2016 року Орден Проповідників (домініканців) святкує свій 800‑річний ювілей. З цієї нагоди, а також з огляду на Тиждень молитов за покликання, — розмова з бр. Олександром Жмурком ОР.
Він родом із Бреста, другокурсник Домініканського колегіуму в Кракові, Польща.
— Брате, як сталося, що Ви пішли саме до домініканців?
— Іти в орден Братів-Проповідників я взагалі не планував. Навіть нічого не знав тоді про домініканців. Однак протягом кількох років настоятелем у моїй парафії був єпископ Казимир Вєлькосєлєц, домініканець.
Тоді я був міністрантом. Інколи він цікавився моїми справами в університеті, питався, скільки років мені ще навчатися, і пропонував піти у Пінську семінарію. Я щоразу відмовлявся, хоча й подумував про такий шлях. Навіть двічі їздив на реколекції до Пінська, однак зрештою обрав іншу дорогу.
А довідався я про те, що єпископ був домініканцем, коли у парафії змінився настоятель. Тоді в мене ніби очі відкрилися. Виявляється, домініканці кілька разів проводили реколекції у моїй парафії. Я навіть пам’ятав цих людей, однак раніше домініканський орден залишався таємницею, яка мене… не цікавила.
У той час я їздив на реколекції «Школи християнського життя і євангелізації». Там уперше зустрів домініканця — о. Томаша Міку ОР. Але тоді я тільки «придивлявся». Отець Томаш був аніматором у моїй групі. Я ж не робив поспішних висновків стосовно Божого Провидіння і не збирався розмовляти про покликання.
Ось тільки за два або три місяці я їхав на наступні реколекції Школи з більшим прагненням і розумінням, що хочу шукати такого шляху, хочу зустрітися з домініканцями і порозмовляти на тему покликань…
У суботу, я пам’ятаю цей момент, саме о. Томаш служив Святу Месу в «Школі». На Молитві вірних він просив про нові покликання в домініканський орден у Білорусі. У ту мить, у прямому й переносному сенсі, я відчув доторк до грудей і прагнення служити, які походили не від мене. Після Меси сказав отцю, що хочу порозмовляти.
Він розповів про життя ордену, порадив мені подзвонити до священика, відповідального за покликання до ордену в Білорусі. Наважився я на це аж за чотири дні. Ще свіжі переживання наповнювали мене острахом.
У червні я в Вітебську поговорив з о. Кшиштофом Коцяном ОР, а в серпні поїхав у Польщу на реколекції. Там написав прохання про навчання у домініканському новіціаті. Так і розпочався мій шлях.
— Розкажіть трохи про своє життя в ордені.
— Спершу був преновіціат, потім новіціат, після нього настають шість років навчання. Я зараз на другому курсі.
У нашому ордені навчання поруч із молитвою стоять на першому місці й разом провадять до споглядання. Споглядання (контемпляція) — це перебування в любові з Богом. Ми не можемо розділяти навчання й молитву, вони переплітаються і доповнюють одне одного.
Наш девіз — Contemplare et contemplata aliis tradere, «споглядати й ділитися плодами споглядання». Для домініканці навчання — форма аскези. Навчання також означає простір боротьби, самодисципліни і перебування в самотності.
Головні заняття у нас зранку, від 8.00 до 11.30, а по обіді бувають додаткові — з вивчення мов. Обов’язкова програма не передбачає великої кількості занять, однак час, який залишається, запланований для самостійних занять.
Уже під час студентату ми потроху починаємо реалізувати нашу місію проповідництва. Деякі з нас уже допомагають у підготовці людей до хрещення та миропомазання.
Раз на тиждень ми ходимо у центр для безпритульних. Там є різні служіння: недільне Євангеліє, конференція або молитовна зустріч. Разом зі школярами ми ходимо в Будинки соціальної допомоги, де в одному знаходяться діти, а в іншому — дорослі.
Перед Великим Триденням і Різдвом у нашій базиліці брати організовують репетиції хору. Окрім того, ще 24 роки тому в студентаті з’явився свій часопис — «Теофіл», його редагують самі брати-студенти. Кожне число видання присвячене одній конкретній темі. Останній з черги був присвячений молитві.
Кожен має власний досвід проповідування. Уже двічі в новіціаті ми виголошували конференції в нашій каплиці новіціату у Варшаві. Ти стоїш перед найбільш вимогливою аудиторією, перед людьми, які тебе знають, з якими ти постійно живеш обік. Це тяжкий досвід, але водночас це досвід прийняття себе таким, як ти є: з усіма твоїми слабкостями.
На другий раз це також проповідь у новіціаті, але випробування інакше: спонтанна проповідь. Наш субмагістр розгортав Бревіарій [книга, за якою моляться Літургію годин. — Пер.] на випадковому місці й вибирав звідти коротке читання. Після молитви кожен з нас виходив і мав виголосити свою проповідь.
Орден Проповідників був заснований для проповідування і спасіння душ. Найпершим місцем нашого проповідування є наша спільнота, тому що вона становить центральний пункт нашого покликання.
Спільноту можна порівняти з мішком, повним каміння. Щоби ці камені зайняли свої місця і стали гладенькими, в них мають стертися гострі кути. Це моменти нашого очищення та підготовки до проповіді, виходу в світ до людей. Тому наше найперше завдання — однодушне життя у спільноті.
— Яка велика ваша спільнота?
— Головний Дім навчання — у Кракові, в Польщі. Усього нас 53 братів. Більшість — звісно, брати з Польщі, двоє з Білорусі, один з України. Окрім нас, у монастирі мешкає 41 священик. Найстаршому вже 95 років, і він прекрасно почувається.
Кожний з нас — різний. Різного зросту, з різним життєвим досвідом, але об’єднані однією метою. Ми вирвані зі світу, де зустрічалися з приятелями, ходили по барах, у кіно… У новіціаті ти з усім цим розпрощався. Цього у тебе більше нема.
Ти живеш серед людей, який собі не вибирав. Це час, коли ти вчишся приймати те, що є, що дає реальність. Час, коли твої уявлення стикаються з дійсністю, і Бог використовує такі моменти, аби показати, який (насамперед) ти сам і що ти… не даєш собі ради.
Я цей шлях обираю, але почасти він мені даний. Цілий орден зі своєю історією, з темними кутами та світлими місцями. І я ніяк не можу на це вплинути, можу тільки навчитися дивитись інакше на те, що довкола мене. Я або приймаю це, або спробую з цим боротися, але тим самим можу собі нашкодити.
Це досвід прийняття іншої людини, досвід позбавлення егоїзму, взаємного черпання сил, створення спільнотності. Ми вчимося приймати спільні рішення, бо інколи це дуже важко, коли десять чи більше чоловік, а єдиного рішення ви не маєте. У цьому сенсі наш орден ще знаний своєю демократією.
— Що для Вас найтяжче і що приносить радість у монашому житті?
— Найтяжче для мене — це, власне, життя у спільноті. Значну частину свого часу ти проводиш в оточенні братів. Життя у спільноті — це такий вихід поза себе, поза межі свого мислення, поза межі, які сам собі створюєш. Це досвід слухання одне одного, присвячення свого часу іншій людині, виходу зі своєї комірчини.
Це парадокс, але життя у спільноті може водночас приносити найбільшу радість. Брат — це той, із ким ти можеш порозмовляти, перед ким ти відкриваєшся як особистість. Брат — це той, із ким я можу ділитися тим, що діється в моїй душі. Виявляється, найбільшу радість я можу пережити під час розмов та спільних прогулянок із братами.
— А як ви проводите в ордені свій вільний час?
— Щодня по обіді маємо рекреацію — час відпочинку. Зазвичай це просто час перебування разом, без конкретних занять. Хтось розмовляє, інші читають і коментують газети, хтось виходить на вулицю.
По середах і неділях нам дозволено вийти у місто. Раз на місяць є одноденна прогулянка, коли можна виїхати поза межі Кракова.
Також поза самим монастирем є змога грати у футбол, волейбол, бігати. У наших Конституціях написано, що кожен брат сам відповідає за власну формацію. Звісно, у нас є певний режим, який включає заняття, їжу, молитви тощо. Але окрім цього ти сам собі повинен організувати час.
— Уже цього літа в Кракові відбуватиметься Світовий день молоді. Як домініканці братимуть у ньому участь?
— Ми святкуємо 800-річчя нашого ордену. Під час Днів молоді буде зустріч молоді домініканських душпастирств з усього світу. Буде й молодіжне чування. У нашому храмі, в базиліці Пресвятої Трійці, будуть реліквії одного з покровителів Днів молоді — запрошую приходити на вшанування.
— Що особисто для Вас означає перебування в ордені?
— Час навчання і формації. Згадується вислів одного з братів: «Аби стати проповідником, ти повинен насамперед стати людиною молитви». Це саме той час, коли ти дозволяєш Богові керувати своїй життям і діяти в ньому.
Ще хочу сказати, що «наш молитовний тил» — це сестри-домініканки. Святий Домінік почав проповідувати, бо бачив людей, які заплуталися в помилкових ученнях єретиків. А жінкам, які навернулися від єресі, треба було не просто надати правильне вчення, а ще й підтримати їх в існуванні. Так поступово виникли жіночі монастирі — парадоксально, раніше за постання «чоловічого» Ордену Проповідників.
Сестри-домініканки — це той «мотор», який надає енергії всьому ордену. Кожен, приходячи в новіціат, отримує домініканський габіт, а також духовну опіку — молитву трьох сестер-домініканок. Трьох — тому що в нашій традиції у Польщі є три монастирі домініканок споглядального життя («Другий орден»), і в кожному з монастирів сестери визначають по одній, за кого з братів будуть молитися.
— І останнє. З чим асоціюється життя в домініканському ордені?
— Простота, радість, свобода і пошук.
Марина Волосар, catholic.by
Фото з архіву бр. Олександра
фінансово.
Щиро дякуємо!
