Любий читачу! Не критикуй, будь ласка, надто квапливо. Не кидайся звинуваченнями у пропаганді розлучень. Спробуй поглянути на проблему також з іншої перспективи, ніж твоя власна.
Розставання пар — як заручених, так і тих, хто ще й не заручився, — трапляються досить часто і з різних причин. Зокрема в нинішньому, хочеш чи не хочеш споживацькому, світі, в якому настирливо пропагується зацикленість на власних потребах і заміні товару на кращу модель, без попередньої консультації з майстром ремонту. Інколи навіть краще, що до розставання справи доходять ще до шлюбу. За умови, що пара розстається після ґрунтовного аналізу ситуації та насправді доходить висновку, що цим двом не вдасться створити вдалого зв’язку.
Буває, що по реколекціях, молитовних днях, зустрічах для наречених молоді виявляють, що їх ділить більше, ніж об’єднує. Однак таке розставання (навіть коли рішення було взаємним) залишається складним, і має бути, говорячи фаховою мовою, пропрацьоване. Однак нечасто трапляються такі розставання за взаємною згодою. І тоді справи обертаються на погане.
Те ж саме стосується подружь. Ну бо хтось «вигорів», хтось заново закохався, хтось тільки по роках життя, сам дозрівши, відкрив іншу любов — ту, як стверджує, єдину істинну. Мільйон приводів, які переконують полишити попереднє життя і розпочати нове. І цей хтось іде собі. Ось так просто. Хоч би ми прикликали на свідка самого Господа Бога, захищалися з цілим полком військ подружньою присягою і браком згоди на розлучення — часто ми не маємо впливу на відхід своєї «половинки». І з цим треба щось робити.
Знаний у Польщі Томек Будзинський сказав якось, що тільки по роках зрозумів, чим є подружня присяга. Сказав: подружня присяга означає, що Я — вільна людина — обіцяю тобі любов, вірність і те, що не покину тебе аж до смерті. Але це Я присягаю, що означає — ти можеш бути зі мною або ні. Це, своєю чергою, не означає, що мені байдуже, чи ти зі мною будеш; може статися, що відійдеш. Але якщо відійдеш ти, то Я буду вірний ТОБІ. І якщо ти вирішиш повернутися, то я тобі ноги обмию і тарілку супу поставлю, бо то Я — вільна людина — присягав тобі, що не покину тебе аж до смерті. Така любов водночас прекрасна і тяжка. І скажено вимоглива. Але може статися, що партнер не сприймає шлюбної присяги таким чином.
Чому розставання такі тяжкі? Бо людина раптом втрачає частину свого життя, частину себе. Той, кому ми довіряємо, кого обдаровуємо почуттями, перед ким відкриваємо себе, перед ким ми певним чином стоїмо оголені, кому віддаємо частину себе, — відходять. Хтось, із ким ми, поблагословлені та поєднані в Боже ім’я, маємо стати одним тілом або ж довгі роки вже є одним тілом, раптом шмат цього тіла відриває. Рана кривавить; отже, її потрібно лікувати, вона має затягнутися. Фрагмент, якого бракує, треба доповнити, інакше машина нашого функціонування почне «заїдати». Бракує хоч одного коліщатка, і механізм уже неповний. Ми в цій ситуації маємо, власне кажучи, два виходи: або навчимося жити «некомплектними», або прилаштуємо собі протез. Перше питання стосується реорганізації свого життя з урахуванням неприсутності другої особи, друге — віднайдення форм повноти і задоволення, які заповнять пустку, що утворилася.
Покинутих часто характеризують як самотніх, із почуттям власної непотрібності, без мотивації до життя, бо ж нема більше кому робити сніданки, нема до кого притулитися, нема на кого спертися у важку хвилину, а вночі тільки мокра від сліз подушка — все, що залишилося. З одного боку, складно не погодитися, але з іншого — я не можу відмахнутися від враження виключно суб’єктивного погляду, який зовсім не мусить стосуватися всіх.
Наприклад, людина, яка переживає смерть своєї половинки, також втрачає частину себе, зазнає пустки. Але це не означає, що одинокість, якою це супроводжується, завжди переростає в болісну самотність, у якій немає підтримки найближчих, можливості втишення болю, а занурена в жалобу людина не припиняє щоденних справ. Так само впевнено під цими словами може підписатися кожен, хто спокійно живе собі сам.
Отже, чи проблема досвіду та переживання розставань лежить у самій втраті, чи в тому, що той, хто покинув, швидко вступає у новий зв’язок?
Треба пам’ятати, що розставання це завжди форма втрати. А кожну втрату треба відболіти, відплакати, пережити своєрідний час жалоби. Часто — з усіма її етапами. Настає час і на заперечення, і на злість та образу, і на торгування й відчуття провини, аж зрештою настає момент стабілізації та прийняття того, що є. Тим часом багато покинутих тривають у своїх стражданнях попри те, що час минає. Вони неспроможні погодитися з утратою і впорядкувати собі життя заново. (Я не маю на увазі входження в новий зв’язок).
Коли втрата уже буде оплакана і викид сильних емоцій уже стане нашим минулим (плач — це форма очищення, як і вираження своїх страхів та злості вголос), треба просто закрити цей етап як пройдений, бо в іншому разі ми не зможемо розпочати нового етапу. Інколи, як у разі смерті близької особи, допомагає символічний акт прощання: спакувати пам’ятки, листи або фотографії, що нагадують про спільний час, у якусь коробку і винести її з дому.
Завдані рани бувають такими глибокими, що в почуттях ображеної людини її кривдник, власне, помирає, і закриття цього етапу вимагає таких дій.
Може допомогти також швидке розв’язання спільних справ, бо в іншому разі незавершені справи тягнутимуться місяцями, постійно виникаючи в житті й роздираючи таким чином ще гірші рани.
Нарешті настає час реорганізувати своє життя і перейняти функції, які раніше виконував той інший. Інколи це вимагає відмови від раніше виконуваних ролей або виконання певних обов’язків, зміни розкладу або припинення певних ритуалів. Вільний час і вільне місце варто заповнити якоюсь активністю. Праця, спорт, розвиток зацікавлень, зустрічі з друзями або суспільна активність відбудують пошкоджене відчуття власної цінності, дозволять установити дистанцію, захистять від туги і депресії.
В осягненні стабілізації та внутрішнього спокою надзвичайно важливою є спроба пробачити. Живлення ненависті не зменшуватиме її сили. Важливо, що в цьому разі прощення не поєднане з примиренням. Відчуття кривди може бути дієвим бар’єром проти зустрічей та встановлювання мирного зв’язку, однак воно не становить перешкоди для акту прощення у своєму серці.
Коли я читаю свідчення покинутих людей, які після розставання залишаються вірні своєму чоловікові чи дружині в ім’я Таїнства Подружжя, відчуваючи в них одночасно терпкий смак гіркоти, що крапле з листів, та невтішного горя, — згадую слова Томка Будзинського. Бо та мудра Любов, істинна любов, про яку пише св. Павло в Посланні до Корінтян, не шукає свого і не виноситься пихою, не буде більше шукати помсти і не витягне на світло денне всіх слабкостей за кавою з подружками.
Справжня Любов не пам’ятає зла. Вона подібна до барометра добра, яке ми винесли з цього зв’язку. Вона не заздрить, коли зрадник вступає у новий зв’язок. Не гнівається, отож не буде скаржитися і шукати винних. Терпеливо перечекає скрутні часи. У своїй ласкавості пробачить і радітиме з усякого добра. Любов усьому вірить і все перечекає. Тому Христос пішов за нас на хрест. А подружня любов же має бути на взірець любові Христа.
Тому, якщо в мені живе любов, яка становить вірність зробленому вибору, то я дозволю цій людині піти від мене — і пошукаю сенсу. По-людськи це не так тяжко, як просто «ідіотизм», тобто фактично неможливо. Але в Божому словнику немає такого слова. Якщо Господь Бог допускає таке випробування, то це означає, що ми спроможні його знести. Бо Він нічого не дає понад наші сили.
Катажина Гурчиньска, Deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
