Культура

5 історій запоріжців, які перейшли
на українську мову

12 Лютого 2016, 10:54 1686
українська мова перехід

Сайт міста Запоріжжя 061.ua розпочав новий проект: щотижня розповідатиме про простих запоріжців, які роблять щось не так, як усі.

Перший випуск рубрики — про тих, хто у свідомому віці перейшов на українську. 061.ua розпитав у п’ятьох україномовних мешканців Запоріжжя різного віку та професій про те, що підштовхнуло їх до такого рішення і чи змінилися після цього їхні відносини з навколишнім світом. 

Уляна Кривохатько

Уляна Кривохатько, 20 років, SMM-спеціаліст: 

«Я перейшла на українську за один день — 2 квітня 2014 року. Просто повернулася додому з подорожі й почала з усіма говорити українською. Окрім іншого, це був один зі способів ідентифікувати свою приналежність до тих, хто обирає в конфлікті з Росією блакитно-жовтий бік».

«Щодо реакції рідних та знайомих — мені здається, вони були до цього готові, хоча спочатку трохи знічувалися і не розуміли, якою мовою зі мною треба спілкуватись. Я ніколи не вимагаю від людей звертатися до мене українською — це має бути усвідомленим вибором кожного, а не намаганням підлаштуватися».

«Тоді, коли це відбулося, на українську одразу перейшло двоє людей: я і моя молодша сестра. Вона зараз частково повернулася до російської через вплив оточення. Але я помітила за собою, що в колективах, де я з’являюся, люди починають постійно вставляти у російські речення якісь українські слова чи звороти. Напевно, це якийсь вірусний, підсвідомий ефект».

Олександр Безедінов

Олександр Безедінов, 38 років, підприємець:

«Я з дитинства завжди любив українську мову, але оскільки народився та виховувався в російськомовній сім’ї, то розмовляв російською. Коли навідувався до своєї прабабці влітку, то розмовляв з нею українською. Мова мені завжди подобалась своєю мелодикою, я завжди відчував її своєю рідною, мовою, якою колись спілкувалися деякі мої предки і якою приємно було спілкуватися мені».

«Заважала відсутність україномовних співрозмовників поруч, а також вольового рішення. Отже, мірою свого зростання я зрозумів, що правильна українська мова та суржик, який я чув від своїх родичів, — це не одне й те ж саме».

«Каталізатором стали події останнього часу. Проте я б не хотів, аби думали, ніби це стало для мене принциповим рішенням “в піку” російськомовним громадянам. Я поважаю позицію російськомовного оточення, не дорікаю їм і не вважаю їх якимись гіршими за мене».

«Багато думав останнім часом, яким чином у нас сформувалось підґрунтя для розгортання такої інформаційної маніпуляції? Чому я з самого дитинства вважаю себе українцем, а деякі мої однолітки, з якими я разом зростав на одних вулицях, ходив в одні школи — ідентифікують себе інакше? Я аналізував дитинство, намагаючись згадати, як така ідентифікація з’являлась у мене. І дійшов висновку, що то був цілий комплекс передумов, серед яких однією з найголовніших є мова. Це стало таким собі каталізатором мого переходу на українську. Отже, тут, мабуть, порівну серця і голови, як то кажуть».

«Знайомі поставилися з розумінням. Тут мені більш-менш поталанило. З домашніми одразу узгодив, а на роботі у мене більше половини колег спілкуються українською. Отже, там, де я буваю 70-80% свого часу, сприймають це як належне».

«Хочу бути відвертим: я не зо всіма спілкуюсь українською. Якщо, наприклад, розмовляю з людиною російськомовною, яку бачу раз або два на рік, то мені просто простіше спілкуватися російською 1‑2 хвилини, ніж пояснювати, чому і як я перейшов на українську. З російськомовними клієнтами під час переговорів спілкуюся тією мовою, якою вони зі мною, тобто підлаштовуюсь».

Олександра Сергієнко

Олександра Сергієнко, 32 роки, вчителька інформатики: 

«Я перейшла на українську 2008 року. Йшла до цього поступово, це не було рішенням однієї миті. Коли в розмовах із противником України звучить “Ну это все классно, но что ж ты такая патриотка, а говоришь по-русски?” — ти розумієш, що нема чим крити. Аби позбавити опонентів оцього залізного аргументу, треба було перейти на українську. А ще одним моїм мотивом на той момент було те, що колись у мене будуть діти, і я хотіла, щоб вони чули українську в родині. Щоб вони не мучились питаннями — а хто я, а яка моя рідна мова; щоб вони чули це в родині від мами і могли сказати: так, українська — моя рідна. А далі вже, коли вони виростуть, то де і як житимуть — це вже буде їхнє рішення».

«Так сталося, що я перейшла на українську якраз коли почалася літня відпустка; в той період у мене не було сильного контакту з людьми, тому перехідний період минув спокійно. І я за три місяці напрацювала алгоритм, як відповідати на питання «Що з тобою сталося?», «Ти це на спір?», «Як надовго тебе вистачить?» Я придумала універсальну відповідь: «Мені так хочеться». Коли бачила, що людина щиро цікавиться і з нею можна адекватно говорити, то я могла трохи більше розказати про свої мотиви».

«Діти у мене україномовні, бо українську вони чують від мами. Хоча старший, Тарасик, — білінгва, він російською теж уміє спілкуватись, але це кумедно звучить. У сина нема ніяких проблем у спілкуванні з однолітками. Я йому пояснила, що в Україні люди спілкуються багатьма мовами, в нашому регіоні російська дуже поширена, але українська поширена також. Сказала, що ти, Тарасику, українець і живеш в Україні; і якщо тобі хтось скаже, що він не розуміє, то це його проблеми, а не твої».

«Були такі випадки на дитячих майданчиках, коли у сина з подивом питали “Ого, ты по-украински говоришь?” А Тарасик відповідає: “Так, бо я українець, але ти можеш говорити російською, я тебе цілком розумію”. Подивимось, як буде далі, бо у дитини в будь-якому разі будуть свої друзі й під тиском соціуму може бути що завгодно. Просто хочеться йому розставити правильні акценти змалечку. Не проблема, якщо навіть він перейде на російську; просто треба розуміти, що ти на своїй землі і українська — це мова твоєї держави».

Віталій Андроник

Віталій Андроник, 21 рік, студент ЗНУ:

«З дитинства я говорив на суржику, бо народився і перші 10 років прожив у селищі. Потім наша сім’я переїхала у російськомовне місто. На те, як я говорю, довго не зважав, і десь аж у 7‑8 класі зрозумів, що потрібно говорити або російською, або українською. Насправді, я намагався перейти і на російську через оточення; але для мене ця мова чужа, ніхто в родині нею не спілкувався, читати російською було неприємно, тому швидко залишив цю ідею».

«Велику роль відіграє самовизначення себе у цій країні, усвідомлення себе українцем. Ось це самовизначення у мене припало на підлітковий вік. Було, звісно, важко викорінити певні слова з суржика, проте головне — постійно працювати над собою. За кілька місяців я вже спілкувався українською. Не раз чув, що хтось там не говорить українською через російськомовне оточення — це взагалі не причина, перевірено на собі. Я не зважав на те, що про мене подумають інші, я просто знав: я говорю мовою свого народу, і це нормально».

«Якось в одному із запорізьких “АТБ” я запитав касира, де тут сірники. Я не знаю, чи включила вона в себе “дурника” чи справді не знає, що це, але повторив ще кілька разів, і врешті-решт довелося їй перекласти. Насправді такі ситуації обурюють».

«Загалом люди дуже привітно ставляться, коли чують українську: хтось одразу починає відповідати українською, хтось — продовжує російською. Із повчального — ніколи не намагатися перетягнути когось на українську. Коли я почав розмовляти українською, в школі намагався змусити до цього друзів, так само і в коледжі, але це те ж саме, що битися об стіну головою. Зрештою, відтоді більше не звертаю увагу на те, хто якою мовою говорить».

Владислав Мороко

Владислав Мороко, 43 роки, чиновник

«Я народився в Оріхові Запорізької області й до чотирьох років там жив. Звісно ж, розмовляв українською. Наприкінці 70-х батьки переїхали до Запоріжжя — російськомовне середовище, садочок, школа… словом, “перевчили”. До української мови спілкування повернувся під час навчання на істфаці ЗНУ та викладання у вишах міста».

«Першим до української мови повернувся батько. Я —згодом. Спочатку важко: бракувало словникового запасу. Але викладання та написання дисертації цю проблему виправляють. Чому вирішив повернутися до української мови? Відверто — важко когось “вести” за собою до мрії, не дотримуючись принципів, на яких ця мрія вибудована: мова, історія, віра. Тому — спочатку сам, а потім учити інших. Оточення поставилося нормально, ми ж у серці України живемо! Вони розуміють мене, а я розумію їх — це головне».

Тетяна Гонченко, 061.ua
За матеріалами: Портал мовної політики

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity