняй притчу про загублену вівцю в Лк 15, 4‑7 із розповіддю про розбійника на хресті в Лк 23, 39-43)?
фінансово.
Щиро дякуємо!
