Християнство — релігія слабкості, але не слабких

Роздуми над Словом Божим на вівторок VII звичайного тижня, рік ІІ

«Хто прийме одне з таких в Моє ім’я — Мене приймає». Прийняти як малу дитину Ісуса, дорослого й шанованого чоловіка, зовсім не належало до очевидних речей. Жінки й діти тоді становили окрему, відмінну від чоловіків, і в певному сенсі нижчу категорію людей. Досить лише згадати, як євангеліст рахує людей, присутніх під час помноження хліба: він каже про «п’ять тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей» (Мт 14, 21).

Дитина вважалася власністю батьків, а про якісь «права дитини» ніхто тоді й не говорив. У масовій свідомості немовлята не були ще вповні людьми, що почасти пояснювалося дуже великою дитячою смертністю — людьми вони стануть, як виживуть. Ісус же каже сприймати ці маленькі, неповноправні й у всьому залежні від дорослих істоти з усією повагою. І не тому, що це потенційно дорослі, сильні й здібні істоти, але саме з огляду на їхню слабкість і беззахисність. Християнську віру воістину можна назвати релігією слабкості: одвічний Син Божий стає обмеженою і слабкою людиною; найвище сповнення місії Ісуса Христа діється не у якомусь величному прояві сили, але в момент конання на хресті. А справжня велич людини проявляється у служінні іншим та в поставі покори, у визнанні власної обмеженості та гріховності.

Так, християнство можна назвати релігією слабкості. Але важливо не помилитися: це не релігія слабких! З граничної слабкості Ісуса на хресті виростає Його перемога над смертю, а постава покори перед Богом і служіння ближнім чинить людину великою.