У неділі в нашому храмі сотні парафіян, а в будні — лише одиниці…
Ось уже три місяці, як я твердо вирішив ходити на святу Месу — при нагоді — щодня. Щиро кажучи, приймаючи таке рішення, я думав, що занадто часто «нагоди» не буде. Правду кажучи, однак, майже щодня Господь дає мені таку можливість. Сьогодні я пишу свої міркування, пропустивши Месу через хворобу (хоча не такою важку, щоби не прийти до храму) та усвідомивши, як мені її бракує.
За ці три місяці щоденного перебування в храмі (суботи я досі пропускаю) можу говорити про деякі тенденції. Спочатку — зовнішні. На Служби у будні в моїй парафії збирається від 5 до 10 чоловік, дуже рідко — до 15. Нещодавно розпорядок Мес змінився, і тепер Служби стали проводити удвічі частіше: і вранці, і ввечері. Сподівався, що людей у храмі побільшає, адже й шанси потрапити на Месу збільшилися удвічі. Однак досі надії не збулися.
Кількість вірних на Месах залишилася такою само — не зменшилася удвічі, позаяк «постійні» учасники Меси стали приходити і вранці, і ввечері…
Сподіваюся, я не засуджую ті декілька сотень постійних прихожан храму, які беруть участь у Месі лише по неділях; мені просто шкода того дару, який вони втрачають. Так, католик зобов’язаний брати участь у Месі як мінімум щонеділі — іншого правила немає. Але приводити до храму і в будні може ще один закон: закон любові. Я, й ніхто інший, не приходимо на Месу самі — нас приводить Господь, ми лише відповідаємо на Його заклик. Або не відповідаємо…
Знову ж таки не з гордості, а з жалем помічаю, що ми з дружиною — єдині більш‑менш молоді люди, які регулярно відвідують Меси по буднях. Так, Господь дав нам великі бонуси для цього: ми живемо усього за дві зупинки від храму й не маємо жорсткого робочого графіку. Певно, у когось є схожі умови життя, схожі можливості, але він поки не приходить на Меси хоч би два-три рази на тиждень…
Спробую пояснити, чому мені необхідно присвячувати щодня цю годину для спілкування з Богом. Мотивували мене до цього багато авторитетних людей — тих, хто сьогодні ходить по землі, й тих, які вже перебувають на Небесах. Якщо святі щодня брали участь у Месі (а деякі й щодня сповідалися), то чому це не може бути моїм шляхом? Якщо не прагнути святості, який тоді взагалі сенс віри? Звісно, щоденна участь у Месі зовсім не гарантує мені місця в Царстві Небесному. Християнство — не збірка законів і технологій, дотримуючись яких, автоматично потрапляєш до раю. Я приходжу до храму задля того, аби кожен день мого життя не був беззмістовним.
Дуже добре розпочинати день зі Святої Меси. Але часто я приходжу на Службу й вечорами — тоді стою перед Дарохранительницею і замислююся, який сенс сьогодні мав мій день для вічності? Все, хоч би що я зробив сьогодні — нехай навіть багато добрих і великих справ, — ніколи не зможе врятувати мене, позаяк зла, гріхів, учинків проти Божої любові я завжди роблю значно більше. Тому вихід один: скласти це все перед вівтарем і покластися на Ісуса. Хочу дякувати Йому — тому я на Месі!
Де, як не в храмі, я можу отримати силу від Господа, єднаючись із Ним у Святому Причасті? Де ще я зможу пізнавати Його, вчитися у Нього, вдивляючись в хрест і слухаючи Його Слово? «Євхаристія — джерело нашого спасіння», — такими словами майже кожну Службу розпочинає один із наших священиків. І тому щодня я хочу брати участь у Месі: щоби щоденно діставати змогу зміцнитися в Господеві, і не згаяти шанс на спасіння. Щодня!
За матеріалами: Католик Гомель
Переклад: Дмитро Рафал Каліновський, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
