«Я хочу повністю присвятити себе праці в тій частині України, де зараз найважче»

Єпископ Станіслав Широкорадюк, Голова Комісії релігійної місії «Карітас-Спес» в Україні, залишає свою посаду у травні.

Хоча офіційного декрету ще немає, але відомо, що Конференція єпископів України проголосувала за нового кандидата, який займе цю посаду. Як каже сам єпископ про свого наступника, «я дуже задоволений, що є кому передати; це свій хлопець, який зможе підтримати справу далі».

Єпископ Станіслав Широкорадюк, ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії, а також відповідальний від РКЦ за військове капеланство при Міністерстві оборони каже, що тепер на повну силу зможе зайнятися справами дієцезії.

Підсумовуючи 20 років роботи Карітасу, владика Станіслав розповідає CREDO про початки місії в Україні, перші кроки, перші успіхи, про здобутки, якими можна пишатися.

Отже, про відпочинкові комплекси, дитячі будинки сімейного типу, будинки спокійної старості та багато інших важливих проектів та соціальних ініціатив, а також про свою суспільну діяльність, про плани на майбутнє та військове капеланство — ця розмова.

— 1995 року Вас призначили відповідальним за Карітас РКЦ. На сьогодні це 20 років відданого служіння справам милосердя. На той час лише недавно почалося відродження церковних структур в Україні, відновлення парафій, душпастирської діяльності. Важко було починати створювати організацію «з нуля»?

— Не з нуля, ні. Ми мали менше, ніж нуль. Спроби зареєструвати Карітас уже були. Але то були світські організації, а нам потрібна була церковна структура, яка би підпорядковувалась єпископу й мала всі інші атрибути. Нам це вдалося: організацію ми зареєстрували. Але тоді це була маленька кімнатка у вежі храму св. Олександра. Там було все: моє житло, бюро; там сиділи перші працівники.

— А на той момент, коли Ви починали, — були якісь цілі, якась визначена програма, Ви ставили перед собою якісь конкретні завдання, можливо, був план?

— Я навіть не уявляв, із чого маю починати. Точно було зрозуміло, що треба створити структуру і допомагати людям. Особисто мене турбувала справа опіки над дітьми. Перші кроки у цьому напрямку було зроблено, коли я повертався з Рима після єпископських свячень і заїхав в Австрію до своїх співбратів-францисканців, які займалися багатодітними родинами. І от ці родини зібралися на Святій Месі, щоб отримати благословення. Батьки зібрали якісь кошти й передали їх мені зі словами, що це для потребуючих дітей в Україні. Я привіз ті гроші й задумався, що можна за них зробити, і вирішив організувати дітям відпочинок у наметах. Те, як діти провели час, як їм було цікаво і корисно, стало для мене знаком. Я зробив звіт із фотографіями, показав тим людям, які дали мені кошти, на що я їх витратив, — а вони дали мені ще більше, бо в нас є багато потребуючих дітей. От так усе й відбувалося. Нічого не планував: робив те, що на той момент було терміново потрібно робити.

— Отже, потреби дітей. Які ключові потреби Ви визначили?

— Відпочинок та оздоровлення. Мені запропонували купити на Церкву в Новограді-Волинському у селі Олександрівці колишній піонерський табір, який збанкрутував, був розкрадений і від нього мало що залишилося . То було перше надбання Карітасу. Сьогодні там будинок пристарілих та будинок відпочинку для дітей, який приймає за один раз 120 дітлахів.

Я побачив результат і подумав — треба розширюватися. Коли я думав, як це зробити, житомирська панчішна фабрика виставила на продаж відпочинковий комплекс у Зарічанах. Я придбав і його. Це дало нам змогу приймати більшу кількість дітей на оздоровлення; особливу увагу ми приділяли чорнобильськім дітям.

Я почав розширювати бюро. Згодом ми отримали на Карітас відпочинковий комплекс у Яблуниці, й таким чином мали вже три осередки, готові були приймати дітей на оздоровлення та відпочинок протягом року. Відповідно, я почав шукати кошти, аби вкладати їх у ті центри, щоб вони мали змогу повноцінно функціонувати та розширятися.

" Діти повинні мати батьків. Жодний сиротинець не дасть того, що дає родина

— Я знаю, що Карітас робить ще одну велику і дуже важливу справу, яку важко переоцінити, адже завдяки вам у дітей-сиріт з’являється можливість рости у сім’ї. Ідеться про дитячі будинки сімейного типу, коли родина бере на виховання сиріт або дітей, позбавлених батьківської опіки, і до їхнього повноліття заміняє їм родину, створює для них затишний дім.

— Дитячі будинки сімейного типу, яких по всій Україні є вже понад 20, з’явилися не одразу. Але ними я тішуся особливо. Ми самі будували або купували такі будинки, шукали людей, які хотіли би там працювати. Здебільшого там працюють сестри, чиї згромадження мають харизму піклуватися про сиріт, займатися вихованням дітей. Головно це безгабітові черниці — ті, які носять світський одяг. На сьогодні вже маємо багато вихованців, які створили власні сім’ї, але приходять до нас як до рідних. Колись ми стали їхньою родиною, а тепер вони допомагають нам.

Усе ще важко знайти людей, готових до такої посвяти. Прийняти чужу дитину, і не одну, стати для них сім’єю — непросто. Але ми продовжуємо шукати і заохочувати людей до цієї форми милосердя. Діти повинні мати батьків. Жодний сиротинець не дасть того, що дає родина.

— Чи змінилися Ваші пріоритети при надаванні допомоги зараз, коли у державі війна?

— Коли я приїхав до Харкова, то не міг працювати як єпископ, бо постійно приймав біженців, які потребували допомоги: одні психологічної, інші медичної, ще інші — матеріальної. Треба було допомагати. Поруч із храмом ми поставили кіоски, в яких роздавали їжу потребуючим і надавали якусь підставову меддопомогу; але цього було замало, і я запропонував збудувати центр соціальної допомоги. Тепер маємо новий, із контейнерів, центр, де є велика їдальня, куди щодня приходять на обіди потребуючі; там же пункт розподілу гуманітарної допомоги — одяг, взуття, продовольчі пакети; є душові та пральні машини, кабінет штатного психолога та юриста. Також діє щось на зразок світлиці для дітей біженців — вони приходять, займаються, роблять уроки, навіть є заняття з англійської.

Ми потурбувались, аби діти переселенців мали на цю зиму взуття. Також подбали про відпочинок. Сьогодні така вимога часу, і ми стараємося відгукнутися на всі потреби. Те саме і в Києві, й у Житомирі, і у Львові. Треба щось робити. Людина у потребі повинна мати куди прийти і де отримати допомогу.

— Найновіші дослідження показують, що Католицька Церква це найбільша благодійна організація у світі. РКЦ в Україні, хоч і є меншістю, але також активно служить ділам милосердя. Чи на сьогодні ще є нагальні справи, які Ви обов’язково хотіли би виконати?

— В Україні є 7 римо-католицьких дієцезій, і я би хотів, аби кожна мала свій дієцезіяльний осередок Карітасу, підзвітний центральному. Не повинно бути одного офісу на всі дієцезії. Важко охопити всі потреби. І ось це на сьогодні наше велике завдання — створити структуру, яка покриватиме локальні потреби. Ми ж допомагаємо також і православним. У них соціальна доктрина не так розвинута, як у нас. От, для кращого розуміння ситуації, наведу приклад: у Харкові 5 римо-католицьких парафій, а православних — 50. Прошу уявити: населення — майже 2 млн. І люди сотнями приходять по допомогу до нас, бо православні не мають чого запропонувати. А католики не відмовляють — допомагаємо чим можемо, ділимося.

— Мені особисто дуже імпонує Ваша громадянська позиція. У поєднанні з духовним саном це досить вагоме свідчення про місце і роль Католицької Церкви в Україні. Ви розриваєте шаблони і свідчите про те, що РКЦ — це Вселенська Церква, і вона не байдужа до того, що діється в суспільстві; що РКЦ в Україні — це жива й активна спільнота, яка живе проблемами своєї країни та робить усе від неї залежне, щоби пришвидшити мир і повернути спокій країні. Починаючи від Майдану і до сьогодні — Ваші виступи, Ваші інтерв’ю, все, що Ви робите, як Ви це робите, і Ваш лист до президента Порошенка, Ваші відверті й часом суворі висловлювання про те, в якому стані є країна і чому не йдуть зміни, — змушує під іншим кутом побачити роль духовного провідника народу, що перебуває у скруті.

— Я був тепер у Маріуполі — відчиняв Двері Милосердя, і здивувався тому, як дружно там люди тримаються і дають приклад справжнього екуменізму. Я був дуже радий і приємно вражений, коли мені дякували і православні, й католики, і греко-католики, а особливо протестанти — за все, що Римо-Католицька Церква робить сьогодні. Саме в Маріуполі я побачив, як люди навчилися спільно молитися і переживати разом усі ці події, адже вони перебувають на лінії фронту. Я відвідав наших хлопців на блокпостах, в окопах — був на трьох постах із благословенням і побачив їхній патріотизм; побачив, наскільки для них важливо, що єпископ приїхав до них в окопи, щоб їх поблагословити. Їх там постійно обстрілюють. Я роздав їм вервички і медальйончики, покропив їх свяченою водою, і це було для них такою важливою подією, аж мені важко передати. І якщо хтось із єпископів відвідує парафії в місцевостях, близьких до АТО, і не поїде відвідати хлопців, то це велика втрата.

Я стараюсь так часто, як можу, бувати в таких місцях, аби підтримати бійців, і я щоразу їм кажу, що немає жодної Служби Божої, на якій я би не молився за них. Моя дієцезія охоплює 7 областей, серед яких Луганська і Донецька, — то хіба я можу інакше? Там, де стріляють, не має значення, хто якої конфесії: важливо, що хтось молиться, підтримує і додає сили все це пережити.

— Президент відповів на Вашого листа?

— Ні. Не відповів. Але, знаєте, те, що не відповів, — дуже важливий сигнал для мене.

— А Ви маєте інформацію про те, чи Порошенко взагалі його читав?

— Я знаю точно, що читав. Але відповісти не мав що. І його мовчання — найкраща відповідь, яку він міг дати. Я іншого не чекав, чесно кажучи. Я розумію, президентові теж несолодко, і я йому не заздрю, йому також дуже-дуже важко, і я знаю всі ті проблеми; але він мусив це почути — а сказати «так, твоя правда» він не міг, і заперечити також не міг, тому промовчав. Це найкраще, що можна було зробити. Але ми за нього молимося, бо розуміємо, що все не так просто.

" Я завжди наголошую, що Церква міцна тоді, коли виконує обидва свої завдання: євангелізацію та несіння людям милосердної любові. Якщо ми цього не робимо, якщо не йдемо до людей із конкретною допомогою, то сама по собі євангелізація нічого не дасть. Тільки виконання обох місій дасть результат

— Але ось він — приклад того, що Церква турбується про людей, не боїться звертатися до тих, хто в земному рейтингу посідає найвищі позиції та вимагає виконувати свої обіцянки.

— Я хочу сказати, що в Донецьку, Луганську й Маріуполі залишилися наші священики. Вони залишилися там навіть попри те, що керівництво їм рекомендувало покинути парафії та виїхати з небезпечної території. Вони відмовились, бо не уявляли, як можуть залишити тих, кому служать. Там живуть люди, і вони залишилися разом із ними. Попри обстріли та небезпеку. Ті священики вважали своїм обов’язком розділити небезпеку й усі труднощі зі своїми парафіянами. І я бачу, як люди їх за це цінують. Вони своїми ділами показують, що означає бути пастирем. Я завжди наголошую, що Церква міцна тоді, коли виконує обидва свої завдання: євангелізацію та несіння людям милосердної любові. Якщо ми цього не робимо, якщо не йдемо до людей із конкретною допомогою, то сама по собі євангелізація нічого не дасть. Тільки виконання обох місій дасть результат.

— Куди тепер будуть скеровані Ваші зусилля? Чим зараз буде наповнена Ваша діяльність?

— Сім областей Харківсько-Запорізької дієцезії не дадуть мені сидіти без роботи. Як єпископ-ординарій, я намагатимуся розвивати харитативну діяльність. Просто важко поєднувати одне з іншим — бути шефом всеукраїнського Карітасу та ординарієм такої великої дієцезії. Я хотів би повністю присвятити себе тій праці, на яку Бог мене послав, у тій частині України, де зараз найважче.

Крім того на мене покладено обов’язки відповідального від РКЦ за душпастирство військових при Міністерстві оборони. І це дуже важливе завдання, бо потреба у спеціально підготованих капеланах дуже велика. Армія потребує душпастирів, і ми докладаємо всіх зусиль, аби їх підготувати й навчити. Усі конфесії спільно працюють над тим, щоб наші військові мали духовну підтримку.

— Існує якийсь спеціальний вишкіл для капеланів? Навчання, курси, стажування у більш досвідчених закордонних колег?

— Так. Вони відбувають спеціальне навчання. Отримують відповідні сертифікати. Все згідно з вимогами часу. Їм проводять регулярні семінари і тренінги. Недавно відбулися тренінги з надання першої медичної допомоги, бо капелани повинні вміти також і це. Ми маємо цілу визначену програму, згідно з якою готуємо військових капеланів до їхньої місії.

— Чи вистачає капеланів, як це відбувається взагалі: їх призначаєте Ви, чи вони самі зголошуються?

— Я не перестаю дивуватися, як багато священиків зголошується і просять їх скерувати в зону АТО. На Різдво багато наших отців служили Меси для воїнів на передовій. Вони хочуть спілкуватися з солдатами, підтримувати їх.

— Чи є запит з іншої сторони? Чи просять прислати саме римо-католиків?

— Наші отці їдуть, не зважаючи ні на що. Достатньо, що буде хоча б один римо-католик, і це вже має значення. А там уже священика потребують усі. Звісно, що з формального погляду прикріпитися до якоїсь частини священиковві РКЦ не так і просто; але якщо приїхати з молитвою і благословенням, то приймають із радістю. Тому ми все ж працюємо над тим, щоб була можливість для капеланів бути постійно зі своїми підопічними, щоб вони мали можливість постійного контакту. Адже солдати на передовій не зважають, чи то православний, чи греко-католицький, чи римо-католицький священик: вони просять про молитву і сповідь; просять про благословення.

— Ще хочу повернутися до справ Карітасу. Чи існують пріоритети в наданні допомоги? Кому з тих, хто звертається, яким соціальним категоріям надається допомога насамперед?

— Немає такого чітко визначеного пріоритету. Все якось само визначається: якщо дитині потрібна операція і ми можемо допомогти — знайти клініку чи лікаря, чи дати певну суму грошей, — то це буде зроблене в першу чергу. Все залежить від терміновості чи від наших можливостей на цей момент. А далі то вже якась продовольча допомога, чи відвідування хворих удома, — тобто таке соціальне служіння.

— Волонтерів вистачає?

— Ми завдяки волонтерам і функціонуємо. Завдяки їхній праці можемо надавати підтримку хворим, які потребують відвідин і спілкування.

— Чи Карітас-Спес Україна співпрацює з аналогічними організаціями закордоном? Якою є ця співпраця? Ви можете, наприклад, зв’язатися з ними і запропонувати прийняти на відпочинок групу дітей?

— Ми співпрацюємо, і дуже активно, але не в такій формі. Переважно нам допомагають коштами. Найбільше у цьому плані нас підтримує Карітас Австрії та Німеччині, а також шерег благодійних організацій. За їхньої фінансової підтримки нам вдалося дітей із Харкова завезти на відпочинок до Яблуниці. Діти були вражені Карпатами, відпочинком і тими людьми, а батьки телефонують і дякують нам ще й досі і просять узяти дітей ще раз.

Крім того, такі табори — це нагода через дітей виховати також і батьків. Бо через дітей Бог промовляє до дорослих. Адже це не звичайний відпочинок, там діє програма християнського виховання, спільні молитви, Святі Меси, спільні заняття — ми хочемо дати їм не лише хліб, а також і Бога. І ми на цьому наголошуємо. Я вражений листами, які отримую від батьків: вони пишуть, що їхня дитина молиться і їх навчила молитися. Уявляєте, який це плюс!

Завдяки цьому я бачу, що Карітас робить величезну роботу — не лише матеріально забезпечує потреби на зразок швидкого обслуговування (я взагалі проти швидкого обслуговування!). Ми даємо людям також духовну поживу, приділяємо увагу також їхній душі.

— Велика справа милосердя триває під вашим проводом уже 20 років. Для багатьох Ви були світлом у кінці тунелю, надією на порятунок і рукою допомоги. Як працівники Карітасу дають собі раду з таким емоційним та психологічним навантаженням?

— Щоб наші працівники могли так віддано працювати, ми їх виховуємо, підтримуємо, проводимо для них реколекції раз на рік, а кожної першої п’ятниці місяця ми не працюємо: у нас день зосередження — молитви, конференції, Свята Меса. Люди, які працюють у Карітасі, повинні мати того духа, який дозволить їм почуватися на своєму місці.

— Озираючись назад, на роки невтомної праці: що Вам спадає на думку?

— Якби мені хтось колись сказав, що все це буде, і в таких масштабах, то я би подумав, що в людини занадто багата уява. Я б ніколи не повірив. Але сьогодні, по 20 роках праці, коли вже є з чого підбивати підсумки, — я бачу, скільки за цей час було зроблено, чого досягнуто. Особливо тішуся будинками сімейного типу для дітей-сиріт і оздоровчими комплексами, де понад 3 000 дітей щороку приїжджають на відпочинок. Є ще багато роботи, звісно; але і зроблено немало.

— Щиро дякую за розмову. Нехай Господь благословляє Вас і вашу працю!

Довідка CREDO

Станіслав Широкорадюк народився 23 червня 1956 року в с. Корначівка Хмельницької області. Закінчив 1973 року залізничне технічне училище. Після цього рік працював на залізниці. Три роки відслужив у радянській армії. Опісля працював на заводі у Полонному (Україна) та у Ризі (Латвія). 1979 року вступив до Ризької вищої духовної семінарії, а 1981 – таємно до Ордену Менших Братів. 1984 року був висвячений на священика у Ризі. Працював настоятелем парафій у Полонному та Славуті. Керував будівництвом і відновленням понад 16 храмів в Україні.

6 січня 1995 року Святіший Отець Йоан Павло ІІ висвятив його на єпископа та призначив єпископом-помічником Києво-Житомирської дієцезії.

На Конференції єпископів РКЦ у травні 1995 року Його Преосвященство єпископ Станіслав Широкорадюк був призначений відповідальним за «Карітас-Спес» в Україні. 2009 року Конференція єпископату України призначила його Головою Комісії релігійної місії «Карітас-Спес».

У липні 2012 року Святіший Отець Бенедикт XVI призначив єпископа Станіслава апостольським адміністратором вакантного осідку ad nutum Sanctae Sedis (до вирішення Апостольської Столиці) Луцької дієцезії.

У квітні 2014 року Папа призначив єпископа Станіслава Широкорадюка ординарієм Харківсько-Запорізької дієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні.