Життя в краю святого Патрика навчає того, що ти сам можеш бути пеклом або небом.
Коли кілька років тому на пропозицію Провінціала я погодився вирушити до Ґолуея, то знати не знав, що вийду на сушу в місці, яке для давніх ірландців асоціювалося з… пеклом.
Даремні сподівання Кромвеля
Вочевидь пеклом Ґолуей (ірландською Gaillimh) був не для всіх, але для такого протестанта, як Олівер Кромвель, — цілком. Як переможець у війні з ірландськими католиками, він запропонував їм два виходи. Першим було пекло, куди, на його переконання, вони мали потрапити по смерті, яку він їм пропонував. Другим було вигнання до однієї з чотирьох ірландських провінцій, а саме — до Коннахта, столицею якого і є Ґолуей. Висилаючи їх туди, він сподівався, що непокірні перемруть від голоду, або принаймні провадитимуть бідняцьке життя вигнанців і «перестануть бути проблемою». Щедрий вибір між двома видами пекла…
Коннахт охоплює північно-західну частину острова. У цій місцевості переважає каміння і неродючі землі, на яких тяжко будь-що виростити. Сільському господарству не сприяє і його клімат. Через сильні вітри та значні опади найкраще тут почувається хіба що трава. А що взимку температура тут рідко коли опускається нижче нуля, а влітку майже ніколи не перевищує 25 градусів, то загалом ця трава майже цілий рік зелена і свіжа.
Отож тут можна годувати домашню худобу всілякого роду, і її тут не бракує. Вигнанцям же, особливо в перші роки, тут було безсумнівно тяжко вижити.
Гобіти тут би почувалися добре
Пейзажі Західної Ірландії описати складно. Тут усе до болю прозаїчне, а водночас має в собі якусь магію, що приваблює туристів з усього світу. Часи змінюються: те, що для одних мало бути прокляттям з людської руки, для інших Бог зробив захватом.
Ліси, які в давні часи заповнювали Зелений Острів, тепер майже повністю вирубані. Після них залишилися такі собі переліски. Попри це, вони зберегти свій неповторний клімат, який створюють покручені й порослі мохом і папороттю стовбури та гілки дерев, по яких в’ється плющ. Дивлячись на них, людина мимоволі шукає поглядом порослих травою будиночків гобітів, бо хіба в такому лісі й мешкали герої толкінівської трилогії.
Неможливо не згадати про пасовиська, оточені характерними низькими мурами, викладеними з нескріплених каменів. Давні мешканці за способом викладання каменів уміли розпізнати, хто ставив цей мур.
Однак того, що творить магію тутешнього краєвиду, не передасть жоден опис ані найкраща фотографія. Це щось, пов’язане з тутешнім сонячним світлом та специфічною мішаниною океану, землі й повітря, із вписаними в них плодами людської діяльності. Зізнаюся, що коли кілька років тому я вперше побачив місце, в яке Провидіння мене послало, — був ним зачарований. Мені й на думку би не спало назвати його пеклом.
Ґолуей — місто мужнє і непокірне
Також і саме місто Ґолуей, розташоване одразу над затокою, при гирлі річки Корріб, справило на мене цілком позитивне враження. Воно несе в собі смирення та мужність попередніх поколінь, які були змушені рахуватися з могутніми силами природи, а водночас мали відвагу боротися з ними, так щоби зробити це місце зносним для людського життя. Достатньо сказати, що різниця у рівнях між припливом та відпливом тут становить близько 5 метрів.
Серединою міста протікає вельми капризна річка, чиї води борються з хвилями океану, який у припливах намагається вдертися всередину острова. Аби втихомирити водяну стихію, колишні мешканці були змушені оточити місто хитромудрими каналами, системою шлюзів і дамбами, які захищають від повеней. Причому всі ці фортифікації вельми естетичні.
Згаданих фортифікацій не бракує також і на миловидних вуличках, які приваблюють туристів кольоровими вітринами численних ресторанів і магазинів із сувенірами. Попри те, що Ґолуей входить до числа найбільших міст Ірландії, тут немає багатоповерхівок, стандартних для наших великих міст. Переважають прості кам’яниці та будиночки для однієї сім’ї. Це місто збудоване для того, щоб людина тут жила зручно і вільно.
Повно емігрантів зусібіч
Отож звідки сьогоднішні асоціації з пеклом? Чи ж Кромвель, змушуючи своїх противників емігрувати в Коннахт, не знав, що робить?
Як на мене — прекрасно знав. Уже саме вигнання з батьківських, родючих земель східної Ірландії на кам’янисті поля Коннахта було тяжкою карою. Крім того, не всі вигнанці мали де поселитися. Їхні потомки, давні кочівники, це сьогоднішні ірландські цигани, «тревелерс».
За часів Кромвеля Ґолуей та його околиці були дуже бідними регіонами. Нині це вже інше місто. Достатньо багате, повне емігрантів з усього світу. Що ж стало причиною привабливості цього місця для численних прибульців з усього світу?
На це питання відповісти нелегко. Певно, тут спрацювало чимало чинників. Мене особисто зачепило гасло, прочитане на стіні однієї з місцевих шкіл: «Віруй у Бога, тяжко працюй і піклуйся про інших». Це звучить трохи по‑старосвітському, немовби не з цієї епохи. Також виглядає надто простим як на наші ускладнені часи. А ще, дивлячись на нинішніх мешканців міста, інколи сумніваєшся, чи вони насправді керуються у житті такими гаслами.
Рецепт успіху
Не ідеалізуючи минувшини, можна, однак, припустити, що для попередніх поколінь це гасло було дороговказом. Тому що в іншому разі воно би не опинилося на фронтоні школи. Крім того, хтось це місто мав збудувати, що безсумнівно вимагало чималих (і спільних) зусиль. У пейзаж Ґолуея назавжди вписані численні збірки грошей для потребуючих. Не минає і тижня, щоби хтось на щось не збирав. Отож, може, це гасло не перестає бути актуальним? Найгірші справи у нинішніх мешканців Ґолуея хіба що з вірою в Бога, хоч і в цій оцінці треба бути обережним.
Чи може такий простий рецепт гарантувати успіх? Почнімо з того, що «прості рецепти» дуже важкі у виконанні. В історії міста бували часи, коли солідарності з убогими та потребуючими бракувало.
Так було в роки Великого голоду, який нищив Ірландію, а особливо її західні території, під кінець ХІХ століття. Тоді проявилося, яким неприязним до життя може виявитися цей милий куточок на землі. А ще більше проявилося те, якими неприязними одні до одних можуть бути люди. В часи, коли мільйони бідняків помирали з голоду, їхні багаті сусіди будували собі палаци та експортували харчі, що могли би врятувати їхніх співвітчизників від смерті…
Пекло — це не місце на землі. Пекло — це місце у серці людини, яке з тим само успіхом може стати і небом для інших.
Фото: Ґжеґож Домбковіч OP
Марек Цуль OP, dominikanie.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
