Більбо Беґґінс, він же Торбінс, знаменитий гобіт Д. Р. Р. Толкіна, міг залишитися в своєму комфортабельному будиночку з садом. Зрештою, до Беґґінсів «ставилися з повагою, […] вони ніколи не потрапляли в пригоди й не робили нічого неочікуваного». Проте, коли певного фатального дня його відвідав чарівник Ґендальф, Більбо відчував, що діялося щось важливе. Його потребувала велика (хоч майже непомітна) битва між добром і злом.
У подорожі, в яку тоді вирушив, гобіт зіткнувся з багатьма небезпеками та проблемами, однак його життя безперечно було не таке нудне, яким могло бути, коли б він зостався вдома! Так само, як Більбо, усі ми покликані переживати пригоди — взяти участь у боротьбі зі злом за правду, любов і життя, а також збудувати міцні, часто складні, але прекрасні відносини з Богом, із чоловіками, жінками та дітьми, яких зустрічаємо на своєму шляху.
Згідно з письменником Джоном Елдріджем, чоловіків у Церкві зазвичай змушують бути ввічливими і приємними; вони стають ніжними й лагідними, але водночас знудженими та нецікавими. Вони втратили жагу до пригод і не розуміють, які битви можуть вести. Елдрідж посилається на кілька уривків із Біблії, у яких Бог зображується як воїн, що йде у бій. Наслідуючи Ісуса, який був не лише ніжним, добрим та ввічливим, я не повинен ганятися лише за самоствердженням та задоволенням. Бог дає мені завдання — як каже пророк Ісая — «благовістити сумирним», «перев’язати зламаних серцем», «полоненим звіщати свободу», «потішити всіх, хто в жалобі», «замість попелу дати їм оздобу, оливу радості замість жалоби, одежу хвали замість темного духа!» (пор. Іс 61, 1‑3).
Як чоловіки, так і жінки покликані боротися зі «світом, плоттю й дияволом», опиратися злу незалежно від того, чи ми знаходимо його в своєму серці, чи в навколишньому світі. Теза, яку я висуваю, полягає в тому, що усі ми певною мірою втратили здатність бачити те, задля чого були створені; як і те, що культура (а часто, на жаль, також Церква) дурять нас і промивають мізки. Ми більше неспроможні побачити драму життя у ширшій перспективі, де гра йде на високі ставки. Наше покликання — переживати життєву пригоду разом із та пізнаваним Богом; пригоду, під час якої на нас можуть чигати розпачливі та нудні моменти, але вона надає сенсу життю, у якому кожна хвилина має значення. Дені де Ружмон пише: «Коли я чую, як хтось, позіхаючи, каже: "Що мені робити? Мене нічого не цікавить!", пригадую, як на подібне питання відповів Серен К’єркеґор, порадивши вибрати собі один із християнських принципів і спробувати застосовувати його у своєму житті».
Очевидно, що це зусилля, якщо воно щире, поверне вас до реальності, де проявляються реальні конфлікти, де проводяться лінії сил духовного й морального життя, де драма покликання одразу ж набирає конкретної форми. І з того моменту неможливою стає навіть одна хвилина нудьги. І ви будете нарікати, що маєте лише одне життя. Ми покликані не тільки пожинати радість зі створеного світу, а й любити наших ближніх як самих себе. На сторінках усього Святого Письма знаходимо сильні нагадування про необхідність служити іншим людям. Явище нудьги стало таким поширеним тому, що ми занадто зосереджуємося на самих собі, дбаючи про заспокоєння власних потреб. Простіше кажучи — ми стали егоїстами!
Джон Ортберґ пише: «Хоч як парадоксально, одна з речей, що перешкоджають мені відчувати радість, — це зацикленість на власній особі. Тобто самолюбство, що заважає посвятити себе задля радості інших, і через яке я не помічаю незліченних невеликих дарів, щодня отримуваних від Бога, й тому не можу ними насолоджуватися. Ось чому Уокер Персі назвав нудьгу станом, у котрому "особа витіснена самою собою"».
Цей недосконалий світ завжди викликатиме в нас почуття розчарування і прикрості. В нашу сутність було вписане прагнення почуття сенсу та самоствердження; однак у цьому житті воно ніколи не буде заспокоєне. Ми повинні зіткнутися з одноманітністю і беззмістовністю, повинні чекати в довгих чергах, терпіти двадцятигодинну автомобільну подорож і тривалі хвороби. Деякі люди переживають стан крайньої сенсорної депривації [позбавлення зовнішнього впливу на органи чуття], годинами нерухомо лежачи на лікарняному ліжку й дивлячись у стелю. Інших замикають у тісних тюремних камерах, на довгі роки позбавляючи їх контакту з природою та людьми.
Ми живемо в тіні падіння, результатом якого є гріх. Одним із наслідків гріха Адама і Єви була необхідність боротися з терням та бур’янами, які ускладнюють працю в полі й в саду. Виривання бур’янів на великому городі може бути насправді важким і втомливим заняттям. Треба робити це знову і знову. Борючись із наслідками гріха, ми в кожній галузі життя відчуваємо розчарування й монотонність.
Часто складається враження, що бур’яни, іржа, міль, пил, бактерії, цвіль і рак перемагають, незважаючи на те, що вкотре ми використали усі доступні нам засоби, аби відбити атаку. У нас є вроджене, Богом дане прагнення звільнитися від «сізіфової праці» життя. Разом з усім створінням, говорить св. Павло, ми зітхаємо й стогнемо в муках народження, бажаючи звільнитися від болю важкої праці, з надією й терпеливістю очікуючи на день, коли усе це закінчиться і ми будемо визволені (пор. Рим 8, 22‑25). Ми відчуваємо постійну тривогу, бажаючи чогось, чого ще не маємо.
фінансово.
Щиро дякуємо!
