«Кілька місяців тому я створила католицький профіль на Твіттері; дуже швидко велика кількість людей почала за ним стежити, — пише американська блогерка Стефані Лобо. — Кілька тижнів тому я поширила кілька постів на тему абортів і отримала безліч повідомлень, які містили добре відомі мені аргументи (…). Через усе це я не могла спокійно заснути».

«Я зрозуміла, що не виступаю за збереження життя, …і, ймовірно, багато з вас теж ні. Доки ви після цієї заяви не кинули читати та не почали говорити моїй мамі, що мене змінило навчання, або що я не можу бути католичкою й водночас не виступати за збереження життя (…), знайте, що я абсолютно, на всі 100%, проти абортів», — пише Стефані. Мета цього тексту — звернути увагу читача на те, що бути проти абортів чи евтаназії ще не означає підтримувати життя; це означає захищати життя згідно зі стандартами суспільства, але не Бога. Це так, якби хтось називав себе католиком тільки тому, що батьки змусили його приступити до Першого Причастя чи Миропомазання. Технічно ти — католик, однак щойно ти перестаєш практикувати свою віру, це слово починає звучати для тебе зовсім інакше. «Так само і з ідеєю збереження, підтримки життя — я “не практикую” цієї ідеї, — веде далі Стефані. — Так, справді, я була на маршах проти абортів, я молилась перед клініками, де робили аборти, та захищала свої переконання усюди, де лише можна було. Але чи це зробило мене ревною захисницею життя? Ні!»

Стефані вважає, що часто Церква зосереджує увагу на захисті життя ненароджених чи запобіганню евтаназії, але забуває про найважливішу частину правила — «бережи життя від зачаття до природної смерті». Американка звертає увагу саме на сполучник «до», який означає захист життя на всіх життєвих рівнях.

Ось 5 причин, які можуть свідчити про те, що ми — попри наші переконання та гасла — все ж таки не захищаємо життя.

1. Я не підтримую матерів після того, як вони народили дитину.

«Дізнавшись про вагітність жінки, кожен, хто підтримує життя, біжить, аби її привітати й запропонувати свою допомогу. Кожен обіцяє опіку та переконує її зберегти дитину або ж віддати на всиновлення (якщо вагітність небажана). Коли дитина народжується, люди й надалі підтримують її, парафіяни віддають одяг чи купують пелюшки, — пише Стефані. — А що далі? Коли дитині минає рік, матір перестають підтримувати».

Часто люди засуджують дівчат‑підлітків, які завагітніли; інших молодих дівчат, що провадять активне статеве життя, не засуджують — бо їм «пощастило» або вони вирішили перервати вагітність, пише жінка у своєму блозі. Стефані радить, як це можна змінити: «Допоможи знайомим молодим матерям в опіці над дитиною. Задарма! Підтримуй їх, коли дитина з’явиться на світ. (…) Не засуджуй вагітних, а радій за них, тішся з ними, привітай їх!»

2. Я не роблю майже нічого, щоб боротися з самогубствами.

«Чи вам відомо про те, що близько 20 мільйонів людей на світі щороку намагаються покінчити життя самогубством? Про це ніколи не говориться. А це міг би бути твій син, твоя подруга, колега, співробітник чи сусідка, — пише Стефані. — Насправді ми не знаємо, з чим люди мусять давати собі раду».

Чому немає програм на цю тему в наших школах чи церковних спільнотах? Чому немає маршів, таких, як, наприклад, проти абортів? Важко про це говорити, важко зрозуміти, коли хтось має серйозні неврологічні або психологічні проблеми. Але чому ми нічого з цим не робимо? У світі щороку робиться 1,2 мільйона абортів, тим часом як 20 мільйонів людей намагаються звести рахунки з життям!

Стефані радить: намагайся побути зі знайомими, які опинилися в скрутній ситуації або потерпають від важкої психічної хвороби. Будь із ними, аби їх підтримати! Допоможи родинам, які втратили когось близького через самогубство. Це величезна кривда для них, адже всі засуджують їх за егоїзм. Ми повинні це змінити!

3. Я не звертаю уваги на особливі потреби інших людей.

«Я люблю й шаную людей, які є іншими. Проте чи цього достатньо? — запитує Стефані. — Часто ми співчуваємо людям з особливими потребами, ставимося до них інакше». Звісно, вони потребують особливої турботи, бо самостійно не можуть зробити деяких справ; але це не означає, що до них треба ставитися інакше, коли ми з ними розмовляємо чи просто перебуваємо поруч. «Мені здається, що нам чогось тут бракує. Ми часто боїмося дивитися на них, бо не хочемо, щоб вони думали, ніби ми їх оцінюємо; але ж погляд — це не проблема: немає нічого страшного у запитанні, як вони почуваються, з ними не страшно бути. Не біймося їх!»

Стефані радить також перестати говорити про наймолодших «немає значення, хлопчик це чи дівчинка, аби маля було здорове». Говорячи так, ми даємо зрозуміти, що як дитина не є здоровою, то вона менш вартісна. Батьки дітей‑інвалідів, напевне, скажуть вам, що їхнє життя стало кращим, відколи вони стали батьками цих особливих діток.

4. Я не молюся за в’язнів.

«Я знаю, що більшість тих людей заслуговують на кару, — пише Стефані, — але вони також заслуговують на те, щоби про них думати, молитися за них. Ми часто забуваємо про їхнє існування. Навіть якщо вони скоїли щось жахливе, їхнє життя залишається цінним. Ми покликані протистояти смертній карі, а водночас маємо за них молитись, бо вони також є нашими братами та сестрами (…)».

Що виправити? Молімось за їхнє навернення, «всиновлюймо» в’язня, напишімо до нього. Вони заслуговують на те, щоби з ними розмовляти; можна також якимось чином долучитися до тюремного душпастирства. На думку Стефані, багато людей взагалі про таке не чули. Пам’ятаймо: навіть якщо ці люди прийняли хибні рішення, Бог їм вибачає та любить їх так само, як мене чи тебе.

Станом на 1 лютого 2014 року в Україні 98 162 особи відбувають покарання у виді позбавлення волі.

5. Я не відвідую дідуся/бабусю достатньо часто.

«Останнім часом розвивається “мода” на те, щоб віддавати дідусів та бабусь до будинку пристарілих, — пише Стефані. — Вони виховали своїх дітей, важко працювали, прожили чудове життя, підтримували суспільство, а зараз мешкають там, де їх ніхто не відвідує. Ми забуваємо про стареньких, а після їхньої смерті жалкуємо, що так мало розмовляли з ними».

Стефані радить: відвідай свого дідуся чи бабусю! Подзвони до них або надішли листівку, піди до такого соціального центру та проведи трохи часу з його мешканцями. Будь терпеливим до них!

Кожне життя народжується з любові, тому любов повинна підтримувати життя до самого кінця. Любов — це передусім небайдужість. На жаль, сучасне суспільство, тим більше в умовах війни чи економічної кризи, змушує до боротьби за самого себе, за своє існування. Найчастіше підтримка життя, збереження нового життя, ширення любові та розуміння завершується гучними, але пустослівними гаслами. Людина зазвичай пояснює це матеріальними умовами, відсутністю внутрішніх сил та достатньої мотивації для втілення ідеї збереження та підтримки життя — життя нової людини, коханої людини. Держава теж не є опорою для таких починань. До того ж слід завжди починати від себе: кожен особисто має дати свідчення любові, терпіння й готовності до самопожертви, адже у цьому, власне, й полягає людяність. Хоч би що трапилось — треба залишатись людиною і допомогти зберегти цю людину в ближньому.

За матеріалами: Deon.pl
Переклад та адаптація: Мирослава Сиваківська, СREDO
Фото: pexels.com