Суспільство

«Біль і щастя сумісні. Якщо знаєш, що робити з болем»

11 Січня 2016, 14:29 2080 Ірина Єрмак
Гавришева

2016 рік почався смертю, раптовою приблизно ж настільки, як прихід Дня Господнього… тобто — всі знали, всі все розуміли, а настання все одно було раптовим. І невідворотним.

Без жодних негативних підтекстів: ця смерть не була сумною, яким буває щось безнадійне і безвихідне; радше життєствердним. Власне, як День Господній. Я молилася Розарій, сидячи близенько біля її воскових рук, а в сусідній кімнаті лунали голоси, повні вдячності, навіть радісні на цьому загальному тлі: а пам’ятаєш, як вона… а як ото ми… «Вона навчила мене радіти життю. Мені й зараз плакати не хочеться». «Якби я й не вірила в Бога, то після всього, що біля неї ставалося, просто не могла би не повірити». «Найкраща людина в моєму житті». І ще багато інших відгуків розсіяно по інтернету. Бо її знають дуже багато людей. Ірина Гавришева, онковолонтер, засновниця, співзасновниця і працівник шерегу благодійних фондів, українських і міжнародних. Відлетіла з цього світу 9 січня 2016 року, проживши 31 рік, і ще один місяць і шість днів. А по суті, то проживши років на 20 більше, ніж їй обіцяла медицина. І кожен із цих відвойованих днів був чудом.

 

«Вона перша заговорила про дитячу онкологію»

Серед відгуків про Гавришеву був і такий. За приблизними підрахунками, десять років тому побачила світ її чи не найвідоміша публікація — стаття «Втеча від смерті, або Спогади маленької пацієнтки». Складно уявити, що всього тільки якихось десять років тому тема дитячої онкології майже не існувала, навіть для дорослих ракових хворих не повсюди були палати, а спеціалізованих відділень у лікарнях, наскільки пам’ятаю, було аж два. На всю Україну. Що і як переживали діти та їхні батьки — залишалося всередині цього страшного пекельного кола під назвою «онкологія»…

Іра Гавришева своєю статтею перша розказала, що таке для дитини — бути онкологічним хворим. І який стан нашої медицини. А потім, вилікувавшись від раку, вона… повернулася в онкологію, щоб бути там свідком, силою і надією. Тому що одна справа — коли доросла здорова людина намагається дібрати слова, аби втішити вмираюче дитя, і зовсім інша — коли говорить той, хто на собі пізнав, що це таке. І така людина може не тільки бути підтримкою для духу, але й сказати, що треба робити, коли підступає біль. Як ворушитися в такий час. Як дихати під час болю. Здоровим про це ніколи не випадає замислюватися, а для онкологічних хворих це, знаєте, свій майстер-клас… якого, звісно, здоровий не вділить, бо не знає.

Із 22 дітей, з якими вона подружилася, лежачи в онкологічному відділенні, вижили тільки двоє. Така була статистика у 1990‑ті, коли Іра потрапила до лікарні. Не більше 11% врятованих. На сьогодні, за словами Євгена Новицького, багато років пов’язаного з тим же фондом, це вже 75%. Стараннями всіх — від успіхів і досягнень самих медиків, і до онковолонтерів, які збирають кошти й апаратуру, перевозять, обмінюються, купують, дарують…

 

«Птеродактиль відлетів на небо»

Я не знаю, коли і як з’явилося жартівливе прізвисько «Птеродактиль», але я розумію, звідки воно взялося. Гавришева — це таке неймовірне створіння, яке раптом виявилося живим, попри те, що за всіма «показниками» його давно вже не мало бути.

Коли їй було 10, лікарі виявили пухлину в суглобі. Коли їй сповнилося 14, її рекомендували перевести на домашню освіту. В 9 класі вона вирішила, що навчатися далі немає сенсу — «все одно скоро помирати». Що і як сталося — я не медик і не Бог, не знаю; пам’ятаю тільки слова згаданого Євгена Новицького, чий син перехворів на рак: «Тоді лікували без протоколу, і вийшло так, що одне вилікували, інше скалічили». Через Новицького, який був пов’язаний з дитячою онкологією, а потім став моїм другом, російськомовний кримчанин — католиком, францисканським терціарієм, — я познайомилася з Іркою.

Вони були людьми одного кола, а я — просто журналістом, якого попросили написати про Гавришеву та її діяльність, бо тоді йшлося про збір коштів для операції на її серці, клініку в Німеччині, яка з ризиком погодилася прийняти неймовірну пацієнтку. Потім той хірург-кардіолог та анестезіолог стали для Гавришевої, вибачте за каламбур, сердечними друзями. Тому що вони зробили все можливе — а вона зробила неможливе: вижила і встала, попри всі складні прогнози. Потім було запалення в серці, знову операція, знайомі лікарі, які вже знали, що це непроста дівчина. І вона знову одужала, і повернулася в Україну займатися своїми фондами, рятувати всіх, кого лиш можна. Її акаунти в Живому Журналі, Фейсбуку, Вконтакті, на форумах, на сайтах, де лиш можна — всі сповнені конкретики: допомога хворим, допомога дітям, допомога помираючим, розповіді, звіти, застереження проти шахраїв. Велетенська журналістська праця, яку вона вершила зі свого інвалідного візка, із кисневим концентратором обік…

У своїй статті-спогаді Анастасія Рінгіс наводить діалог: «Якби ти писала про себе, про що була би твоя історія? — Про те, як легко бути щасливим, — сказала Іра. — Біль і щастя цілком сумісні. Коли ти знаєш, що робити з болем».

Це виглядає настільки точним також і з погляду віри, що аж дух перехоплює.

Серед фраз-споминів, які лунали в суботу в скромній київській квартирі на Голосіївці, була й така: «Є люди, які володіють словом, та їм сказати нема що. А вона вміла писати і їй було що сказати людям». Чиста правда.

Квітів біля неї не було багато: Ірка сама писала у прощальному листі, що «Птеродактиль у квітах — це смішно». Трошки принесених, багато присланих у фото («на віртуальні букети обмежень немає, на них кошти не витрачаються»). Фігурка птеродактиля, витягнута з присланої коробочки, на дивані. Смерть — це не безнадійно. Почитайте її акаунти. «Коли життя бере за горло, мимоволі показуєш йому язика». Оце — вона. «Померти може кожен, а ти спробуй вижити!»

 

Гавришева Птеродактиль

 

RIDE TILL THE END

Вона знала, що помирає, і зокрема тому старалася жити. Якнайповніше. Зрештою, як каже фізика, — стан вільного падіння з постійним прискоренням це і є рух. Саме за цим принципом збудований наш Всесвіт. У планет і зірок немає «моторів». Кожен наш день — це відмирання тисяч клітин в організмі, але мало хто цим переймається. Хіба що ті, які знають, що скоро помруть, а тому — живуть свідомо, чи то пак помирають свідомо… Тут не відрізниш.

Але коли Ірка вже знала, що фізичний кінець невблаганний, то написала прощального листа. Про те, як вона планує помирати. Про футболку з написом «RIDE TILL THE END» і джинси, в яких вона хоче лежати. Про квіти, яких їй не треба нести. «Я не люблю писати “відмовтеся від чашки ранкової кави”: закликати людей до аскетизму — не мій профіль. Але якщо вже мова про мене особисто, то я маю право наполягати: не влаштовуйте мені в труні галявин, не псуйте образу (грізний Птеродактиль у квітах — це вже якесь мімімі). А те, що збиралися витратити на квіти, вінки і т.д. — покладіть у конвертик, вміст якого стане шансом для когось іще живого. Я без квітів у труні переживу (ха-ха), чесне слово»…

У Британії, написано в цьому листі, є традиція ставити лавочки у скверах і парках, на пам’ять про померлого. «Суспільно-корисна пам’ять», жартома відгукнулася Гавришева. Але навіть лавочка «імені Птеродактиля» буде кориснішою від граніту на цвинтарі. Не кажучи вже про якусь медичну штуковину в лікарні, на яку — це просто натяк, що випливає з листа — набагато краще скинутися, ніж на пам’ятник.

Вона довго була рятівником для всіхвсіхвсіх, кого лиш можна. Потім перейшла у паліативну медицину. Написала про це статтю. Тому що важливо не тільки одужувати — не бути покинутим перед смертю теж важливо. «Помирати від хвороби — частіше за все це не раптом і зразу. Це довго. І дорого. Так, щоби гідно, щоб активно до кінця, — дорого. І щоб не болісно — також дорого і складно… Кожна людина гідна відійти без болю і страждань», — сказала Гавр у своєму прощальному листі, дякуючи всім, хто надав таку можливість їй, і заохочуючи інших долучилися до паліативної програми «Живи секундою, живи щомиті».

…Вона не любила пафосних статей, бо вони ще за життя нагадують некрологи, — а я не вмію писати про неї без величезної поваги. Вона ж сама вміла говорити про реальність конкретно і водночас весело. Якщо рай — це ідеальний світ без болю і страждань, то «це круто, але я весь час думаю: чим же я буду там займатися?» Там, де все прекрасно і не потрібно старатися про хитрі медичні штуки і збір коштів?..

…Може, нарешті просто відпочивати?…

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity