Кілька днів тому, 19 лютого 2016 року, помер італійський письменник, філософ, лінгвіст, літературний критик, спеціаліст із семіотики і медієвіст Умберто Еко.
Часопис CREDO пригадує його погдяд на сучасне життя, сказаний у 2012 році:
Італійський письменник Умберто Еко.
Зняти відео або сфотографувати, аби потім викласти відзняте в Мережу. Нині багато хто думає тільки про це, перебуваючи на якійсь події. І таким чином відмовляється від змоги зрозуміти те, що насправді відбувається на їхніх очах.
Якийсь час тому в Іспанській академії у Римі я намагався щось розповідати, але одна синьйора засліпила мене світлом своєї телекамери так, що я навіть не міг прочитати плану своєї доповіді. Я зреагував досить різко, заявивши, як то мені трапляється говорити з неделікатними фотографами, що коли працюю я, то вони мають припинити свою діяльність з огляду на розподіл праці. Синьйора вимкнула телекамеру з вельми незадоволеним виглядом.
Тиждень тому в Сан-Лео, де відбувалася прекрасна подія, організована муніципалітетом, бо знайшли пейзажі Монтефельтро в розписах П’єро делла Франческа, – троє чоловіків осліпили мене спалахами своїх камер так, що я був змушений закликати їх до порядку відповідно до правил хорошого тону. Слід відзначити, що і в першому, і в другому разі порушники не були представниками Великого Брата, швидше за все, вони були освіченими людьми, які з доброї волі прийшли, аби послухати доповідей, що вимагають певних розумових зусиль для їх осмислення. Тим не менше, очевидно, що синдром електронного ока примусив їх понизити рівень гуманізму: фактично, доповідь їх не цікавила, вони тільки хотіли зареєструвати подію, аби потім викласти зафіксоване на YouTube. Вони відмовилися від спроби зрозуміти те, про що говорилося, аби записати на свої мобільні телефони подію, яку могли би спостерігати на власні очі.
Ця присутність механічного ока на шкоду роботі мозку, здається, змінила свідомість навіть цивілізованих людей. Вони йдуть із культурного заходу, на якому були присутні, з певною кількістю відзнятих кадрів, – що мало би сенс, якби я давав сеанс стриптизу; але в їхніх головах не залишається жодної ідеї про подію, свідками якої вони були. І якщо вони подорожують світом, фотографуючи все, що бачать, то вочевидь вони приречені забути те, що реєстрували день тому.
Я з різних приводів розповідав про те, як полишив фотографування 1960 року після екскурсії французькими соборами, де я як навіжений все підряд знімав на плівку. Після повернення я залишився з серією фотознімків низької якості і вже не пам’ятав того, що бачив. Я закинув свій фотоапарат і в подальших подорожах намагався фіксувати все побачене у своїй пам’яті.
Коли мені було 11 років, мою увагу якось привернув незвичний шум на міській вулиці, де я перебував. Здалеку я бачив, що вантажівка зачепила селянського воза, на якому їхали чоловік із жінкою. Жінку викинуло на бруківку, вона лежала з розбитою головою в калюжі крові та мозку, що розтікся (у моїх жахливих спогадах це асоціюється з розквецяним тортом із збитих вершків та полуниці), а чоловік притискав її до себе і кричав з відчаю. Я не став підходити ближче, вражений жахом. Я не тільки вперше побачив мозок, розмазаний по асфальту (на щастя, і востаннє), але й уперше опинився перед лицем Смерті, Болю, Відчаю. Що б відбулося, якби у мене, як у наші дні в кожного хлопця, був телефончик із фотокамерою? Може, я б відзняв побачене, щоби продемонструвати друзям, що я там був, а потім виклав би свій відеокапітал на YouTube, полоскотати нерви любителям «schadenfreude» (нім. «злорадство». – Прим. ред.), тобто тих, хто відчуває задоволення від нещасть інших. А потім, як знати, продовжуючи реєструвати нещасні випадки, я би став геть байдужий до бід інших людей.
Замість цього я зберіг цю подію у своїй пам’яті, і вона, хоч минуло 70 років, продовжує тероризувати і виховувати мене, роблячи небайдужим і співчутливим учасником нещастя інших людей. Не знаю, чи є ще змога у сьогоднішніх підлітків подорослішати. Але дорослі, з очима, прикованими до мобільних телефонів, віднині назавжди втрачені.
Умберто Еко, inosmi.ru
фінансово.
Щиро дякуємо!
