Людина створена Богом на Свій образ і подобу. Її вирізняє серед інших створінь не тільки розум і душа, а й вільна воля, завдяки якій вона може здійснювати різні вибори. Наша воля внаслідок первородного гріха дуже ослабла і ми обмежені, але Бог, не зважаючи на ці обмеження, обдарував нас можливістю відповідати на Його покликання, на Його волю. Це здібність дати Богові відповідь на Його діяння, але варто зазначати, що ця здібність – це також Божа благодать, це Його дар. Одним з найважливіших синодів, які відбулися у Церкві, був Синод в Оранґе 529 року, що постановив: усе, що ми маємо є благодаттю, кожний акт віри і молитви – це дар Бога. Людині ж належить гріх, який вона успадковує від Адама і Єви, і всі особисті гріхи, що є наслідком зіпсованої природи людини. Натомість все те, що маємо (як у матеріальній сфері, так і в духовній) – це дар благодаті і безмірного Божого милосердя.
Погляньмо, яким чином людина може відповісти Богові на Його дар, особливо на Його любов. Бог не залишив нас самим собі, Він приходить нам на допомогу, щоб вільним рішенням, але з Його допомогою, ми могли довіритися і віддатися Йому. У Святому Письмі є багато постатей, які довірилися Богу, дозволили Йому себе вести (пор. Єр 20, 7) і тим самим показують, що можна дати Богові відповідь довіри і любові.
1. Авраам – батько віри
Першою особою в історії спасіння, яка найкраще відповіла Богові на Його заклик, був Аврам, про якого св. Павло говорить, що він – батько віри. Перед тим, як ми побачимо його на сторінках Святого Письма, історія світу буде вже розвиватися. У цій історії люди досвідчили передусім прокляття, пов’язаного з гріхом. Людина була занурена у стражданнях і темряві, і незважаючи на заповіді спасіння, надії на зміну ситуації не було.
Справжнє світло і надія приходять разом з Авраамом. Він не відрізнявся від людей своєї епохи: був політеїстом, пастухом, у нього були свої прагнення, а найбільше з них – мати землю і сина, якого йому не могла дати безплідна дружина. Отож, Авраам був нещасною людиною і, здавалося, що життя для нього не мало смислу. Однак у цю ситуацію страждань входить Бог зі своєю обітницею землі і потомства. Бог запрошує Авраама повірити, що це можливо, що Він може це виконати в його житті за умови, що він повірить цьому слову, залишить свій клан і послухається Бога. Авраам довіряється Богові і демонструє послух, він вірить всупереч надії, тому що по-людськи виконання цієї обітниці було неможливим.
Від тієї хвилини, коли Авраам довірився Богу, його життя стало школою віри, в якій щоденно він повинен був учитися довіряти Богові. Були в його житті такі періоди, коли він діяв згідно зі своїми міркуваннями, але помітив, що, коли перестає будувати своє життя на Богові, з’являються проблеми і збільшуються страждання; коли ж довіряє своє життя Богові, то воно стає простішим. Авраам учиться довіряти Богові щодня і завдяки вірі дочекається виконання обітниці Бога: отримає землю, і сина Ісаака, який буде для нього тривалим доказом діяння Бога в його історії. Віра Авраама буде такою сильною, що він не завагається пожертвувати сина, коли Бог цього вимагатиме, щоб показати, як він Йому довіряє. На горі Морія проявиться повнота віри Авраама, яка для кожного з нас може стати прикладом, як можна будувати своє життя на Богові, як можна Йому довіряти, будучи повністю переконаним у Його правдомовності і могутності, у тому, що він виконає все, що обіцяв.
Авраам став отцем віри, тому що у світі, де панувало прокляття гріха і невіра, заясніло світло благодаті, що є плодом повної довіри Богові. Завдяки поставі Авраама цілі народи будуть собі бажати такого ж благословення і не тільки, усі будуть брати участь у його благословенні, якщо за його прикладом довіряться милосердному Отцю.
2. За Ягве і за Гедеона
Ще один дуже гарний приклад довіри Богові – історія одного з суддів, Гедеона, якого вибрав Бог, аби він визволив народ від мідіян. Гедеон готується до боротьби з ворогом, скликаючи цілу армію, двадцять дві тисячі воїнів, завдяки яким сподівається перемогти недруга. Однак Бог наказує йому зменшити військо, кажучи: «Забагато людей у тебе, і я не можу дати мідіян їм у руки, а то Ізраїль буде чванитися передо мною та говорити: моя, мовляв, рука вирятувала мене» (Суд 7, 2). Гедеон зменшив військо спочатку до десяти тисяч, а потім до трьохсот солдатів, з якими переміг ворога. Бог через цю подію переказує фундаментальну правду: не силою людина перемагає, а довірою до Нього.
В Ізраїлю дуже часто з’являлася спокуса надіятися на зв’язки з сусідніми державами, через що він зривав союз із Богом, адже такі альянси часто тягнули за собою ідолопоклонство і прийняття вірувань чужих народів. Бог був ревнивим відносно вірності вибраного народу і невпинно його повчав, що тільки віра і довіра Йому може його врятувати. Через пророка Ісаю Бог кричав: «В наверненні й спокої ви спасетесь» (Іс 30, 15), – не в силі коней і кількості військ, не в слабких союзах з чужими народами. Довірення Богу повинно було бути також підґрунтям політичної свободи і добробуту, але, коли народ більше довірився своїй мудрості, ніж Божому слову, Божим обітницям, на людей упали нещастя, аж до повного переселення народу спочатку до Ассирії, а потім до Вавилону. Євреї поволі засвоювали науку про довіру до Бога, хоч нерідко було вже за пізно, аби змінити перебіг подій. Тільки з часом задумувалися над своїми діями, бачили своє твердосердя і водночас Боже милосердя.
Історія спасіння, описана у Святому Письмі, переказана не для історичних знань, це Слово Бога до нас, щоб ми в цьому Слові побачили власну історію і відкрили основну схожість між вибраним народом і нами. Згадаймо, що скільки разів ми не будували своє життя на мудрості цього світу, на нашому розумі, обминаючи волю Бога і Його плани, ми щоразу отримували багато непотрібних турбот, ускладнювали собі життя. Історія спасіння вчить нас довіряти Богові, віддавати себе Йому, тому що Він – вірний, сильний і завжди чекає на нашу віру, яка зрушує гори, Він чекає на наше довір’я, завдяки якому зможе діяти в нашому житті. Так, як у випадку Гедеона, Богові не потрібна сила армії, щоб перемогти нашого недруга, сатану. Він сам буде перемагати, наскільки дозволимо Йому нас вести, наскільки довіримося Його милосердю.
3. Помилуй мене, Боже, з милости твоєї
Наступний образ наших роздумів – цар Давид, Божий обранець, який звершує об’єднання дванадцяти поколінь Ізраїля, великий воїн, про якого сказано «по серцю самого Бога». Дійсно, вчинки Давида могли свідчити, щоб він був обдарований особливими Божими дарами у битвах з ворогами Божого народу і в боротьбі за внутрішню єдність усього народу. Не зважаючи на те, що у Давида було багато ворогів, народ любив його за ревність і простоту. Проте цей великий цар зрадив Бога, він згрішив учинком, огидним в Господніх очах.
Ситуація Давида небезпечна тому, що він не бачить огиди свого вчинку, а за таких умов навернення неможливе. Тому Бог посилає до нього пророка Натана, який приносить цареві світло, з допомогою якого Давид кориться перед Господом і визнає свій гріх. Цар визнає Богові: «Згрішив я» (ІІ Сам 12, 13), він зізнається, що вчинив перелюб, а також завинив проти невинного Урії. Таке визнання гріха стає для нього джерелом великої внутрішньої переміни, плодом якої буде покора і любов до ближніх. Коли Давид буде скинений з трону своїм сином Абсолоном і тікатиме з Єрусалима, його спіткає велике упокорення, але він вже бунтуватиме проти Бога і не вимагатиме покарання для своїх недругів, а вважатиме ці події даром Бога для свого навернення. У цьому впокоренні Давид побачить Боже милосердя і відповість на нього своєю довірою і любов’ю.
Отож бачимо, що Бог дуже милосердний і об’являє це милосердя у пробаченні, в тому, що кожен, навіть найбільший, гріх може стати нагодою повернення до Отця. Бог кожному дає шанс і для Нього не є перешкодою наші гріхи, завадити може тільки наша невіра в Його любов і відсутність довіри до Нього. Бог так сильно нас любить, що навіть з найбільшого гріха, з найбільшої поразки може вивести добро, як це було з первородним гріхом, про який співаємо «щаслива провина». Для Бога немає перешкод, щоб вивести добро з наших помилок і гріхів. Найбільший бар’єр – це відсутність довіри і віри в Його любов. Образ Давида – чудове слово для нас, яке показує, яке велике благо може вчинити Бог, коли визнаємо наші провини, коли їх бачимо, коли у них зізнаємося.
4. Господні слуги, благословіть Господа
Святе Письмо багаторазово показує людей, які довірилися Богові, які не поклонялися ідолам, хоча їм загрожувала навіть втрата життя; не зважаючи ні на що, вони не зневірилися. Так було у випадку сімох синів під час повстання Макавея; так було, коли єврейським юнакам наказували споживати нечисту їжу; так було під час вавилонської неволі, коли цар Навуходоносор наказував усім підданим поклонятися своїй золотій подобі. У палаці царя було троє юнаків, вихованих у вірі Ізраїля, і для них найважливішим змістом життя була любов до Бога. Коли юнаки почули наказ царя, то не зігнули колін перед ідолом, через це притягнули на себе гнів тирана і були вкинені до вогненної печі. Довіра до Бога вчинила так, що Господь послав їм ангела, і той не дозволив вогневі завдати кривду молодим хлопцям, навпаки, серед вогню вони співали гімн прославлення Бога за всі дари і благодаті, які отримали, які отримав увесь світ. Пісня прославлення возвеличувала Його за діло сотворіння і за визволення з вогню. Юнаки побачили, що Бог є Господом усіх сил природи і небезпечної сили смерті. Бог є Господом смерті і довіра до Нього – це наше спасіння.
Троє юнаків із Книги Даниїла виступають образом і заповіддю християнської довіри до Бога, повної довіри, довіри до кінця, навіть за дуже важких умов. Християнське життя має своє полум’я і можна легко забути про Бога, легко нарікати на весь світ і на Бога за страждання, яких ми зазнаємо, відтак у цьому полум’ї нам потрібен сам Ісус Христос, який зробить так, що вогонь нам не зашкодить. Це відбувається дійсно через воскресіння Ісуса, бо Він знищив жало смерті. Хто вірує і довіряє Богові, того не знищить полум’я. Історія спасіння подає нам велику кількість свідків, які серед найбільших страждань не похитнулися у вірі, а вдивлялися в лик милосердного Бога, у Ньому шукали порятунку і не залишилися обманутими.
5. Господи, Ти все знаєш
Нас можуть зворушити свідоцтва людей Старого і Нового Завіту, які повністю надіялися на Бога. Тому подивімося на одну постать з Євангелія, дуже близьку нам, близьку не тому що це учень Ісуса, а через свою внутрішню поставу. Це апостол Петро, покликаний Ісусом бути рибалкою людей, незважаючи на те, що активно відмовлявся від цього, розуміючи свою гріховність. Петро дуже близький нам через свою спонтанність і легкість, з якою говорить про свою прив’язаність і любов до Наставника. Цим ми дуже схожі на апостола, тому що часто у нас на устах багато чудових декларацій, якими визнаємо нашу віру, а тимчасом у житті піддаємося боязні за себе, не віддаємо нашого життя, не вмираємо щоденно, як зерно пшениці, щоб отримати нове життя. Такий страх викликаний браком зрілої віри і довіри. Ісус також докоряв Петрові у відсутності віри і потрібна була довга дорога, щоб віра учня зміцнилася. Сам Спаситель буде молитися, щоб його віра не зменшилася, щоб він сам потім міг зміцнювати своїх братів. Поки Петро до цього дійде, йому буде потрібен певний досвід, що спочатку покаже правду про нього самого, аби врешті-решт він міг шукати допомоги у свого Вчителя.
Біблія показує нам багато ситуацій, які відкривають брак довіри Петра до Ісуса: коли Петро почав потопати; коли бажав уберегти Спасителя від страждань і хреста; і нарешті, коли заперечив, що знає Ісуса. Така поведінка свідчила про відсутність розуміння місії Ісуса, про брак довіри до Нього, але була дуже потрібною Петрові, адже це допомогло йому побачити власну гріховність. Петро уже не теоретично, як це було над озером, а практично торкнувся болісної правди, спробував її аж до сліз. Правда про власний гріх – болісна і доводить до сліз, але це дійсно сльози очищення, що ведуть до великої покори, це сльози спасіння. Вони пом’якшують людину, її тверде серце, яке не визнає особистої провини перед Богом. Біля коріння нашого твердосердя стоїть гордість, тому що саме вона не визнає слабкості. Горда людина не може зрозуміти і прийняти правду про те, що вона може впасти, згрішити, зрадити, бути недосконалою. Юда не міг собі пробачити, що продав свого Вчителя і тому не міг відкритися на прощення Бога. Він не міг зрозуміти Божого милосердя, не міг Йому довіритися.
З Петром було інакше. Він дозволив, щоб повен любові погляд Ісуса дійшов до Його серця і спалив гординю. Петро дозволив Ісусові торкнутися найглибшого місця свого «я» і знищити його вогнем милосердя. Не важко собі уявити, яке велике полегшення відчув Петро, коли досвідчив пробачення Ісуса, яку відчув радість і свободу через сльози. Тепер не потрібно нічого захищати, нічого доводити, нічого не потрібно декларувати. Зараз він може без кінця повторювати і шепотіти: «Господи, ти все знаєш (Йн 21,
17). Ти мене випробував, господи, і знаєш. Знаєш мене коли сиджу і встаю я. Думки мої здаля розумієш. Чи ходжу я, чи спочиваю, ти добре бачиш; тобі відомі всі мої дороги (Пс 139, 1-3). Господи, Ти знаєш, що я зрікся Тебе, Ти також знаєш, що, вдивляючись у Твоє обличчя, я можу Тебе любити, можу Тобі довіритися, в Тобі я можу все. Ти знаєш, що я Тебе люблю».
6. Ісусе, довіряю Тобі
Ця коротка молитва, цей вигук, скерований до Спасителя, з певністю формується з глибокого переживання, з досвіду власної убогості святої сестри Фаустини. Багаторазово у своєму Щоденнику вона показувала цю правду і ми б не могли зрозуміти такої постави довіри, якби сестра Фаустина глибоко не досвідчила, що перед Богом є малою пилинкою у космосі. Довіра до Бога народжується з досвіду, що я сам усього не зможу, і, водночас, зі споглядання об’явленої різними способами любові, передусім в особі Ісуса Христа, який є образом невидимого Отця. Цей образ показаний у Євангелії, але не тільки, тому що існує ще й досвід віри. Святий Павло не знав Ісуса особисто і це не мало для нього жодного значення. Він пізнав Ісуса через свідоцтво Святого Духа у глибині свого єства, в глибині своєї суті, і цей досвід був важливішим від зустрічі Ісуса в тілі. «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (Йн 20, 29) – сказав Ісус до Томи. Можемо радіти, що ми також беремо участь у подібному досвіді любові Ісуса, у Його милосерді. Питання в тому, наскільки ми станемо малими, на скільки визнаємо свою обмеженість і слабкість, щоб дозволити Богові діяти у глибині нашого серця. Це необхідна умова спасіння, яке приніс Ісус Христос. Дар Святого Духа, став також нашим уділом. Бог дає благодать покірним, а гордовитим противиться.
Свята сестра Фаустина – потужний знак у сучасному світі, тому що вона жила в епоху найбільшого тоталітаризму, найбільших сил, які виступили проти Бога і людини, і в цьому пеклі могла сказати Богу своє «так», могла повірити, що Він існує, що Він – Любов, що Він – Милосердя. Бог кличе малих, щоб вони були свідками Його любові, щоб показали світові, що любов сильніша за смерть, що довіра до Бога є найбільшим ділом людини. Адже можна злякатися сили скерованих проти блага людства систем, що послуговуються потужними засобами для поневолення людських сумлінь, які будують концентраційні табори, систем, де немає місця милосердю. Тому ще більшим знаком для сучасного світу стає покірна сестра, єдине зайняття якої – довіра безмежному Милосердю. Як покликанням св. Терези з Лізьє було «бути любов’ю у серці Церкви», так покликанням святої сестри Фаустини є показувати світові, що Бог більший, ніж наше серце (І Йн 3, 20), що Бог – милосердна Любов, і хто Йому довіриться, той ніколи не буде обманутим.
Неможливо проаналізувати всі постави довіри, яку багато людей в історії спасіння і в історії Церкви проявили щодо Богові. Утім, не про це йдеться в наших роздумах. Важливо побачити, що така постава можлива, що вона існує, а найважливіше, що така постава – це найпрекрасніша відповідь, яку може дати людина своєму милосердному Господу. Отож, просімо у молитві про цей дар, що є уділом великої кількості малих слуг Всемогутнього Бога; вони були слабкими і грішними, тому їм була потрібна допомога Когось сильнішого і вони відкрили у своєму житті, що існує тільки одна Скеля, одна Опора, одна укріплена Фортеця, на якій можна будувати своє щастя. Вони – живе свідоцтвом такої постави для нас. Просімо про такий дар довіри до Бога!
Уривок із книжки о. Генрика Дзядоша SJ «Боже Милосердя відкриваємо заново»
фінансово.
Щиро дякуємо!
