Зустріч із єпископами США, 23 вересня 2015 р.
Вашингтон
Кафедральний собор св. Матея
Дорогі Брати у єпископстві,
я радію з того, що моя апостольська місія привела мене до Вашої країни, і ми можемо зустрітись. Я вдячний кардиналові Вюрлу та архиєпископу Курцу за їхні теплі слова, скеровані також і від Вашого імені. Я дуже ціную Вашу гостинність та щирі зусилля, що допомогли організувати і спланувати моє перебування у Вашій країні. Коли дивлюсь на Вас — пастирів цієї Церкви, — у мені зроджується глибоке прагнення обійняти усі локальні церковні спільноти, над якими Ви здійснюєте самовіддану пастирську опіку. Я прошу передати мої почуття, любов, щиру приязнь Божому людові, що мешкає на цих просторах: запевняю вас — серце Папи достатньо велике, аби вмістити всіх без винятку. Проголошувати безмежну любов Бога — ось серце місії, дорученої Наступникові св. Петра та Вікарієві Того, котрий із Хреста обіймає усе людство. Нехай жоден член Христового Тіла, яким є Церква, а також жоден громадянин Сполучених Штатів не почувається поза обіймами Папи!
Усюди, де лиш проголошується Ім’я Ісуса, нехай сьогодні лунає також і голос Папи, який свідчить: «Ісус — наш Спаситель!» Зі Сходу на Захід, у прекрасних мегаполісах на океанському узбережжі та серед просторів Середнього Заходу — усюди, де відбуваються Євхаристійні зібрання, нехай голос Папи стане не лише звуком, нехай усі вірні відчують його присутність і заклик Нареченої, що взиває: «Прийди, о Господи!»
Хочу, аби мене почули всюди, де лиш можна сягнути рукою, аби робити добро та вказувати Любов Христа; висушити сльози й принести полегшення самотнім; вказати шлях загубленим та втішити розбите серце; допомогти, тим що падають, і навчити спраглих правди; пробачити й забезпечити новий початок у Господі… Знайте — Папа на Вашому боці: він підтримує Вас; він подасть Вам руку — позначену віком та зморшками, однак завдяки Божій благодаті досі здатну підтримати й потішити.
Спершу хочу скерувати слова подяки до Нашого Господа за те, що сила Євангелія принесла надзвичайні плоди і спричинила розквіт Церкви Христової на цих землях; Церкви, яка зробила великий щедрий внесок у розвиток Америки та усього світу. Я щиро вдячний за Вашу щиру солідарність із Апостольським Престолом та підтримку, яку Ви здійснюєте у справі поширення Євангелія у багатьох районах світу, що сьогодні страждають. Я дуже ціную внесок Церкви у США у справу захисту життя та родини; додам — я прибуваю до Вашої країни також із цим наміром. Я добре поінформований про Ваші зусилля й заходи щодо прийняття іммігрантів та їхньої інтеграції в суспільство: вони постійно продовжують прибувати — як і численна кількість людей протягом історії — з надією мати тут благословення свободи й добробуту. Я дуже ціную Ваші ініціативи й служіння у численних виховних та освітніх закладах різних рівнів, що допомагають у здійсненні місії Церкви навчати і виховувати; я щиро дякую також за всі благодійні акції, що реалізуються різними церковними інституціями. Це служіння часто відбувається без належної підтримки та вдячності; воно непомітне й нерідко вимагає героїчної самопожертви, що випливає з послуху закликові Христа, яким ми не можемо знехтувати.
Я знаю Вашу відвагу, з якою Ви пережили небезпечні та важкі моменти історії Церкви на цих землях — уникаючи страху, ви критикували себе; погоджуючись нести тягар сорому, упокорення й жертви, Ви викривали власні помилки і падіння. Також ціную Ваші зусилля: адже задля того, аби знову здобути довіру й авторитет, якого слушно очікують від служителів Церкви вірні, Ви готові були знехтувати тим, що несуттєве та непотрібне Я добре усвідомлюю, наскільки міцно біль минулих років тяжіє над Вами. Я підтримую Ваші щирі зусилля щодо зцілення ран минулого усіх жертв, усвідомлюючи, що й ми самі тоді зазнаємо зцілення; слід також зробити усе, аби такі злочини ніколи більше не повторювалися.
Я звертаюсь до вас як Єпископ Рима, покликаний Богом уже у старшому віці, також із Америки, аби оберігати єдність Вселенської Церкви, а також спонукати локальні церковні спільноти до учинків милосердя задля поширення віри та любові до Христа. Читаючи Ваші імена, вдивляючись у Ваші обличчя, знаючи про Вашу єдність, відповідальність і відданість Наступникові св. Петра, я хочу засвідчити, що не почуваюся серед Вас чужинцем. Я народився також у великій країні із відкритими кордонами, яка отримала віру від мандрівних місіонерів — як і Ваша батьківщина; я знаю з власного досвіду, наскільки важко сіяти зерно Євангелія серед людей, що належать до різних світів та мають затверділі серця, втомлені довгою мандрівкою. Я також усвідомлюю, чого коштує збудувати Церкву серед прерій та гір, у великих мегаполісах і часто ворожих передмістях, де кордони дуже умовні, а легкі відповіді та рішення не спрацьовують. А що ж насправді діє? Симбіоз наполегливості піонерів та мудрої гостинності місцевих жителів. Як писав один із Ваших поетів — «міцні й невтомні крила у поєднанні з мудрістю тих, хто уже знає гори».
Я також не промовляю лише від себе: прагну, щоби голос моїх попередників знову пролунав на Вашій землі. Від моменту народження нації, після Американської революції, коли перша дієцезія постала у Балтіморі, Церква Рима завжди була близькою до Вас — Вам ніколи не бракувало її братньої настанови. Минулими роками троє Понтифіків відвідали Вашу країну та залишили неоціненний скарб, адже їхні слова досі важливі й актуальні, вони продовжують надихати наші спільноти, вести і спонукати до досягнення мети.
Я не маю наміру пропонувати вам готовий план дії, розподіляти завдання чи пропонувати стратегії. Я не приходжу оцінювати, засуджувати, або ж читати лекції — я цілковито довіряю голосові Того, Котрий всього вас навчить (пор. Йн 14, 26). Дозвольте мені лиш у свободі та з відвагою, яку дає любов, звернутися до Вас як до братів. Я не маю бажання вказувати, що Вам слід робити, — адже нам добре відомо, чого Господь від нас очікує; хочу натомість звернути увагу на два важливих завдання. Нам усім сьогодні необхідно шукати нові стежки та можливості у служінні, а також відновлювати духа. Не маю наміру сказати все, дозволю собі, однак, поділитися думками, які — на моє переконання — допоможуть у вашій місії.
Ми, єпископи Церкви, — пастирі, яких призначив Господь, аби піклувалися про Його вівчарню. Наша найбільша утіха — бути пастирями з неподільним серцем та відданістю, що дозволяє забути про себе; нам слід берегти цю радість і не дозволити, аби її у нас украли. Злий дух — що кружляє, як лев, — власне, хоче, аби ми, втомлені та знеохочені численними спробами, не були такими, якими Господь нас хоче бачити: не для себе, а в дарі Христові, Пастиреві наших душ (пор. 1 Пт 2, 25). Серце нашої ідентичності закорінене у постійній молитві, проповідуванні (пор. Діян 6, 4) та в турботі про довірену нам паству (пор. Йн 21, 15‑17; Діян 20, 28‑31).
Йдеться тут не лише про певний вид молитви, йдеться про особистий зв’язок із Христом: щодня ми ловимо Його погляд та намагаємось відкрити почуття, з якими він запитує: «Хто моя мати? Хто мої брати?» (пор. Mк 3, 31‑34). Ми можемо тоді цілком спокійно відповісти: «Господи, ось Твоя мати, ось Твої брати! Я приводжу їх сьогодні до Тебе, це ті, кого Ти мені довірив». Союз довіри з Христом живить усе життя пастиря.
Не йдеться також про проповідування складної доктрини; йдеться про радісне проголошення Христа, який помер і воскрес задля нашого спасіння. Стиль нашого служіння допоможе нашим слухачам відчути, що це все для нас означає. Нехай Слово Боже сповнить найглибшим сенсом кожен аспект їхнього життя; нехай Святі Таїнства живлять їжею, яку вони не можуть собі гарантувати; а турбота і близькість пастирів дозволить шукати обіймів Небесного Отця та сумувати за Ним!
Слід сподіватися, що довірені вам люди запрагнуть відчути смак вічності у серці їхніх пастирів — щастя, якого вони безрезультатно шукали у світі, що проминає. Нехай вони завжди чують від вас слова вдячності, пошани й підтримки у їхніх намірах зберігати і розвивати свободу, справедливість та добробут цих земель. Одночасно, хай не забракне Вам відваги проголошувати, що слід працювати «не на ту їжу, яка проминає, лише на ту їжу, яка залишається на життя вічне» (Йн 6, 27).
Пастирі, що не пасуть себе самих, здатні зробити крок назад, аби не перебувати постійно у центрі; здатні «зникнути», аби займатися вівчарнею Христа, піклуватись про родину Божу із Ним. Вони стоять на варті, постійно перебуваючи на високій місцині, слідкуючи — так, як би це робив сам Христос, — за вівчарнею, що належить лише Йому. Вони просуваються уперед, аж до вершини хреста Ісуса, Сина Божого — єдиної позиції, що відкриває для пастиря серце, дорученої йому пастви.
Нам потрібні пастирі, що не скеровують наш погляд додолу, до наших турбот, потреб і прагнень; пастирі, які запрошують нас дивитись уперед, прямувати до нових горизонтів, що їх Господь перед нами відкриває; пастирі, котрі допомагають відкривати те, що ми самі зможемо передбачити і спланувати. Вони живуть наче понад власними потребами та здібностями, уникаючи спокуси нарцисизму, що може засліпити очі пастиря, вчинити його голос нечутним та дії безплідними. На незліченних стежках, що відкриваються перед Вами й очікують Вашої пастирської присутності, завжди пам’ятайте слова, що підсумовують будь‑які зусилля та дії: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, — ви Мені зробили» (Мт 25, 31‑45).
Без сумніву, дуже допоможе єпископові передбачливість доброго лідера та проникливість мудрого адміністратора; однак ми не досягнемо нічого, якщо переплутаємо владу сильних світу цього із силою, що вдосконалюється у слабкості, адже саме так Христос відкупив нас. Єпископи мають чітко усвідомлювати: у світі точиться боротьба між світлом і темрявою. Горе нам, якщо ми учинимо Хрест Ісуса символом боротьби за краще майбутнє й не зважатимемо на ціну перемоги, що досі триває, та дозволяє нам пізнавати зцілення (пор. Флп 2, 1‑11). Ми добре усвідомлюємо почуття, які товаришували одинадцятьом: їх огорнув страх овець, розгублених і розкиданих без Пастиря, котрого убили. Ми також знаємо, що ми отримали духа свободи — не рабства, — тому не можемо дозволити, аби страх нас паралізував.
Я добре усвідомлюю: щодня Ви стаєте перед силою‑силенною викликів: сієте у поганий ґрунт; завжди існує спокуса злякатись і зализувати власні рани, повернутись у «старі добрі часи» й дати жорстку відповідь на усі закиди та агресію. Однак наше завдання — розвивати та просувати міжособові й міжкультурні зв’язки. Ми — живий знак єднання багатства Бога і нашої убогості; ми — свідки єднання та довіри Богові, котрий випереджає любов’ю кожну нашу потребу. Діалог — наш спосіб життя; це тонка й прониклива стратегія Того, хто ніколи не гребує тим, аби вийти на площу об одинадцятій годині, шукати працівників для свого виноградника (пор. Мт 20, 1‑16).
Наш метод — це діалог: із собою, зі священиками, світськими, родинами та суспільством загалом. Я не втомлююсь заохочувати вас до діалогу, вільного від страху. Що важливішим є послання, яким ви хочете ділитися, то більшим має бути смирення, з яким ви маєте намір нести його людям. Не бійтеся зважитись на цей вихід — «exodus», необхідний для істинного діалогу. Інакше нам не вдасться зрозуміти світогляду інших, усвідомити найглибші мотиви, потреби, рани тих, кому ми маємо занести Добру Новину про спасіння силою любові та близькості, що вартує більше, ніж їхня позиція, і переважає усе, що ми вважаємо справжнім та істинним. Гостра, різка й підозріла мова не може бути мовою пастиря, не може мати місця у його серці; хоча здається, що це діє, однак ці плоди не триватимуть надто довго.
Слід дозволити Слову Бога постійно звучати у наших серцях: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас. Візьміть ярмо Моє на себе й навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо Моє любе й тягар Мій легкий» (Мт 11, 28‑30). Ярмо Христа це ярмо любові, що приносить полегшу.
Часами у нашому служінні нас може огорнути почуття самотності — ми відчуваємо тягар цього ярма настільки, аж починаємо забувати, що отримали ми його від Господа. Здається, воно лише наше, ми тягнемо його, як утомлений віл, що працює на сухій землі, опановані думками про те, ніби ми трудимось намарне. Ми можемо забути про найглибшу утіху Того, хто дав нам цю обітницю. Ми маємо навчитись від Ісуса, або інакше: маємо навчитись Ісуса, тихого і покірного, увійти у Його тихість і покору, роздумуючи про Його діяння; також вести наші Церкви і наших людей, часто втомлених тягарями буденності, до ярма Христа, яке дає полегшу нашим душам. Пам’ятаймо, що Церква Христова встоїть не тому, що ми будемо скликати вогонь із неба (пор. Лк 9, 54), але завдяки таємному теплу Духа Святого, котрий єднає поранене, зв’язує роз’єднане і простує заплутане.
Місію, доручену Христом, ми здійснюємо колегіально. Світ сьогодні розірваний та розділений, Церква — як «ткана з гори до низу шата Христова» — не може дозволити, аби її розірвали, знищили та побороли. Наше завдання — укріплювати цю єдність, єдність у розумінні Христа, що дає нам Своє Слово і Пресвяте Тіло. Спираючись на ці дві дійсності, спільноти довірені нам, залишаться справді католицькими — відкритими, у сопричасті одні з одними та з Церквою в Римі, яка має першість у любові.
Ми зобов’язані піклуватися про нашу єдність: оберігати її, поширювати як знак та засіб єднання понад усілякими бар’єрами та кордонами націй, рас, соціальних класів і поколінь. Святий Рік Милосердя, якого ми очікуємо, уведе нас у безмежну глибину Божого Серця, де не існує поділів, і буде для всіх Вас особливим моментом для зміцнення зв’язків та сопричастя, посилення досконалої єдності, що злагоджує поділи, пробачає та лікує кожну рану, аби Ваше світло світило людям, як місто, побудоване на горі (пор. Мт 5, 14). Служіння єдності дуже потрібне цій країні з великим матеріальним і духовним, культурним та політичним, історичним і гуманітарним, науковим та технічним різноманіттям, і спонукає до відповідальності перед світом, що шукає балансу, наполегливо й часто навпомацки, задля встановлення миру, добробуту та інтеграції. Це суттєва складова вашої місії також: стати покірною, але виразною рушійною силою єдності для суспільства США. Нехай усі люди розпізнають у Вас «таїнство єдності» (Lumen gentium, 1)! Це допоможе нам уникнути занепаду й розсіювання; цей вид свідчення як маяк, чиє світло вказує напрямок тим, хто мандрує крізь темні хмари життя; дає певність, що Небо на них чекає, що вони не розіб’ються на рифах, їх не поглинуть хвилі й безодня. Я заохочую Вас прийняти цей великий виклик наших днів, присутній у кожній особі, як дар та відповідальність. Майбутня свобода й гідність нашого суспільства залежить від нашої відповіді на цей виклик. Думаю про невинні жертви абортів, дітей, які вмирають з голоду або під час бомбардувань; іммігрантів, що втікають у пошуках кращого майбутнього; осіб похилого віку та хворих, кого сприймають як тягар для оточення; жертв тероризму, воєн, насильства і торгівлі наркотиками; про тих, хто страждає внаслідок руйнування довкілля… Ми — лише розпорядники, а не господарі Божих дарів; помилкою буде сприймати дійсність інакше або просто мовчати.
Не менш важливою для суспільства сьогодні є Добра Новина про родини, яку я проголошуватиму під час Всесвітньої зустрічі родин у Філадельфії разом із Вами та всією Церквою. Наше завдання — проголошувати це послання, навіть серед ворожих настроїв (Evangelii gaudium, 34-39). Я заохочую вас свідчити про цю дійсність, творчо та на різні способи, зроджені любов’ю, у простоті й покорі правди. Це необхідно проголошувати; вірю, що це послання знайде місце у серцях людей та сумлінні суспільства.
Важливо, аби Церква у США стала простою оселею та сімейним вогнищем, що притягуватиме людей світлом і теплом любові. Як пастирі, ми добре знаємо, наскільки темно й зимно буває у цьому світі; нам відомий досвід самотності, що його зазнають чимало людей, навіть посеред добре розвинутих засобів комунікації та добробуту. Ми бачимо їхній страх перед лицем життєвих труднощів і негараздів, їхній розпач, різноманітні форми втечі від реальності й відчуження. Лише Церква може зібрати їх навколо сімейного вогнища! Це вогнище було запалене у ранок Воскресіння: Воскреслий Господь і надалі запрошує пастирів тихим закликом багатьох наших братів і сестер (пор. Йн 21, 4‑12); нам слід розпізнати голос Господа, як це вчинили апостоли на березі Тиверіадського озера. Дуже важливо мати впевненість у тому, що жевріюче вогнище Його присутності, розпалене у стражданні на Хресті, ніколи не згасає. Якщо ж ця певність ослабне — ми закінчимо тим, що будемо займатися виключно попелом, а не тими, хто дозволяє вогневі палати й розсіювати світло і тепло, запалюючи при цьому і свої серця також (пор. Лк 24, 32).
Перш ніж я завершу ці роздуми, дозвольте дати Вам дві поради, що плинуть просто з мого серця. Будьте пастирями, які знаходяться близько людей — як брати і слуги. Дозвольте, щоби цю близькість відчули особливо Ваші священики. Підтримуйте їх, аби вони служили Христові неподільним серцем, адже лише це сприятиме реалізації їхнього покликання. Я наполягаю: не дозвольте, аби вони вдовольнялися служінням «наполовину»; знаходьте спосіб сприяти їхньому духовному зростанню, аби вони уникли спокуси бути службовцями й бюрократами, але, роздумуючи над материнством Церкви, яка зроджує та виховує синів і дочок для Божого Царства, наслідували її. Чувайте, аби вони не втомлювалися відповідати тим, хто стукає до їхніх дверей, у момент, коли вони вважають, що час відпочити (пор. Лк 11, 5‑8); тренуйте їхню готовність, аби вони уміли зупинитися, потурбуватись, оглянути рани, підняти й товаришувати тим, яких пограбували і поранили у дорозі (пор. Лк 10, 29‑37).
Моя друга рекомендація стосується іммігрантів — вибачте, якщо я знову розповідатиму про себе. Церква у США краще, ніж будь‑яка інша спільнота у світі, усвідомлює сподівання й надії цих паломників. Від самого початку Ви вивчили їхню мову, допомагали у вирішенні їхніх проблем, також і їхні здобутки ставали Вашими власними; Ви боронили їхні права, допомагали осягнути добробут, підтримували полум’я їхньої віри. Навіть сьогодні жодна державна інституція не робить стільки для іммігрантів, як християнські спільноти. Зараз потік іммігрантів із Латинської Америки дуже великий у Ваших дієцезіях. Не лише як єпископ Рима, а також як людина з Півдня, я відчуваю прагнення вкотре подякувати вам і заохотити вас до подальших дій. Можливо, зрозуміти цих людей непросто, однак пам’ятайте — вони також мають чим із вами поділитись. Отже, не бійтеся їх привітати: обдаруйте їх теплом любові Христа, і ви відкриєте таємниці їхніх сердець. Я впевнений, приклади минулого лише підтверджують: ці люди збагатять згодом Америку та її Церкву.
Нехай Господь Вас благословить, а Пресвята Діва піклується про Вас!
За матеріалами: Vatican Radio
фінансово.
Щиро дякуємо!
