Часто буває так, що під час молитви ми переживаємо що завгодно, тільки не тишу. В голові раптово здіймається галас і кружляють тисячі думок нараз. Як над цим запанувати?
Підстави прості. Сідаємо зручно, надійно, і випростуємося. Григорій Синайський радить сидіти на «низькому стільчику». Зараз він називається молитовною лавочкою. Скошений низенький стільчик, який ставлять собі над литками, і сідають на нього з випростаною (але не напруженою) спиною. «Молитовна лавочка» нахилена під зручним для хребта кутом і сприяє збереженню стабільної, уважної постави.
Ці лавочки можна зробити або замовити в інтернеті. Вони є по храмах, а вдома, буває, люди воліють мати подушку для медитації. Проте більшість із нас сидять на звичайних стільцях. У будь-якому разі, стабільна позиція випростаного тіла (тому м’які глибокі крісла невигідні) допомагає молитві та зосередженості на ній. Фізична непорушність тіла сприяє внутрішньому спокоєві, чуйності та втихомиренню. Спокійно промовляйте слова молитви, «накладаючи» їх на природний ритм дихання.
Якщо йдеться про медитацію в стилі о. Лоренса Фрімена (сучасна бенедиктинська християнська медитація), де головним є тільки одне слово молитви, таке як «Ісус», «Абба», «Христос», то на першому складі слова робимо вдих, а на другому — видих. Цей самий принцип стосується молитви «Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». Вдих і видих займають відповідно першу і другу частину слів. Протягом такої медитативної молитви, яка триває зазвичай 25 хвилин двічі на день, свою увагу повністю зосереджуймо на цьому спокійному повторюванні.
Щойно помітимо, що відволіклися, як знову зосереджуємо увагу на молитві, поєднаній із диханням, «немовби дихаючи іменем Ісуса Христа». Головна порада у практиці споглядання (контемпляції) залишається незмінною протягом усієї історії її застосування: коли зорієнтуєшся, що увага відволіклася, привертай її назад, без напруження, просто єднаючи з молитовним словом. Не треба старатися не думати ні про що інше або думати тільки про конкретні справи. Треба дихати молитвою; решту вона впорядкує.
Як сформулювала це св. Тереза Авільська століття тому, «уява, внаслідок такого її примушування, аби не думала ні про що, стає тим самим ще більше неспокійною (…); старанне примушування себе не думати ні про що тим більше може подразнити розум та уяву і викликати потік думок». Не відкидаймо думок, намагаючись створити тупу порожнечу. Натомість щоразу, помітивши, що увага відволіклася від молитовної практики, стараймося просто повернутися до неї. Виклик становить не складність боротьби з думками, а простота методу.
Практика багатократного поновного привертання уваги до чогось створює те, що ми називаємо habitus — навичкою, внутрішньою силою, яка поступово стягує минущу хвилину, відкриваючи з часом тишу, що прихована у нас, немов скарб. На ранніх етапах цієї практики зазвичай людина має невелике відчуття занурення в Тишу. Коли стараємося мовчати, зазнаємо радше чого завгодно, тільки не тиші. Цей внутрішній галас постає внаслідок глибоко вкоріненої тенденції, зміцнюваної все життя, аби в думках і почуттях віднаходити почуття особистої автентичності й сенсу життя.
Дивлячись углиб себе, ми насправді думаємо, ніби ми — це наші думки та почуття. Якби ці думки і почуття були гілками і галузками, то ми б знаходилися у самій їх гущавині. По суті справи, ми б навіть могли сказати, що то не наша увага так легко розпорошується, а віє сильний вітер, який не дозволяє нашій увазі зосередитися.
Без огляду на молитовний досвід кожного окремо, практика залишається та сама: лагідно скеровувати увагу назад до молитовного слова, поєднаного з диханням. Основоположне вміння, якого ми вчимося на порозі практики споглядання, — це повертатися до молитовного слова замість вдаватися у внутрішнє коментування розпорошень.
Через те, що ми фактично повністю ідентифікуємося зі своїми думками, в нас є сильна тенденція переживати життя через реакції. Це викликає внутрішній шум і відчужує нас від простого досвіду думок і почуттів. Натомість ми зазнаємо реактивних коментарів на їхню тему. Здатність приймати з умиротворенням усього, що з’являється і зникає у свідомості, поступово (дуже поступово) займатиме місце цієї глибоко вкоріненої схеми реагування на досвід внутрішнім коментуванням.
Реактивне життя зміцнюється раптовими нападами балакучості, розмов із самим собою про життя і любов, про те, як усі мають поводитися і за кого голосувати. Цей ляскучий гомін робить так, що наша увага зосереджується на об’єктах, які з’являються в нашому розумі, та ідентифікується з ними. Регулярно займаючись медитацією, з плином часу, на яким ми не маємо впливу, ми почнемо змінюватися. Коли наша практика споглядання поглиблюється, думки та почуття надалі приходять і відходять, але змінюється наше сприйняття їх.
Отже, практика споглядання стишує галас, що триває у нашій голові, й дозволяє розвиватися внутрішній тиші. Ця внутрішня тиша, збільшуючись у нас, стає широкою життєдайною дельтою, що охоплює болото, тростину й комиші всілякого шуму, чи то захопливого, чи то деструктивного.
Проте на початку практика контемпляції може видаватися до роздратування бездарною; на початку ми будемо реагувати на все, що всередині і що назовні. Хоча тиша нас внутрішньо приваблює, то коли звертаємося до своїх глибин — стикаємося з сильним вітром розпорошень.
Думки, з якими ми звикли ототожнюватися, становлять серйозну перешкоду в осягненні спокою, оскільки вони втягують нас, виключають із тиші й переключають на реагування. Тому для осягнення успіху в молитві тиші потрібно тільки одне: наполеглива практика.
Ми вчимося того, що ця практика, як це визначає автор «Хмари невідання»*, буде нам «щитом і списом», дієво захищаючи від пасток розпорошення. Поступово ми довідуємося, що не складаємося з отих думок та почуттів, які приходять і відходять, так само як ми не є погодою, що змінюється. Нам може подобатися певний тип погоди, але ми — не погода. Коли молитовне слово стає нашою другою натурою, воно стає чимось більшим, ніж щит або місце сховку — воно стає невпинним потоком внутрішнього простору, в якому ми «живемо, рухаємося й існуємо» (Діян 17, 28).
Галасливий коментар наших думок, почуттів і життя загалом створює відчуття затримування цього потоку, як і внутрішнє відчуття сильного, реактивного напруження та неспокою. Практика споглядання поступово послаблює це напруження, показуючи життя як сяючий потік. Навіть думки та почуття, які раніше були найбільшими перешкодами для внутрішнього спокою, перетворюються на його знаряддя.
Розпорошення пов’язане з театральним коментуванням, а не з простою присутністю або відсутністю думок і почуттів. Без огляду на те, чи ми ще мусимо користуватися конкретним молитовним словом, чи вже ні, наша практика споглядання становить сяючий безмір. Тим, що споглядає потік цього безміру, є такий само сяючий безмір. Поріг нашої власної глибини, що провадить до глибини Христа, є водночас порогом глибини Христа, яка провадить до нашої глибини. Один поріг, одні двері.
Ми проходимо цими дверима, однак саме вони становлять ту повноту, яка робить наші шукання непотрібними. Таємниця Бога, якого ми шукаємо, тече крізь нас і в нас у спокої, що невпинно рухається. Христос об’являє Отця зарівно як двері і як вхід, зарівно як того, хто шукає, і того, кого шукають. Попри наші численні спроби дати собі раду з загадками і дверима тиші, сама практика контемпляції не вділить дару контемпляції, так само як навіть найбільш вправний моряк не може змусити вітру, щоб подув.
Однак без уміння мореплавства морська подорож була би легковажністю. Той, хто практикує споглядання, чиї вміння напрацьовані під час бур і труднощів цього шляху, відкриває радість від того, що хоча ми ніколи не спроможні осягнути Бога — Він попри це не робить нічого іншого, як тільки милостиво обдаровує нас, зміцнює і обіймає. Така бо суть Божої простоти.
Мартін Лерд OSA
* «Хмара невідання» — містичний трактат, написаний староанглійською мовою приблизно 1375 року, духовний провідник у споглядальній молитві. Належить до найвидатніших містичних творів Середньовіччя, поряд із писемним спадком св. Юліанни Норвічської.
За матеріалами: Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
