Свідчення

Мати 5 дітей: у нас нема такого, що «начальник завжди непомильний»

22 Травня 2016, 09:24 941
мама

Білоруські католицькі журналісти шукали рис Діви Марії у сучасних жінок та дівчат, які ходять по тих самих вулицях, що й ми, і на ті самі Святі Меси.

Мінчанка Анжеліка Попковська — про свій шлях до віри, сім’ю, ставлення до любові та свободи.

 

Шлях в «інший світ»


Я народилася в Мінську, мені 48 років. Зараз у нашій сім’ї нас усіх семеро: ми двоє та п’ятеро дітей. Католичка я від народження, бо тато — католик; але батьки не були практикуючими віруючими.

По татовій лінії я мала свояків — практикуючих католиків, і мене цікавило їхнє буття, як вони живуть сім’ями, їхні вчинки. Вони відрізнялися від інших людей. Для мене то був інший світ.

До Бога ми йшли довго. Уперше я прочитала Євангеліє десь між 20 і 30 роками, і була вражена, але не надихнулася. Хоча ми вже молилися за нашого сина Владислава, який тяжко захворів, але були ще неготові, аби цілком жити католицьким життям. Ми зустрічалися з різними людьми, православними і протестантами. І стосунки з ними також посприяли тому, що ми з чоловіком розпочали шлях віри.

Тому десь у 30років ми просто пішли до катедри, подивитися, й стали відвідувати Меси. І на Різдво після Меси, напевно, Святий Дух зійшов на нас. Коли своячка підійшла і сказала, що варто повінчатися, — ми в один голос відповіли: «Так! Звісно!» Можливо, молитви моїх бабусь і дідусів, католицьких свояків мали результат.

 

«Ми постійно розмовляли»


Ми почали ходити на заняття з підготовки до вінчання, й тоді я переусвідомила своє життя. Мені стало дивно, як я могла жити без молитви, без Церкви. Такі відчуття були і в чоловіка, бо ми весь час розмовляли.

Ми почали читати Біблію іншими очима. Ми дуже близькі з чоловіком і завжди про все розмовляємо. Стараємося розуміти одне одного, обмірковувати всі сімейні питання. Він мені допомагає щось побачити, чого я не помічаю; так само і я допомагаю чоловікові побачити щось непомічене.

Це стало своєрідною чудесною божою природою — я навіть не можу цього назвати іншими словами. Ми повінчалися, стали регулярно ходити до храму, приступати до таїнств. Навіть наші стосунки з батьками покращилися, стали радіснішими. Спершу батьки ставилися до нашого захоплення несерйозно, як до розваги: «Награються і заспокояться». Однак у цей же час сталося ще й навернення моєї мами, з якою ми почали ділитися думками, книжками.

Анжеліка Папковська

 

«Не зупинятися на досягнутому»


Коли у нас гості, вони одразу помічають, що ми — одне ціле. У нас немає «чоловічої» та «жіночої» праці, ми всі універсальні та взаємозамінні. Й чоловік мені завжди допомагає, повертаючись із роботи. Він каже, що відпочиває, бо хатня праця для нього — зміна діяльності.

Коли ми почали ростити своїх дітей, то спершу дивилися на батьків. Це було природно – коли є сім’я, то значить, будуть діти, будуть зростати, підуть до школи. Тут сильно вплинуло багаторічне коло наших свояків та друзів довкола – не було ні розлучень, ні розривів або скандалів.

І я завжди вважала, що сім’я — це на все життя. Те ж саме з дітьми: коли ви одружилися – значить, діти будуть, і нема тут чим перейматися. Тому, коли спочатку народилося одне дитя, а потім друге, мені було легко.

Можливо, це моє покликання — бути матір’ю. Мені це завжди подобалося, я завжди хотіла мати не менш ніж трьох дітей, і завжди думала, що так і буде. Закінчила школу, потім пішла навчатися у коледж електроніки, працювала оператором на заводі «Інтеграл»; до речі, там ми познайомилися з чоловіком. Він також там відбував практику.

Коли наш син Влад захворів і став інвалідом — він не ходить, — я залишилася вдома, щоб його глядіти. У мене, звісно, були плани, що, коли він одужає, я знову піду працювати… Однак склалося інакше, і я не вагалася.

Інколи мені кажуть, що я надто прив’язана до дітей, до дому. Але мені і діти, й дім дають великий простір можливостей. Тут важливо не зупинятися на досягнутому. Після того, як ми прийшли до Церкви, нам багато дала участь у католицьких мирянських рухах — наприклад, ми вже чимало років беремо участь у русі фоколярів. Це і допомога, і зростання сімейної духовності, коли набуваєш досвіду від інших людей.

Анжеліка Попковська

 

«Стоп-стоп-стоп!»


Головне — щоб діти відчували любов і могли вірити батькам. Коли є довіра, можна уникнути дуже великих проблем, бо я можу поділитися з ними своїми труднощами, багато що розповісти, і вони до мене з цим приходять. У чоловіка з сином ближчі стосунки. Діти завжди можуть розраховувати на нашу підтримку.

Аби втримати цю довіру, треба бути в усьому чесними з дітьми, до вони це відчувають і бачать.

Господь веде тих, хто має відкрите серце. Коли завжди відповідаєш «так», це приносить плоди. Найголовніше — приймати дитину такою, яка вона є. Я часто ловлю себе на думці, що мені в них чогось бракує, і тоді сама собі кажу: «Стоп-стоп-стоп!» Це неправильно — заганяти людину в якісь межі.

От у нас п’ятеро дітей — і всі вони абсолютно різні! Розмовляєш з одним так, з іншим інакше. Старшу, Ганну, всі люблять, вона дуже авторитетна старша сестра, навіть, може, більше, ніж мама. Влад — дуже серйозна особа. Щойно він щось сказав, трохи змінив тон — усі це приймають до відома. Марк і Маргарита близькі за віком, інколи сперечаються і, напевно, трохи змагаються за першість. І всі люблять 4,5‑річну Ренату, яка часто командує.

Звісно, робиш зауваження, даєш поради, треба пояснювати, слухати їхні рації. І коли вже ні — то ні, а коли переконуєш, даєш вибір, показуєш з іншого боку — настрій дітей може змінитися. Я стараюся завжди втягнути дітей у якусь авантюру, в справу.

Тут дуже важливий особистий приклад. Для наших дітей великий дар — Влад, який лежить, і діти бачать, як ми йому допомагаємо, й самі так роблять.

Діти дивляться на батьків і повторюють за ними, точнісінько як каченята чи інші створіннячка. Але ми — не ідеальні, тому я дуже сподіваюся, що вони беруть від нас із чоловіком тільки добре.

Анжеліка Попковська

«Нехай спробує»


Так само ми завжди дозволяємо дітям допомагати нам, наприклад, готувати. Вони можуть і самі зготувати просту їжу, й одне одному допомогти. І це дуже важливо, коли діи навіть у малому віці вміють служити своїм ближнім — і молодшим, і хворому братикові, й старому дідусеві.

Разом із цим діти робляться й більше підготовленими до дорослого життя, вони — не безпорадні, а самостійні та працьовиті, можуть працювати разом із іншими людьми. Завдяки цьому ми з чоловіком можемо спокійно поїхати куди-небудь, полишивши дім на дітей.

Не треба бити дітей по руках, хто тільки хоче допомогти і працювати — нехай спробує!

Я завжди вибачаюся перед дітьми, якщо що. Наприклад, дорікну комусь із них, вичитаю, а з’ясується, що я не мала рації. Тоді я завжди прошу вибачення. У нас немає такого, що «начальник завжди правий». Але кожен має право на помилку.

 

«Смирення — не млявість»


Не можу сказати, що дивлюся на якогось святого як на приклад. Але думати про те, що на цьому місці зробив би Ісус — так. «А як би Він любив? А як я?»

Звісно, в ідеалі кожна жінка — це Марія, з Її ніжністю, делікатністю. Але Її смирення — це не пасивність чи млявість. Її смирення — це вільний вибір довіритися Богові.

Молитовні практики у нас поділені. Поки діти були маленькі, ми з чоловіком молилися разом. Потім розділили молитовні обов’язки: я домовлялася з чоловіком, що кожен молитиметься, коли може. А зараз я вечорами молюся з дівчатками, а чоловік — із хлопчиками, бо дівчатка раніше лягають спати.

Також ми разом молимося за їдою, ну й свята святкуємо обов’язково, молимося за свояків, разом тримаємо пости.

 

«Нехай кожен сам робить свій вибір»


Є жінки й дівчата, які бояться спинитися в кар’єрному зростанні, стати залежними від іншої людини. Було би надто просто сказати їм: «Не бійтеся».

Ні, кожна людина має сама вирішувати, хоче вона кар’єру, чи дітей, сім’ю. Це дуже складно. Сама людина не може позбутися свого страху, вона повинна у щось повірити, мати довіру до іншої людини, до Бога і до Божого створіння. Для когось сім’я — це складно, для мене ж — просто. Нехай кожен сам робить свій вибір.

Мені тяжко давати поради чи рекомендації, як у громадському транспорті: «Обережно, так робіть, так не робіть». На мій погляд, найголовніше у жінці — любити. Любов із великої літери. Довіра. Ні, це не банальні фрази. Усе, що я маю, я віддаю Йому. А ці любов і довіра відбиваються у любові до чоловіка, дітей. На цьому ми будуємо все. Тому, думаю, у нас так у сім’ї все непогано.

За матеріалами: Catholic.by

 

На студію + щомісячний борг
Зібрано Залишилося зібрати
22941грн
50151грн
Потрібно зібрати
73092грн
Залишилося
6днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: